— Пам’ятаю.
— Тільки міцно тримай кінець, щоб не висмикнувся. Намотай на кулак. Зрозумів мене?
— Зрозумів.
— І потім ми удвох попадаємо на нього, зв’яжемо… А ти, Друже, біжи вперед. Якщо з нами щось трапиться, скажеш Граматикові, нехай він негайно летить додому і передасть таке: “У горах Дерфеля затівається щось проти Землі”. Тільки хай стережеться піратів, щоб не перехопили корабель…
Циліндроголовий робот ішов по їхніх слідах. Було неприємно відчувати, що його очі (якщо він має їх) упираються тобі в спину, наче цівка бойового лазера.
Капітан аж полегшено зітхнув і розслабився, коли присів за лівим каменем, тримаючи в руці кінець мотузка. За правим уже сидів Незнайко. Між ними в місячному пилу лежав міцний капроновий мотузок.
Тепер потяглися нестерпно довгі хвилини чекання. Друг, як і звелів йому Капітан, відійшов від хлопців уже метрів на сто. А вони чатували в засідці на циліндроголового робота. Як тільки він вийде з-між каменів, вони разом натягнуть мотузок нижче колін і різко шарпнуть назад.
Тільки б не пропустити слушної миті. Не задрімати б на той час. Не замріятися. І, коли він впаде ницьма в місячний пил, треба буде його відразу обкрутити мотузком, щоб не встиг пустити в хід зброю.
Хвилини минали, а циліндроголовий робот, проте, не з’являвся. Чи пішов в іншому напрямку, чи зачаївся за каменем? А може, в розрахунки вкралася помилка?
Капітан подивився на годинник. Минуло дев’ять хвилин. Усе-таки робот уже повинен прийти.
Заворушився Незнайко за своїм каменем.
— Нога стерпла, — пошепки пояснив він.
Капітан приклав руку до губів, показуючи, щоб він мовчав. Але через півхвилини Незнайко прошепотів знову:
— Я вигляну.
І, не чекаючи, що скаже Капітан, висунув голову з-за каменя. Капітан прикипів до нього очима, боячись щось сказати, щоб не сталося непоправного. І хотів якось стримати його, щоб не наражався на небезпеку.
Нарешті Незнайко повернув до нього голову і сказав розчаровано:
— Робот пішов назад на свою базу.
— Як? — не повірив власним вухам Капітан і теж виткнувся з-за каменя.
Справді, циліндроголовий робот був повернутий до них спиною і, віддалявся.
Чому він відмовився від погоні? Що сталося? Капітан підвівся на повен зріст і розглянувся довкола.
— Усе зрозуміло, — нарешті з тривогою в голосі промовив він. — Нам треба поспішати до корабля. Тепер можна всього сподіватися. Адже…
XXVI. Нарада перед ударом
— Коли я побачив, що ви всі йдете живі й здорові, то так зрадів, що аж підскочив до стелі, — весело говорив Граматик, зустрічаючи товаришів, які переходили із шлюзової камери в кабіну корабля. — І ще раз переконався, що тяжіння на Місяці в шість разів менше, ніж на Землі, бо добре-таки стукнувся тім’ям у якусь залізяку, — помацав він зверху голову.
Спочатку піднялися в кабіну Капітан і Друг. За ними в дверях з’явився замурзаний і сяючий Незнайко.
— А тобі, Незнайку, без пилососа не обійтися. Ти весь запорошений, як мільярдолітній місячний камінь, — сказав Граматик і кинувся вмикати пилосос.
— Я й сприйняв його за камінь. І не помітив би, якби не Друг, — признався Капітан.
— Цікаво, який би ви мали вигляд, якби вас зв’язали й кинули в той попіл?.. Але ж і попелу тут назбиралося… Скоріше пилосось мене, Граматику, бо я їсти хочу.
— А циліндроголові чужопланетяни хіба не давали тобі їсти? — поцікавився Граматик.
— Були б дали — повен рот попелу, якби я не втік… Та й які вони чужопланетяни? Це якісь розбійники з Землі. А того чоловічка з цапиною бородою тільки золото й алмази цікавлять. Він би всіх людей повбивав…
Капітан, тільки зайшов до кабіни, відразу сів у своє крісло за пульт керування й увімкнув електронно- обчислювальну машину. Почав розраховувати дані для повернення корабля на Землю. Це помітив Граматик.
— Невже, Капітане, справді тут настільки небезпечно, що треба втікати? — запитав він.
— Граматику, знайди-но що-небудь доброго поїсти для Незнайка, і для мене теж, бо ми голодні, — замість відповіді сказав Капітан. — І послухаймо, що розвідав Незнайко. Становище, справді, дуже небезпечне.
Незнайко, почищений Граматиком, уже тримав в одній руці чималий шмат копченої шинки, в другій — товсту скибку хліба. Але це не заважало йому розповідати. Він був навіть трохи гордий, що знає більше, ніж Граматик і Капітан.
— Той Джек Гарріс (він каже, що він син інженера Гаріна) хоче всіх людей на Землі повбивати й забрати собі всі палаци, все золото, всі діаманти, і алмаз “Сосі” чи “Шасі”, і ту пектораль, що в Києві в музеї ми бачили, на якій ото скіфи шкуру овечу розтягують…
— Навіщо йому стільки багатства? — здивувався Граматик. — Що він з ним робитиме?
— Хіба я знаю.
— А чим він збирається вбивати людей? Не казав?
— Казав. Якимись смертельними променями. Каже: натисну кнопку — і на пів-Землі людей як не було.
— Ця злочинна зграя заволоділа, очевидно, небезпечною зброєю, — зауважив Капітан. — А нічого ти не помітив, скажімо, якоїсь труби?
— Не знаю, там повно якогось залізяччя лежить. Роботи щось переносять, складають.
— А ти, Незнайку, пригадуй усе по порядку. От зловив тебе робот і поніс… Куди?
— Поніс мене до їхнього космічного корабля. Корабель стоїть за горою, величезпий, набагато більший, ніж наш. Ми піднялися ліфтом. Чоловічок з цапиною бородою сидів у кріслі, як цар на троні. А стіни обвішані килимами. Він дуже багато говорив. І все про золото, про алмази. Він сказав, щоб я був його слугою, лакеєм, а я не схотів. Тоді чоловічок сказав, що робот замкне мене на складі. Робот вивів мене надвір, а там схопив в оберемок і поклав на землю, тобто на місяць, в місячний пил…
— Чому він так зробив? — запитав Капітан, який дуже уважно слухав Незнайка.
— Як?
— Ну, поклав тебе на вільному просторі, а не замкнув на складі?
— А я хіба знаю.
— Що там було, де робот поклав тебе?
— Нічого. Тільки якийсь інший робот перед нами вткнув у землю, тобто в місяць, табличку. І тоді роботи стали складати там різні рейки, арматуру…
— А що було написано на тій табличці? — запитав Граматик.
— Щось по-англійському. Мабуть, так. Бо літери англійські. Якісь слова там були написані. Здається, ми таких слів ще не проходили… — сказав він невпевнено.
— Отже, команди роботам віддаються письмово, а не усно. І англійською мовою, — підсумував
