відбувалися дуже давно. Але, не знаючи нічого про ці події, ви, може статися, не зрозумієте мети нашої експедиції у вашу Сонячну систему…
Відтоді як стало відомо, що Бекутова плівка з жовто-оранжевих бактерій врятує атмосферу, а з нею і життя, могло б здатися, що в інтенсивному штурмі космосу відпаде потреба. Справді, навіщо ризикувати, коли головну проблему розв'язано? Але ж без цього не було б відкриттів! А відкриття живлять науку, і саме завдяки їм вона існує. Бувають відкриття, які знаходять своє втілення і застосування одразу ж, і бувають відкриття, непотрібні людям сторіччями. Але в науці нема непотрібного. Настає час — і той «непотріб» знадобляється. Так було й цього разу.
«Тверезі» й занадто «реальні» голоси кричали: «Для чого ці польоти? Для чого нам жертви? Яка практична користь від експедицій? Адже й дитині зрозуміло, що охопити весь космос, одомашнити його — неможливо. Вистачає діла й на планеті. Чи не задорого коштує нам чиста наука, наука для науки?»
Бідолахи, вони ніяк не могли зрозуміти, що не буває чистої науки, як не буває науки для науки, а є лише наука для людини. Правду кажучи, штурмани далеких космічних плавань не дуже зважали на ці голоси, вони вперто прокладали нові й нові траси, і на зоряних картах залишалось дедалі менше й менше білих плям.
А час минав, і настала пора, коли знову почалися розмови про колонізацію інших, безлюдних планет.
Те, що на Зелі не було війн, епідемій, стихійного лиха, високий рівень культури й техніки, гігантський поступ медицини й біології, загальний добробут людей — усе це сприяло довголіттю.
Тепер вік зелян майже подвоївся, і проблема перенаселення планети стала найважливішою з усіх проблем. Хоча наша цивілізація вже й досягла такої фази, що годі було розібратися, де починалося сільське господарство і де кінчалась промисловість, чи навпаки, проблема ця не ставала від того менш важливою. Зеляни вже вміли робити хліб, фігурально кажучи, з каменю, а м'ясо з диму, високий розвиток хімії довів, що прохарчувати можна величезну кількість людей. Але людям не буде місця для життя, не буде місця в технічному і фізичному розумінні цього слова.
Я вже казав, що планета наша, моя рідна далека Зела, за об'ємом була менша за вашу Землю. Правда, ми відвоювали чимало площі у моря… Нам ставало тісно. Міг настати час, коли на Зелі ніяк було б розминутися. Треба було розселятися. Але куди? Ми тепер могли вибирати планету, з будь-якою атмосферою і переробити її на кисневу; ми навіть могли створити атмосферу на безатмосферній планеті. Але для нашого людства не могла підійти будь-яка планета. Нам весь час траплялися планети з масою, набагато більшою, ніж у Зели, і наші космонавти за таких умов майже зовсім не могли працювати, а зореплани з великими труднощами покидали їх. Часом у безмежних просторах галактики наші розвідники знаходили щось схоже на Зелу. Але при ретельнішому дослідженні виявлялось, що в таких космічних тіл надзвичайно велика маса. Вага кожного з нас на такій планеті подесятерилася б. Випадали нам планети й ідеальні за своєю масою, але надто віддалені від Сонця. Навіть при досягненнях нашої науки й техніки обжити таку планету годі було й сподіватися. Або навпаки — планета дуже близько оберталася навколо Сонця, і, звичайно, в такому пеклі навряд чи могло існувати що-небудь живе.
Одного разу нам, здається, таки усміхнулася доля. На Зелу повернулась експедиція на чолі з досвідченим капітаном Мірчем Буцомом. Десь у районі сузір'я Трьох Вдів[2] Мірч Буцом з своєю експедицією розшукав планету, яка відповідала всім нашим вимогам. Температура, маса — все як належить і… майже цілковита відсутність атмосфери. Це нас найменше турбувало. Кисневу атмосферу згодом створять жовто-оранжеві бактерії Бекута. В район цієї планети вилетіли автоматичні ракети із запасом жовто-оранжевих бактерій, їм належало заселити космос навколо планети.
Бактерійна плівка Бекута огорнула планету на заданій висоті. А коли вона, за розрахунками наших вчених, зміцніла й почала продукувати кисень, туди вилетів наш зореплан-розвідник. І ось тут сталося таке, чого ніхто не сподівався…
Не зробивши попередніх досліджень, капітан зораплана повів корабель на посадку. Проткнулася і тут- таки зступилася бактерійна плівка, корабель був на грунті, космонавти приготувалися до виходу… А виявилось, що атмосфера над новою планетою була не з кисню, а з фтору…
Здавалася, жовто-оранжеві бактерії збожеволіли: вони з завидною ретельністю продукували фтор.
Безперечно, керівники експедицій мусять передбачити все; і, коли б це була звичайна розвідувальна експедиція, фтор не злякав би нікого. Але тут космонавти летіли майже як до себе додому. Єдина неприємність, що могла чатувати на них, це якби плівка чомусь не утворилася і планета, як і раніше, лишалася б позбавленою атмосфери. Скафандри на цей випадок були бездоганні, але ж вони не могли протистояти фторові! Фтор почав роз'їдати їх. Залишатись на планеті не можна було. Але як розвідники могли покинути її, не з'ясувавши, що ж сталося з жовто-оранжевими бактеріями, чому вони стали фторотворцями!
А фтор поволеньки-поволеньки почав уже гризти зореплан, який був звичайним, серійним зорепланом, не здатним чинити опір фторові. Гарячково дошукувалися причини, як могло таке статися.
Погодилися на одному: під впливом якихось космічних сил (невідоме випромінювання, невивчені силові поля тощо) відбулась мутація в середовищі жовто-оранжевих, і вони дали новий штам бактерій, що так відрізнявся від попередніх. Чому вони почали продукувати фтор, а не якийсь інший газ? Тому що, по суті, у фтору і кисню дуже багато схожого, хоча вони нічого спільного між собою й не мають. Якщо так можна висловитись, у них дуже схожі хімічні біографії…
І навіть коли вже я покидав Зелу, там все ще точилася суперечка про характер цього явища. Вчених цікавив сам факт. Треба було все знати і все передбачити надалі. Ану, коли б таке нещастя сталося на Зелі?!
Так от настав і мій час летіти. Чекати ми не могли. Нам залишалося одне: шукати, шукати, шукати!
Наближався день, коли я і мої товариші мали вирушати в далеку дорогу. Ми вже віддали данину всім традиціям, більшість з яких були вже для нас незрозумілими, але це були традиції наших дідів і прадідів, і ми свято дотримувались їх. Незрозуміло було, наприклад, чому перед відльотом треба постояти на порозі, сливою до виходу, склавши на грудях руки і схиливши голову.
Але так робили всі, хто покидав Зелу, і так робили ми.
Тоді, коли я готувався в цю далеку і нескнченну для мене путь, я зовсім не замислювався над тим, що, може, ніколи більше не побачу Зели. Далекі подорожі у космос були в нас такою ж буденною справою, як мандри ваших предків уздовж оцієї великої річки.
Тому черговий політ зореплана ВР13–03-ГТ, на якому був і я, не викликав ні в кого особливого інтересу, крім хіба що в наших родичів.
Були традиційні проводи, були теплі слова прощання, але рейс наш розглядали як звичайне наукове відрядження.
Словом, ми покинули Зелу і полетіли відкривати нові землі для нашого народу.
Наш зореплан був на той час останнім словом техніки. Він покидав Зелу, не маючи на своєму борту жодної краплі чи жодної крихти пального. Давно минули ті часи, коли наші міжзоряні кораблі були більше схожі на склади пального, ніж на космічні наукові лабораторії. Навіть пальне з дуже високим каледом[3] не дозволяло тоді робити бездоганні космічні кораблі: чотири п'ятих, а часом дев'ять десятих їхньої маси припадало на пальне. Будь-яка несподіванка, найдрібніше відхилення від курсу ставило під загрозу всю експедицію. Зореплан був рабом свого пального. А що таке пальне? Це консервована енергія, навіть екстракт енергії. Що густіший екстракт, то більше енергії можна з нього одержати.
Я вже говорив на початку своєї розповіді, що енергія є всюди, де є матерія. В космосі таких місць, де не було б матерії, нема взагалі. Довгий час наші вчені були переконані, що космічна порожнеча — вакуум — саме і є цим місцем. Але ж так званого вакууму у природі значно більше, ніж матеріальних середовищ, де, згідно цієї логіки, мусить концентруватися енергія. Виходило, що й енергії у Всесвіті дуже мало. На моря вакууму припадають піщинки матерії.
