Микола Білкун
ГОДОВАНЦІ СОНЦЯ
Моїм синам та їхнім товаришам
Автор
ЧАСТИНА ПЕРША
НА ЗЕМЛІ
Вулиця називалася Західною. І це була правильна назва, бо вулиця пролягала на західній околиці міста, що розкинулось на берегах великої ріки.
Власне, це було поки що піввулиці, бо з другого боку її ще лежав степ. Але така половинчата вулиця подобалася хлопцям навіть більше, ніж будь-яка інша, звичайна. Вибіг з дому — і ти вже в степу. Бігай, футбола ганяй, планери запускай і, взагалі, роби все, що заманеться.
Так було до недавнього часу. А от віднедавна на вулиці з'явився бульдозер і почав поволеньки, поволеньки насувати кучугури землі, вирівнювати дорогу — доробляти вулицю.
За роботою отого бульдозера вже хвилин з десять спостерігали Сергій і Сашко, старожили Західної. І Сергій, і Сашко були звичайнісінькими собі хлопцями, яких у кожному селі десятки, а в місті, де вони жили, — тисячі. Сергій і Сашко навіть схожі були один на одного, обидва засмаглі (наче сковороди навиворіт — як каже Сашком бабуся), обидва вихрясті і навіть в однакових сорочках, бо жили вони в одному будинку, і їхні мами купляли для них амуніцію в одному магазині.
Тільки й різниці між ними, що Сергійко не дуже любив біологію, а Сашко не був у злагоді з математикою. Були, правда, й інші прикмети: Сергій стоптував у черевиках спершу підбори, а вже потім обшморгував носки, а в Сашка навпаки — підбори залишалися цілі навіть тоді, коли черевики спереду вже починали просити каші. І ще Сергій був рідкозубий, а в Сашка ніс наче хтось обсипав золотавим ластовинням. Сергій, розмовляючи, завжди махав руками, а Сашко полюбляв слово «желєзний», в розумінні «хороший». І борщ його мама варила «желєзний», і кінофільм він дивився «желєзний», і товариша він мав «желєзного». Це Сергія.
Інших відмінностей у них, мабуть, не зміг би відшукати навіть Шерлок Холмс. Хлопці як хлопці, нічого особливого.
Словом, вони не дуже поспішали йти робити уроки, а стояли й дивилися, як працює бульдозер.
Та ось бульдозерист, молодий, з круглим, як соняшник, обличчям хлопець, раптом загальмував машину. Під ніж бульдозера потрапляв гарний крислатий кущ шипшини. Молодик дав задній хід. Але мотора не глушив, і той нетерпляче буркотів.
— Гей, хлопці! — гукнув бульдозерист. — Принесіть лопату, треба швиденько викопати та пересадити. Шкода ж куща!
— Желєзно, дістанемо, — гукнув Сашко і разом з Сергієм побіг до двірнички тітки Марти, — у кого тут найшвидше добудеш її!
… Куща Сашко викопав сам. Сергієві не довірив — аби той корінців не пошкодив. Але нести у двір дозволив. Бо в цьому було мало приємного — надто Колючий він.
Сергій ступив крок і, перечепившись об щось, упав. Бульдозерист зареготав так, що й мотора не стало чути, і почав запалювати сигарету. Він ніби відчував, що поспішати йому нікуди.
Так воно й сталося.
Сергій підвівся, обтрушуючи глину й пісок із своїх штанів, і почав роздивлятися, об що ж це він перечепився.
Із землі стирчав якийсь вусик, що дуже скидався на тарганового, але був, мабуть, металевий, міцний і, видно, закопаний дуже глибоко в землю.
Сашко смикнув обома руками за вусика, але той ані рушив.
У бульдозериста вилетіла з рота сигарета.
— Стій! — крикнув він перелякано.
І не встигли хлопці отямитись, як той одним стрибком вилетів з кабіни і опинився біля них. Ніби всі пружини його сидіння спрацювали, мов катапульта.
— Стійте! Відійдіть! Міна! — кричав бульдозерист, хоча тупцював тут-таки ж і сам мав чимало шансів злетіти в повітря разом з хлопцями.
Вусик випорснув із Сашкових рук і зараз дрібно, дрібно вібрував, наче тремтів од холоду.
— Яка міна?.. — чомусь пошепки перепитав Сашко.
— Мальована!.. Після війни, знаєте, скільки всяких складів з боєприпасами позалишалося?! Хіба ви не читали чи в кіно не бачили? В одному місті екскаватор підірвався на міні і екскаваторник загинув. Ану, киш звідсіля!
Хлопці з острахом відійшли на кілька кроків.
— А ви? — зважився запитати Сергій.
— Що я? І я відійду… Хоч машини не кину, не положено. Ось тільки мотора заглушу. Словом, хлопці, біжіть дзвоніть у міліцію, а я тут постережу, щоб хтось не напоровся.
… Через півгодини район було оточено, і сапери з міношукачами вовтузилися на місці, де ще недавно р:іс кущ шипшини.
Але що за диво! В навушниках міношукачів не чулося нічого особливого, хоча можна було сподіватися, що вони будуть розриватися від гудіння й скреготу.
Сергія з Сашком, як і інших хлоп'ят, ніхто, звичайно, до цього місця близько не підпускав. Солдати з червоними прапорцями в руках стояли щільною стіною, та, між іншим, це не заважало хлоп'ячому населенню Західної вулиці крутитися поблизу і робити спроби прошмигнути за солдатський кордон.
— А де ті хлопці, що перші натрапили на цього вусика? — запитав капітан, який керував пошуком.
— Вони десь тут, поблизу, — відповів кругловидий бульдозерист. Він залишався біля бульдозера, і в метушні про нього, здається, забули.
— Покличте їх! — наказав капітан.
Так Сашко і Сергій, єдині з усього хлоп'ячого гурту, опинилися по той бік червоних прапорців. Але заздрили їм не тільки їхні товариші. Заздрив їм і кореспондент міської вечірньої газети Валерій Холод. Власне, прізвище його було Холодовський, але підписував він усі свої статті і кореспонденції «Вал. Холод».
Валерій Холод був зовсім не схожий на тих кореспондентів, яких ми звикли бачити на сцені театрів та в
