кінокомедіях. Не було у нього чудернацької папки, куртки з десятком блискавок від коміра до пояса та ще на кишенях, не було лі численних блокнотів, ні авторучок, що їжаковими голками мали б стирчати з усіх кишень, на шиї у нього не теліпався фотоапарат-дзеркалка з телеоб'єктивом та бліцом. Крім того, Валерій Холод ніколи не метушився. Здавалося, що ця людина аж ніякісінької уяви не має про те, що таке поспіх, але на місце, де відбувалася подія, Валерій Холод завжди встигав за сорок п'ять секунд до початку самої події.
Старенький фотоапарат «Мир» з обшмульганим ремінцем Валерій Холод носив у кишені плаща, авторучки в нього взагалі не було, бо він завжди писав недогризком олівця на клаптях паперу. Але навряд чи хто з фотокорів міста приносив до редакції такі чіткі знімки, і навряд чи хто в місті вмів писати такі точні й цікаві інформації.
Зараз ніхто не встановив би, як пронюхав Валерій Холод про подію на вулиці Західній, але не встиг Сергій обтрусити до решти з своїх штанів глину й пісок після отого сторчака, як Валерій Холод уже був тут. Проте, на його власну думку, він був не зовсім «тут», йому хотілося бути біля самого загадкового вусика. На жаль, на солдатів-саперів редакційне посвідчення не справляло ніякісінького враження, і по той бік кордону його не пускали. Тому він і заздрив Сергієві й Сашкові. А з ними вже розмовляв капітан.
— Хлопці, — казав він, — розкажіть мені про все по порядку. Як ви знайшли цього вусика. Тільки, будь ласка, без фантазій, а точно й чітко. По-військовому.
— Знайшов, власне, я… — почав Сергій. Сашко ображено засопів. Але сопів недовго, бо раптом, несподівано для самого себе, сказав:
— А що, коли це від якогось марсіанського супутника? Желєзно…
— Я ж просив — без фантазій! — насупився капітан.
— Без фантазій не можна, товаришу капітане, та ще й у їхньому віці. Дозвольте відрекомендуватися, спецкор «Наддніпрянської вечірньої зорі» Валерій Холод. Ось моє посвідчення.
— Як ви сюди попали? Хто вас пропустив? — ще грізніше звів брови капітан. Напевно, редакційне посвідчення на нього теж не подіяло.
— Бачите, — ніби й не чув його Валерій, — мені здається, що треба запросити археологів…
— А коли рвоне й порозносить на шматки і вас, і археологів, як тоді? — насмішкувато запитав капітан.
Та Холод уже бачив по його очах, що той з ним погоджується.
— Ви будете працювати з ними разом, — вів далі Валерій Холод, — і зробите все, щоб не рвонуло. А ще смію вас запевнити, що археологи працюють обережніше, ніж сапери…. Тут Валерій Холод не помилявся, і капітан через годину мав змогу в цьому переконатись.
Сказати, що телефонний дзвінок Валерія Холода збудив неабиякий ентузіазм у професора археології Володимира Гавриловича Ковтунюка, — отже дуже перебільшити. Вислухавши гарячкове повідомлення з другого кінця проводу, Володимир Гаврилович помовчав, а потім спокійно кинув у трубку:
— Хлопче, я тебе знаю. Ти спиш і мариш сенсаціями. Тобі хочеться, щоб ми відкопали скелет марсіанина або принаймні напівживого мамонта. Там, мабуть, у кращому випадку, якась могила, пограбована і зруйнована за багато століть до твого народження і на додачу капітально попсована бульдозером.
Але, хоч як би там було, Володимир Гаврилович, кремезний, лисий, як коліно, з козацькими вусами дідуган, приїхав на місце подій. Приїхав не сам, а з своїми асистентами, з інструментами й різним археологічним начинням. Його асистенти — молода аспірантка Оля Чуб і худий, наче тараня, кандидат наук Олесь Єфремович Омельченко — зразу взялися до роботи.
Археологічні розкопки почались.
Воно тільки так називається — розкопки. Насправді ж археологи працюють не стільки лопатами, скільки ножами й пензлями. Так, так, пензлями, як художники, і тому, завдяки їхнім пензлям, так чітко вимальовуються картини далекого минулого.
А робиться все це так. Копають у ширину, так сантиметрів на десять-двадцять, рівномірно по всій площі. Перекопали, пересіяли землю, перемацали кожну грудочку, кожен камінчик. Недарма археологи кажуть самі про себе, що вони не стільки копають землю, як пересівають її. І все це роблять надзвичайно уважно, обережно. Капітан, командир саперів, відразу ж заспокоївся.
Так, журналіст не збрехав, навряд чи його солдати змогли б провадити розкопки обережніше.
Знявши перший шар землі навколо загадкового вусика у великому радіусі, археологи переконалися, що нічого не пошкодили, і почали провадити свою роботу далі. Колір грунту подекуди почав змінюватися. В піску з'явилися якісь бузкові підпалини.
— Ай справді, тут, мабуть, скіфська могила, — сказав Валерій Холод, — це сліди зотлілої лови.
Капітан скептично глянув на журналіста. Але професор Ковтунюк підтримав Валерія, хитнув головою:
— Еге, ти вже щось тямиш… — А потім пояснив: — Це таки сліди зотлілої лови. Схоже, що тут скіфська могила. Бачите, скіфи мали звичай ховати покійників з комфортом. Оздоблювали їхні могили плетеною лозою і давали в далеку дорогу всякі побутові речі. Ці речі здебільшого були бронзові, а тому завжди приваблювали прадавніх мародерів. Грабіжники просто-напросто розкопували могили і цупили звідти все, що погано лежало. Отже, нам тепер дуже-дуже рідко щастить натрапити на непограбоване скіфське поховання…
В цей час щось дзенькнуло під Олиною лопатою.
І вона вже працювала навколо застиглої в землі лопати ножем, одмітаючи землю пензлем. Зігнувшись у три погибелі, Сашко й Сергій проштовхалися вперед і прикипіли очима до її рук. А на руці в неї вже перекочувалися якісь довгасті, позеленілі предмети.
— Патрони, — кинув Сергій.
— Желєзно, од німецької гвинтівки, — уточнив Сашко.
— А хлопці майже вгадали, — кивнув Володимир Гаврилович. — Це «кулі». Таких у наших степах, знаєте, скільки можна знайти? Тільки вони не німецькі, а скіфські. І не од гвинтівки, а од лука. Придивіться краще, бачите, три хвилясті рубчики від носика вздовж усього корпусу. Ці рубчики примушували стрілу обертатися в польоті. Це наконечники для стріл. Тепер нема сумніву: могила — скіфська, і коли нам поталанить, ми тут дещо знайдемо…
І їм поталанило, та так, що вони не повірили самі собі.
Оля Чуб і Олесь Єфремович Омельченко розчищали землю вздовж загадкового вусика. Гречний капітан уже кілька разів поривався запропонувати свої послуги Олі, покопати замість неї. А Валерій Холод, попихкуючи сигаретою, тільки всміхався, він був досвідчений у таких справах і знав, що капітанова гречність тут схвального відгуку не знайде. Такі вже люди археологи. Своєї роботи вони не передовірять нікому. І не тому, що не хочуть втратити честь бути першовідкривачами, а передусім бояться, аби невміла рука чогось непоправно не попсувала. Отож усі присутні могли тільки дивитися, співчувати і… чекати.
І вони дочекалися.
Тут доведеться просто навести уривок із статті Валерія Холода, яку разом з фотографіями було вміщено того ж дня у вечірній газеті..
«… На дні ями лежав велетень. Це перше, що кинулось у вічі всім. Коли б він випростався, то найвищий з нас навряд чи сягав би йому пояса… Велетень був у скафандрі, голову його закривав космічний шолом з двома вусиками, мабуть, антенами. Через один з цих вусиків і спіткнувся учень 78-ї школи Сергій Орендар. Власне кажучи, цьому допитливому хлопцеві по-справжньому належить честь величезного відкриття, вірніше, незвичайної знахідки. Разом з своїм товаришем Олександром Блажком він покликав дорослих і вони…»
Кругловидому хлопцеві-бульдозеристу, як бачимо, відводилась спершу дуже скромна роль. У першій своїй статті Валерій Холод чомусь навіть не згадав про нього. Інтерв'ю у бульдозериста було взято лише
