Їх полоснуло по очах. Хоча шоломи скафандрів і фільтрували сонячне проміння у безповітряному просторі, яскраве сонце на тлі зовсім чорного неба було таке незвичне, що, мабуть, не стільки воно, як оця незвичність так ошелешила хлопців. Вони на якусь мить примружили очі, а коли розплющили, то були вражені не менше: не було ніякої планети, не було ніякого Місяця, просто на чорній воді космосу, як у відрі, лежав обпалений сонцем кружок, а посередині цього кружка стирчав, наче цвях, космоплан, і біля нього вони… На всі чотири сторони лежала рівнина. Ні тобі гір, ні вулканових кратерів…
Позаду східцями спускався Ігор Борисович і ніс поперед себе цілий оберемок всякого мікробіологічного начиння. Він зійшов униз, склав біля східців усе своє майно й увімкнув РУ (розмовне устаткування). Це була новинка радіотехніки, досить зручна для зв'язку на Місяці. А зв'язок тут має свої ускладнення: нема атмосфери — немає й благодайного шару хівісайда, а отже радіохвилі поширюються тільки прямолінійно, за горизонт по своїй волі й не подумають зазирнути. Одначе їх змусили на це: запустили з Землі довкола Місяця серію зв'язкових супутників, і тепер тут не було куточка, який не прострілювався б радіохвилями. Та ще за певних обставин ретранслятором радіосигналів могла бути сама матінка Земля. Нове РУ за такої ситуації — досить гарна штука. Віддалі для нього не існує: хочеш — тримай прямий зв'язок, треба — користуйся послугами радіосупутників (це якщо є потреба закинути слівце за горизонт). І в кожному випадку здається, що твій співрозмовник поруч.
— Що, мої любі друзі, — почули Сашко і Сергій, — ви здивовані? У вас такий вигляд, ніби ми летіли на Місяць, а потрапили зовсім у інше місце. Чи не так?
— А як же все оце збагнути?
— Де гори? Де кратери? Скелі де? — замахав руками Сергій.
Справді, Місяця вони собі уявляли зовсім іншим. Таким його могли уявити хіба що первісні люди, які ніколи не користувалися телескопом. Адже навіть у найпростіший шкільний телескоп можна бачити оті гори. А тут була рівнина, рівнина і пустеля. Проте коли хлопці оговталися, то переконалися, що місячна поверхня не така вже й рівна. Глибокі борозни-тріщини переорали її у всіх напрямках. Деякі з цих тріщин були такі глибокі, що навіть не хотілося бачити їхнє дно. А на рівній поверхні — камінці: великі й маленькі, різні за формою.
— А чому воно тут так? — простодушно запитав Сергій.
Ігор Борисович тільки похитав головою:
— Як же ж, по-твоєму, тут має бути?
— Ну, бескеття, скелі, прірви, — замахав руками Сергій.
— Вони є, ніхто їх з Місяця не вкрав. І ти ще матимеш нагоду побачити все це. А тепер уяви собі на хвилинку… Хоча стій! Де ми примісячились?
— Десь в Океані Бур, — відповів Сергій.
— Ти знаєш, бодай приблизно, карту Місяця?
— Знаю.
— То чим же відрізняються місячні моря, океани, озера від іншої території?
— Ну… Вони западини, і вони рівні…
— Отож. А Океан Бур найнетиповіший для Місяця, він дуже рівний. Значить, великих гір, скель, ущелин, проваль тут не може бути.
— Зрозуміло, — хитнув головою Сергій.
А Сашко промовчав, бо відчував, що Ігор Борисович чогось не доказує:
— Добре, — продовжував Ігор Борисович, — ну, а тепер уявимо, що ми здійснили посадку де-небудь у центрі якогось кратера. Що тоді?
— Ну-у, тоді ми бачили б стрімкі скелі, урвища, схили його! — сказав Сергій.
— Хіба це так обов'язково?. Який діаметр місячних кратерів, ти знаєш?
— Різні бувають… Є такі, що діаметри їхні становлять десятки і навіть сотні кілометрів…
— То хіба ще й після цього тобі треба щось пояснювати?
— Але ж все одно ми могли б бодай що-небудь бачити, бо на Місяці гори дуже високі!
— А яка кривизна Місяця, ти забув? Де, за скільки кілометрів тут має бути горизонт, як по-твоєму?
Сашко дуже шкодував, що в цю хвилину ніяк не міг пригадати, за скільки кілометрів на Землі степ зливається з небом, а ще більше він шкодував, що не знає, як усе оте відбувається тут, на Місяці. А Сергій уже ляснув себе по шоломі і закричав так, що аж в РУ залящало:
— Зрозумів, зрозумів, адже на Місяці кривизна більша, бо він менший, значить, і горизонт ближчий. Тому й не можемо ми бачити гір, хай вони навіть близько.
— Ну, от і добре, що зрозумів, — сказав Ігор Борисович і заходився біля свого начиння.
А те, до чого взявся зараз Ігор Борисович, було надзвичайно важливе, бо зараз мало з'ясуватись — даремно він летів сюди чи ні.
Передусім Ігор Борисович дістав контейнер з культурою жовто-оранжевих киснетворців Бекута. Сашко скосив оком убік і помітив, що не лише він із Сергієм стояв зараз коло Ігоря Борисовича. Навіть Вася Чиж, який десь за сто метрів від космоплана ще хвилину тому порався біля свого всюдихода, теж пі дійшов і став за спиною у мікробіолога. Та хіба тільки Вася? Люди різних професій, всі, хто згідно з розписом зовнішніх робіт був у цей час не на борту «Миколи Кибальчича», обступили Ігоря Борисовича щільненьким натовпом. Не було лише Валерія Холода… І обом хлопцям — і Сергієві, і Сашкові — стало дуже шкода його. Вони розуміли, що Віталій Андрійович вчинив усе по закону, але тепер трохи сердилися на командира. Хіба не міг він випустити Холода з корабля бодай на десять хвилин! Хоч задля такого врочистого моменту. Хлопці, не змовляючись, вирішили не пропустити жодної деталі, стежити за кожним професоровим рухом, щоб потім усе розповісти Валерієві Федоровичу.
Тим часом Ігор Борисович дістав із контейнера першу ампулу з культурою бактерій. Всі мимоволі подалися вперед. Не кожному і не щодня випадає бачити в руках у твого сучасника річ, яка мало того, що була зроблена кільканадцять століть тому, та ще й на іншій планеті, іншої Сонячної системи. Але й без того ампулка могла збудити інтерес у будь-кого. Виготовлена вона була з того самого матеріалу, що й контейнер. Усі її бачили, але водночас усім вона здавалась невидимою. Складалося таке враження, що видно не ампулку, а тінь від неї.
Тим часом Ігор Борисович дістав платинову петлю, якою користуються мікробіологи всього світу, коли пересаджують колонію яких-небудь бактерій з одного середовища на інше. Тонесенька платинова дротинка завжди старанно стерилізується на полум'ї спиртівки, щоб, бува, в сусідство до них не потрапили інші «дикі», або, як їх ще називають, «вульгарні» мікроби.
Для стерилізації платинової петлі Ігор Борисович використав електричну батарею. Через кілька секунд платинова петля стала червоною. Тепер вона була абсолютно стерильна.
Усі затамували подих, бо розуміли, що зараз вирішується найважливіше питання: прокинуться жовто- оранжеві киснетворці чи ні? Що, коли штучно виведений штам бактерій закапризує і в умовах іншої Сонячної системи не захоче прокидатися?
Ігор Борисович намацав на денці ампули невеликий виступ і натиснув на нього. «Шийка» відпала. Тепер він уже не дотримувався ніяких пересторог. Від кого і чого було захищати Бекутових годованців Сонця? Адже їхнім єдиним захисником і єдиними харчами мало віднині стати лише Сонце. Професор якимось занадто спокійним і надто буденним рухам опустив платинову петлю в ампулу, обернув її там і витіг на сонце. Нічого істотного не сталося, бо нічого такого і не могло статися. Але Сергієві й Сашкові (та, мабуть, не тільки їм) чомусь здалося, ніби Ігор Борисович діставав не крапельку мікроорганізмів, які проспали кілька десятків століть, а випустив із ампули казкового джінна.
І ось Ігор Борисович вже порався біля мікроскопа, що його добровільні помічники примостили тут на розкладному портативному столикові. (Мікроскоп мав пристосування, щоб у нього можна було дивитися, не скидаючи шолома). Платинова петля лягла на предметний столик. Ігор Борисович пошукав очима Сашка, а знайшовши, взяв за плече і підвів до мікроскопа.
— Дивись! Використовуй своє право першовідкривача, ти ж знайшов їх! Обережно, не поспішай так, порегулюй трохи оцим мікрогвинтом, піджени до свого ока. Спокійно, спокійно, і все побачиш.
А побачив Сашко під мікроскопом щось дуже схоже чи то на половинку кетової ікринки, чи на краплю абрикосового варення. Крапля трималася на товстелезному обручі, і, тільки відійшовши від мікроскопа, Сашко здогадався, що цей «обруч» був платиновою петлею. А оранжева крапля — колонією бактерій Бекута.
