— Запис при іншому режимі, — протелеграфував Омельченко.
— Ага, розумію. Ви хочете сказати, що голос космонавта записували цим магнітофоном невідомої нам конструкції за великої швидкості?
— Так.
— І тому ми вловлюємо якесь цвірінькання, писк, а не натуральний голос? Ви, мабуть, маєте рацію. Не міг же отакий здоровенний дядько, яким був наш космічний гість, цвірінькати, як синиця. А втім…
Професор подумав, потер чоло, потім почав набирати номер телефону.
— Алло, алло, Марія Гордіївна? Це я, Ковтунюк. Слухай, Марусю, Анатолій вдома? Ага, ага, розумію. Боїться підходити до телефону, журналісти замордували. Скажи ж ти, на милість божу, він, мабуть, сам не сподівався, що порівняльна анатомія може стати такою популярною наукою. Ну, добре, дай йому трубку. Здоров, Толю, це Володя. Слухай, ти ще живий? Я думав, що ця сенсація тебе вже загнала у дерев'яний скафандр. Ага, ага. Та-ак. Що я мав тебе запитати? Толю, скажи мені, будь ласка, ти не звернув уваги на гортань твого космічного пацієнта? Не звернув? Ага, розумію. Ну, звичайно, мені байдуже, тенором чи басом він співав дві тисячі років тому, мене цікавить інше. Чи дуже відрізняється будова його гортані від людської? Що? Тільки розмірами? Значить, він міг би говорити, як звичайна людина, тільки, може, трохи голосніше і різкіше?.. Спасибі, спасибі тобі, Толю.
Володимир Гаврилович поклав трубку і хитро підморгнув Омельченкові.
— Знаєте, як везе, то везе. Це просто здорово — сидіти протягом десяти років на одній парті з майбутнім професором порівняльної анатомії. Анатолій Петрович Вербицький, навіть не здогадуючись про те, став на вашу точку зору. Весь секрет, мабуть, у записі. Нам потрібен ще один магнітофон.
… Вони переписали цвірінчання на плівку за різних швидкостей — від дев'яти до тридцяти шести метрів на хвилину, а потім почали прокручувати одну бабіну за другою. І раптом одна бабіна заговорила якимось приглушеним, неприродним, але, безперечно, голосом, дуже схожим на людський. Більше того, і професорові, і Омельченкові почали вчуватися якісь знайомі слова. Може, навіть не слова, а граматична будова фраз, інтонації.
Професор ляснув себе по тімениці:
— Бодай я в неділю не впіймав жодної верховодки, коли оця штуковина не говорить до нас скіфською мовою!
— І так, і не так.
— Ви хочете сказати, що мова тогочасних людей, зокрема скіфів, які не знали письма, була дуже бідною, і для викладення цілого ряду наукових, філософських, математичних понять їй бракувало слів?
— Саме це я хотів сказати.
— З вами важко не погодитися, ви, безперечно, маєте рацію, але… Наш гість — хлопець головатий, будемо сподіватися, що він знайшов якийсь вихід. Крім того, ми з вами теж можемо помилятися. Ніхто ніколи не чув скіфської мови, вона не лишила після себе ніяких письмових пам'яток і просто розчинилась у мовах інших племен та народів. Чи справді це скіфська мова, вам навряд чи скаже найвидатніший лінгвіст.
— «Шельменко-денщик» скаже.
«Шельменком» називали в інституті кібернетики моделюючу кібернетичну машину. Машина ця була універсальною, вона не тільки робила складні обчислення. Вона перекладала з усіх мов. Правда, такого окладного завдання їй ще не випадало розв'язувати. Тут «Шельменкові» треба було тримати екзамен на атестат зрілості.
— Так от, тільки-но заговорить «Шельменко», ми матимемо ключ до іншої загадки. Я гадаю, що оця друга половинка, ця кришка космічної валізи, не просто половинка і не просто кришка. Дивіться, у неї така самісінька поверхня зсередини, як і ззовні. І, мабуть, неспроста. Це, певно, якийсь захист. А кому було потрібно так захищати внутрішню стінку? Мені здається, що оця космічна коробка нагадує отой несесер, про який розповідав Пантелеймон Кирилович, де сюрприз на сюрпризі і хитрість на хитрості. Поки не розшифруємо розповіді космонавта, нічого братися до другої половини скриньки. Там можна щось непоправно попсувати. Словом, беріть магнітофонну стрічку і їдьте до професора Головцева в інститут кібернетики, а я заховаю в сейф оце хазяйство…
І тут задзвонив телефон. По тому, який вираз з'явився на обличчі професора, Олесь Єфремович непомильно вгадав, хто телефонує.
— А-а-а! Привіт, привіт! А я виглядаю, а я чекаю, а я місця собі не знаходжу, мучуся — подзвонить чи не подзвонить, любить чи не любить? Що? З бідняги-покійника не можна витрусити жодного рядка, то ти про чорну коробку згадав? А-а-а! Кажеш, весь час пам'ятав? Так, так. Щось раніше я не помічав, щоб від тебе були дзвінки. Не хотів заважати? Ти зворушив мене до сліз. Ти давав мені змогу спокійно працювати, і тепер я мушу віддячити тобі за все? Добре, я віддячу. Пиши, диктую: «В бесіді з нашим здібним і талановитим кореспондентом Валерієм Холодом…» Що ти кажеш! Здібного і талановитого кореспондента редактор викине? Не може бути! Як тільки у нього рука підніметься! Ну добре, обійдемось без талановитого і здібного! Слухай далі. На чому ми зупинились? Ага, ага… «… професор Ковтунюк заявив»… Ну, а що я заявив, ти вже придумай сам, бо я нічого тобі путнього сказати не можу.
Професор поклав трубку, всміхнувся, знизав плечима:
— Ось тобі й нова загадка! На що, на що, а на загадки життя не скупиться. Хто мені відповість на запитання, звідки Валерка Холод дізнався, що коробка заговорила, коли про це знаємо лише ми троє… Дивина…
Омельченко не став дослухувати, як дивується його вчитель. Він змотав бабіни, поклав їх у портфель і непоспіхом почимчикував в інститут кібернетики. Не було чого й старому Блажкові далі лишатися тут. Він докинув кілька слів подиву на адресу спритного журналіста й теж розпрощався з професором.
Завдання, яке чекало колектив інституту кібернетики, не було звичайним, але не було й занадто складним. У всякому разі, коли великий французький вчений Жан-Франсуа Шампольйон у 1822 році розшифрував єгипетські ієрогліфи на знаменитому Розеттському камені, йому було куди важче.
На Розеттському камені було вибито єгипетські ієрогліфи, але був там і старогрецький текст. Шампольйон запідозрив, що тексти ці ідентичні, тобто написано в них одне й те ж саме. Він був твердо переконаний, що єгипетський ієрогліфічний знак — це літера або склад, і не помилився. Відтоді купи папірусів, які припадали пилюкою у всіх європейських музеях, заговорили і розповіли славну історію Стародавнього Єгипту.
Робота Шампольйона зараз здається дуже простою: тільки й того, що треба було додуматися підставити єгипетські знаки під грецькі літери. Але вона забрала понад десять років життя, передчасно звела в могилу видатного вченого. Перш ніж взятися за дешифровку, Шампольйон вивчив добрих півтора десятка живих і мертвих, сучасних і стародавніх, європейських і азіатських мов.
Понад чотириста років лишалися нерозшифровані загадкові письмена майя — миролюбного, талановитого, доброго і великодушного народу, що мешкав у Центральній Америці. Даремно сотні, а коли підрахувати за всі сторіччя, то й тисячі істориків, лінгвістів світу шукали ключа до цих письмен. Ключ не давався до рук. Часом то тут, то там спалахувала чутка про те, що письмена майя пощастило розшифрувати, але при ретельному аналізі виявлялось, що це або помилка, або чистісіньке шахрайство.
І тільки після того як радянські вчені запропонували використати кібернетичні машини, ключ скоро було знайдено. Стародавній мудрий народ розкрив сучасному людству свої таємниці.
Але, незважаючи на те, що відтоді кібернетика й електроніка набули гігантського розвитку, співробітники інституту кібернетики, яким керував професор Головцев, не могли сподіватися на швидкий і легкий успіх. Перш ніж братися до розшифровки магнітофонного запису, вони мали виконати гору всякої підготовчої роботи.
До цього діла передусім підпряглись філологи й лінгвісти. Видатні фахівці фонетики, морфології, семантики мусили допомагати фізикам і математикам. Тут вже годі було розібратися, де починалася граматика і закінчувалася фізика, чи де закінчувалася математика і починалася семантика.
Магнітофонний запис прокручували десятки разів. Десятки фахівців, записували на папір сучасною абеткою звуки, що їх диктував магнітофон. Потім пробували читати записане і це читання перезаписували на магнітофонну стрічку, звіряли, сперечалися до хрипоти, щоб знову все почати з самісінького початку.
