— Розумієш, Граматику, у цій тріщині, куди ми з тобою попадали, виділяється якийсь газ, не кисень, скоріш усього — вуглекислий газ. Він і пообмуровував нас так, що ми нічого й не бачили в цьому проваллі. А тепер повертайся поволі… Сонце враз розтопить іній на скафандрі, і ти знову бачитимеш…
Граматик повертався всім корпусом, і там, де падало сонячне проміння, білий наріст миттю зникав, мов його й не було на скафандрі.
— Бачу, — радісно обізвався він. — Аж ніби легше дихати стало. Бачу тебе, Капітане, бачу Друга…
— Звичайно, вуглекислий газ — не хтозна-яке добро, — уже розважніше почав міркувати Капітан. — Але на Місяці і це неабияка знахідка…
— Та це ж, Капітане, неоціненне відкриття, — не погодився з ним Граматик. — Це початок життя на Місяці. Тут, виходить, можна будувати оранжереї і вирощувати кактуси, а вони виділятимуть кисень і даватимуть продукти харчування…
— А чому саме кактуси, а не хлорелу чи, ще краще, помідори, картоплю, полуниці? — запитав Капітан, оглядаючи тим часом Граматиків ранець.
— Бо кактуси не потребують багато води й невибагливі до грунту… Ото б ще воду знайти на Місяці…
Закінчивши огляд, Капітан невдоволено покрутив головою:
— Радіопередавач розбитий, трубка від кисневого балона зігнута. Через те й дихати тобі важко. Треба нам швидше добиратися на корабель. Ти вже перепочив, Граматику?
— Так. А де ж Незнайко?
— Мабуть, Друг дав йому завдання і він вчить у кораблі, — відповів Капітан, а потім повернувся до пса: — Ти багато задав Незнайкові?
Друг поволі підвів голову, і в його кулястих очах, як здалося хлопцям, блиснула розгубленість.
— Незнайка нема на кораблі, — відповів він.
— А де ж він? — майже в один голос запитали Капітан і Граматик, передчуваючи щось недобре.
— Ми йшли шукати вас, і його мотузком зловив робот.
— Як мотузком? — перепитав Капітан.
— Кинув мотузок і обплутав ним Незнайка, — пояснив пес.
У його мовному запасі не було такого слова, як “аркан”.
— Капітане, нам треба негайно йти виручати Незнайка, — схопився на ноги Граматик. — Це той у циліндричному шоломі зловив його… А чому ти, Друже, вважаєш, що це робот?
— Під ним, коли він рухався, вібрував грунт від моторчиків,
— Де це сталося? — запитав Капітан.
— Там, де ви впали в щілину.
— І що робот зробив з Незнайком?
— Поніс його на північний захід.
— Не розгерметизував?
Цього пес не бачив. Бачив тільки, що робот схопив Незнайка й поніс.
— Ходімо, Капітане, швидше ходімо визволяти Незнайка, — не витерпів Граматик.
— Від кого?
— Від циліндроголовців.
— А скільки їх? Що вони роблять? Звідки вони тут узялися? Навіщо вони зловили Незнайка? Де тепер Незнайко? Ти це можеш сказати?
— Ні.
— Так куди йти? А крім того, тобі треба поремонтувати кисневий балон і відпочити, а то довго так не протягнеш. Зараз, не гаючи ні секунди, ідемо на корабель, — промовив Капітан тоном, який не допускає заперечень, і, схопивши Граматика за руку, рушив угору на вал. Потім обернувся до пса: — Друже, за мною.
— Але ж Незнайко… — почав був Граматик, проте не докінчив і мовчки подався вслід за Капітаном.
Капітан на ходу підпяв кілька камінців, обтрусив з них пил і поклав до кишені.
— Для природознавчого музею будуть, — пояснив він і замовкг задумавшись. “Перший вихід на Місяць можна було б вважати навіть дуже вдалим, якби Незнайко не попався до рук невідомих. Але Незнайка в цьому винуватити не можна: він урятував нас із Граматиком, відволік на себе; увагу циліндроголовця. Де ж тепер шукати його? Якщо це справді пірати, про яких стільки жахливого розповідають на Землі, то від них марно сподіватися добра… Аби вони тільки чого не зробили Незнайкові…”
Схил був невисокий і досить пологий, проте Граматик аж упрів, доки вибрався нагору. Йому бракувало повітря, наморочилося в голові. Він чув, що задихається в шкаралупі скафандра. Навіть його рука один раз мимоволі смикнулася, щоб підняти забороло, впустити свіжого повітря, але він вчасно схаменувся: то ж на Місяці, а не вдома, над Дніпром. Тут повітря нема.
— Я так і думав, — ніби з-за гори долинув до нього Капітанів голос. — Наш корабель стоїть он на заході, освітлений сонцем. Недалеко, з півкілометра буде. Граматику, як ти?
— Нічого, добре. Ходімо швидше, — переборюючи кволість, промовив Граматик.
Рівною місциною йти було, звичайно, легше. Тільки дихалося важко та місячний пил був слизький, ковзалися в ньому ноги. Граматик стиснув руки в кулаки, аж вони змокріли від поту, і ступав так, ніби долав останні метри в півкілометровому кросі.
“Треба швидше дістатися до корабля, хай Капітан іде шукати Незнайка, бо інакше він мене не залишить”, — підганяв себе Граматик.
А корабель ніби відпливав від них. Здавалося, цілу вічність вони йдуть, а відстань до нього наче й не зменшувалася. Нарешті останні кроки — десять, п’ять, два. Граматик прихилився до драбини, щоб не впасти. Скло в шоломі запотіло. В очах усе розпливалося.
— Ти зможеш сам піднятися в корабель? — крізь шум у вухах пробився до його свідомості Капітанів голос.
— Зможу.
— Постривай, забери ось камінці і пробірки з пробою, давай покладу тобі до кишені… Ми з Другом підемо в розвідку, кисню в мене годин на чотири вистачить, а ти відпочинь… Тільки перед тим, як відкривати забороло, перевір, чи тиск у кабіні не впав… Ну, бувай.
Граматик, притискуючись грудьми до драбини, поволі поповз нагору. Коли він був уже в шлюзовій камері, Капітан ще гукнув йому навздогін:
— І поїж, не чекай мене. Я мабуть, не…
XXV. Погоня
Капітан ішов попереду, за ним, ледве встигаючи, біг шестиногий Друг.
Стежка лежала перед ними, наче пунктирна лінія, кривулясто проведена тушшю по зіжмаканому обгортковому папері. Це чорніли тіні в заглибинах слідів, залишених ними під час попередньої мандрівки.
Капітан поспішав. А його думки то ширяли на далеку чудову Землю, яка бузково світилася в нього перед очима, то вертілися навколо останніх, не зовсім зрозумілих подій.
Добре, що вирішили без Оксани летіти на Місяць. Тут не тільки важко, а й дуже небезпечно.
