Граматик ніяк не міг повернути заслінки — щось заїло. І ноги стали мовби ватяні. Він відчув, що йому бракує повітря, й безсило осів на долівку.
Краєчком ока ще помітив, як Капітан метнувся до нього, заступив собою отвір у його шоломі. І зробилося зовсім темно. Тільки в його свідомості поволі прокльовувалися Капітанові сповнені тривоги слова:
— Граматику, Граматику…
XXI. Нерівний двобій
Незнайко зопалу мало не кинув в обличчя цьому бундючному, самовпевненому нікчемі все, що він думав про нього і його нахабство. Але в ньому вчасно спрацював інстинкт самозахисту.
Подумав про Капітана й Граматика, з якими, напевно, скоїлося лихо і які потребують допомоги, згадав шестиногого Друга, що несподівано зник, навіть не гавкнувши на його нападника, уявив маму, яка сама залишилася на Землі, поворушив туго зав’язаними руками. “Ні, зараз краще мовчати, — сказав він собі. — Слухай його теревені й чекай”.
А чоловічок не вгавав. “Видно, давно не говорив”, — подумав про себе Незнайко.
— Звичайно, надійніших слуг, як роботи, нема. Що їм не загадаєш, усе зроблять. Накажеш перестріти корабель у відкритому космосі й забрати з нього воду, харчі, запаси повітря, пальне та обладнання — не вагатимуться ані секунди, не розмірковуватимуть, морально це чи ні, а підкрадуться нишком, випотрошать усе дочиста — і шукай вітра в космосі. А хтось буде опиратися — скрутять в’язи, і квит. Чи пошли їх довбати місячний грунт — навіть не поцікавляться навіщо. Або доручи охороняти базу — самого чорта заарканять і притягнуть до мене.
“Отже, мене спіймав робот, — здогадався Незнайко. — Він тепер стоїть у мене за спиною”.
— Я вже не кажу про те, — вів далі чоловічок з цапиною бородою, — що він і піднесе тобі все, і подасть, і прислужить, а якщо має таку програму, то ще й кланятиметься тобі — і не буде кривитися, огинатися: мовляв, це принижує його гідність. А люди зараз починають про гідність, про свободу базікати. Ніби за гідність хтось гроші дасть!
Чоловічок скрушно зітхнув.
— От тільки одне погано: з роботом не порозмовляєш. Робот слухає тебе, аналізує те, що ти кажеш, а сам як стовп — і не блідне, і не червоніє, в його очах не побачиш ні страху, ні задоволення. Нудно день при дні бачити все ті самі застиглі маски роботів, слухати надоїдливий шум від їхніх моторів і моторчиків.
Незнайко відзначив про себе, що в нього за спиною, справді, чується легке гудіння, наче працює холодильник.
— Інша річ — ось ти: спочатку був як стіна блідий, тепер розпашілий. І переляк в очах. Через те й підходиш мені.
Чоловічок помовчав хвилину, а тоді повів далі:
— Крім того, тебе не цікавлять золото, діаманти, коштовності, які я так люблю. Отже, не зазіхатимеш на них. А основне: вчишся абияк — значить, не мудруватимеш і не будеш думати, що розумніший за мене. Це все добре. Але мова… твоя мужицька мова не годиться для моїх розмов. Ти будеш говорити благородною мовою свого пана…
Кров ударила Незнайкові в скроні, лоб його вкрився крапельками поту. “Який ти мені пан? Чого це я маю відмовлятися від своєї мови? А не діждеш, бородатий цапе!”
Незнайкові думки обірвав скрипучий голос чоловічка:
— Чого мовчиш? Коли людина мовчить, то замишляє крамолу.
— А ви… — Незнайко запнувся, раптом похопившись, що не все, що думаєш, варто говорити вголос, і зненацька звернув на інше: — А ви… звідки?
— З Землі.
— А звідки саме?
— Просто з Землі.
— То як, — щиро здивувався Незнайко, — ви не маєте свого дому?
— У мене в усіх частинах світу — у Європі, Америці, Азії, Африці й Австралії — є свої контори.
— І в нас у колгоспі є контора, але контора — це ж не своя хата.
— За гроші я скрізь маю свій дім.
— А хто ви?
— У мене в швейцарському банку десять мільярдів доларів золотом.
— Ким ви працюєте?
— Нащо мені працювати? Я син всесвітньовідомого інженера Гаріна, того, що винайшов гіперболоїд і мало не став володарем світу. Він загинув на безлюдному острові після корабельної катастрофи, але моя мати врятувала й розшукала затоплене золото. За своє золото я все можу купити.
Незнайко пригадав, що, справді, бачив по телевізору багатосерійний фільм “Гіперболоїд інженера Гаріна”. Цей Гарін змайстрував машину, яка все могла пропалювати, але ж не він її винайшов, а інший чоловік, якого Гарін украв проект.
— Я теж інженер — інженер Джек Гарріс — і скоро, не далі як за тиждень, стану єдиновладним володарем шостої частини земної кулі.
— Ви, мабуть, спадкоємний принц і вам має дістатися в спадщину королівство? — запитав Незнайко, а мовчки подумав: “Який він принц. Та це ж усього-на-всього прищ, який багато уявляє про себе”.
— Я більше ніж принц, я супермен, надлюдина, — відповів той бундючно. — Я сам беру, що хочу взяти.
“А не подавишся?” — подумав Незнайко і вголос запитав:
— То чому б вам уже всю земну кулю не взяти собі?
— О, ти починаєш мені подобатися, — чоловічок аж йорзнув на своєму троні, його очі жадібно заблищали. — Справді, непогано було б стати Єдиним Володарем Всесвіту. Але нас четверо компаньйонів: троє мені допомагають із Землі. Тому півкулю, на жаль, мусимо ділити на чотирьох.
— А як же ви станете, ну, тим… як його… володарем? Вас оберуть на нього, чи що?
— Александра Македонського ніхто не обирав на володаря, він сам, силої зброї підкорив собі півсвіту.
Очі в чоловічка гарячково горіли, пальці з нанизаними на них перснями тарабанили по бильцях крісла.
— Для цього найкраще підходить моя зброя: навів на Землю випромінювачі, натиснув кнопку — і на півкулі як не було людей. Мої смертельні промені діють тихо, без шуму, пронизують десятиметрові перекриття. Врятуються хіба що ті, хто сидітиме в той час глибоко під землею…
Останні слова чоловічок говорив уже не до Незнайка, а сам до себе. І тут же це записав у пам’ять електронно-обчислювальної машини.
Незнайко відчув, як від чоловічкових слів волосся в нього на голові стає дибом, а поза спиною ніби хто снігу сипонув. На якусь мить йому навіть здалося, що в цього недолюдка під смугастим ковпаком сховані роги, а’з рота йому ось-ось шугоне полум’я, очі вибалушаться і він замекає по-цапиному. Незнайко ледве переборов приступ страху й спромігся лише вимовити:
— А що ж варта Земля без людей?
— Зате все золото, усі коштовності — і неперевершений алмаз “Сансі”, і скіфська пектораль, — усі палаци, музеї, вілли на шостій частині земної кулі будуть мої, тільки мої, — задоволено проскрипів чоловічок. — Ти поки що залишишся жити, будеш моїм слугою.
