Насамперед, що вони являють собою. По-друге, що споживають. Бекутові, талановитому мікробіологові з чималим досвідом, неважко було встановити, що жовто-оранжеві мікроби, які він відкрив, зовсім не потребують кисню. Ось кому не страшне зникнення атмосфери, ось хто залишиться жити навіть після того, як останній атом кисню покине Зелу! Але це було навіть не відкриття, проста логіка підказувала, що коли жовто-оранжеві бактерії мешкали і розмножувались у космосі, то там для них ніхто не припас ані харчів, ані кисню. Як же вони жили? Структура їхня незвична. Складалося таке враження, що вони голодують усе своє життя, але в природі таке неможливе. Залишалося припустити, що ці загадкові бактерії годувалися лише сонячним промінням, здійснюючи надзвичайної. складності фотосинтез. Але допитливий вчений дослідив, що бактеріям, для того щоб жити і розмножуватись, необхідні ще й фосфати. Тільки при наявності фосфатів міг здійснюватися фотосинтез, і тоді, бактерії споживатимуть вуглекислоту і виділятимуть… кисень.
Дивного в цьому нічого не було. Споживати вуглекислоту і виділяти при цьому кисень вміють не тільки деякі бактерії, це вміє робити весь рослинний світ, і в першу чергу водорості, прості водорості. Вони роблять це навіть краще, ніж бактерії, але водоростям для нормального життя і розмноження потрібно значно більше «комфорту», а бактерії… Ці загадкові жовто-оранжеві бактерії, здавалося, вміли робити щось із нічого. Добре, але ж звідки вони брали фосфати у космосі? І раптом вчений розсміявся: таким простим здалось йому нове відкриття! Хто сказав, що космос — це порожнеча й безодня? Хто сказав, що в космосі не вистачить харчів для оцих крихіток, скалочок органічного життя? Та коли зібрати докупи лише космічний пил, лише мізерні, мікроскопічні уламки зруйнованих світів, то й тоді цього космічного матеріалу вистачило б на цілі галактики.
Сумнівів не було: жовто-оранжеві бактерії все необхідне для свого існування беруть прямо з космосу. Мікроорганізми, відкриті Бекутом, могли користуватися абсолютною автономією, їм нічого не треба від Зели, а Зелі вони могли дати все. Все — це кисень! Але як втримати його?.. Оповити на певній висоті планету надміцною тонкою плівкою з пластиків? Наробити цієї плівки тепер на Зелі могли надзвичайно багато.
Проте Бекут одразу відкинув цей проект. Адже метеори протягом дуже короткого часу зроблять-навіть з надміцної плівки решето, і кисень залишатиме планету й далі.
Я не маю змоги розповісти вам усе докладно, скажу просто: Бекут вирішив створити плівку над нашою планетою з самих бактерій. Метеорити тепер не лякали Бекута, він передбачав (і геніально передбачав), що плівка буде самолататися. В космічному просторі бактерії розмножуватимуться з шаленою швидкістю, і прошиті небесним дріб'язком дірки лататимуться перш, ніж цей «дріб'язок» згоратиме у щільних шарах атмосфери.
Проте перші практичні кроки принесли неймовірне розчарування. Жовто-оранжеві киснетворці виявились індивідуалістами, вони не хотіли рости колонією. У Бекута опускалися руки. Мабуть, його недаремно вважали божевільним, мабуть, його робота не принесе зелянам ніякого порятунку… Але там, де панує розум, не було випадку, щоб геніальне відкриття не знайшло свого втілення. У Бекута знайшлися послідовники, учні, помічники. Вони не боялися поділити з ним сумнівну славу співавторів божевільного проекту, вони просто працювали, зціпивши зуби.
Тисячі разів пересаджував Бекут бактерії з одного середовища в інше, тисячу різноманітних штамів було виведено, поки, нарешті, тисячу перший чи тисячу другий виявився тим, що треба.
Тепер слово лишилося за фізиками, астрономами, інженерами. Треба було так розрахувати орбіти автоматичних ракет, щоб воли одночасно і точно на певній висоті засіяли космос жовто-оранжевими бактеріями. Кожна ракета, незалежно від того, запустять її на екваторі чи на полюсі, на певній висоті повинна була випустити хмарку бактерій. Ця хмарка спершу, дуже малий проміжок часу, існувала б сама по собі. Бактерії множилися б, зближаючись і з'єднуючись, утворювали б мікроскопічні клаптики. А клаптики об'єднувалися б між собою в полотнища, які ширилися б і росли, стикуючися з іншими.
Навіть теоретично було важко підрахувати, скільки часу піде на утворення навколо Зели легкого серпанкового «футляра». На численні досліди та експерименти в лабораторіях, не те що не було часу: просто лабораторні умови — це одне, а космос — ще зовсім інше. Треба було ризикувати, бо однаково нічого було втрачати. Бекут і його помічники в ці дні, коли подальшу справу взяли до своїх рук фізики та інженери, були так змучені, знервовані та виснажені, що навіть не могли хвилюватися…
У нас на планеті стоїть зараз пам'ятник Бекуту з хімічно чистого заліза. Річ не тільки в тому, що на нашій планеті (думаю, як і на вашій) це досить-таки рідкісний метал. Суть у тому, що хімічно чисте залізо1 не вступає в реакцію з киснем. Залізо переборює його, і Бекут стоїть-як непереможний приборкувач кисню- втікача. В руці велетенської залізної постаті затиснуто модель атома кисню; Бекут впіймав кисень, наче дивовижну істоту, роздивляється, вивчає…
Цей пам'ятник було відлито задовго до того, як народилися батьки моїх прадідів.
Перед самим відльотом із Зели, перед тим як вирушити у чергову розвідувальну експедицію, ми з товаришами-космонавтами були біля пам'ятника. У нас існувала та, мабуть, і досі існує традиція, за якою всі космонавти приходять прощатися з залізним Бекутом.
Хіба міг я тоді знати, що більше ніколи не повернусь на рідну Зелу, а незвичайну Бекутову знахідку привезу в дарунок людям іншої цивілізації…
Проте я трохи забіг наперед. Словом, за роботу засіли фізики та інженери. Сталося так, що раптом весь науковий світ Зели відчув, що порятунок людства планети у Бекутовому відкритті. І тепер від того, як інші вчені впораються з своїми обов'язками, залежить усе.
Навіть та група вчених, яка досі й чути не хотіла про якісь там бактерії, а всі надії покладала на зореплани і переселення на інші планети, засіла за розрахунки, дарма що доводилось перевозити в космос не зелян, а бактерії.
Людство Зели ніколи не забуде той день, коли з дванадцяти географічних пунктів нашої планети у космос раптом злетіло дванадцять ракет з надзвичайними пасажирами на борту.
Але не треба думати, що спокій запанував на планеті в той день, як стало відомо, що ракети вийшли в задані точки і висіяли жовто-оранжевих киснетворців. Автомати не підвели, все зробили як слід, але це не означало, що вже через день-два Бекутова бактеріальна плівка буде і затримувати і продукувати кисень.
А нетерпіння зелян було таке велике! Вони чомусь чекали тільки дня, коли будуть запущені ракети. Багато хто з людей, далеких від науки, не уявляв чітко, в чому полягає відкриття Бекута, і сподівався, що вже через добу по виході ракет на Зелу поллються благодійні потоки кисню. Дехто вже по тій добі говорив: «Ви помічаєте) наскільки легше стало дихати?» Але це просто була ілюзія, самообман. Легше дихати не стало ні сьогодні, ні завтра, ні через рік. Минуло довгих три роки перш ніж найчутливіші зелянські прилади зареєстрували: Зела перестала втрачати атмосферу! Можна було вважати, що геніальний експеримент вдався!
Головне, що Зела перестала втрачати атмосферу. Тільки тепер люди зрозуміли, скільки злочинів вони вчинили перед природою і якою важкою працею треба спокутувати свою провину. Скільки зелених фабрик кисню було знищено на Зелі, скільки висохло озер, скільки повноводих річок перетворилось на болотисті ручаї, скільки густих лісів і квітучих полів стали мертвими пустелями. Сподіватися лише на бактерії, що вони за короткий час поповнять недостачу кисню, було годі.
Про кисень мусили невпинно дбати й самі зеляни.
Знов кожна зелена гілка була на обліку, а напівзабутий закон — «Де взяв, там поклади» — знову набув чинності.
Тепер, коли геніальний винахід Бекута відвернув неминучу загибель всього живого на планеті, Зела ніби народилася вдруге. Люди начебто виросли у своїх власних очах, стали серйознішими. На той час сталися великі зміни в суспільному житті планети. На ній нарешті запанувала справедливість, за яку довгі віки боролися кращі зеляни.
Нечуваного розквіту набули тоді наука, техніка, мистецтво, культура. Як ніколи, стало видно, на що здатна людина з розкутою думкою.
Не можна примусити людину мислити так, як того хоче хтось інший. Не можна її думку увібгати в рямці, межі яких визначив хтось сторонній. А було колись таке на Зелі! Люди, які ніякого стосунку до науки не мали, могли визначати ступінь геніальності вчених або поділяти науку на правильну й неправильну. Було та минулося…
Я розповідаю вам дещо з історії моєї планети, хоч жодної з цих подій я не був свідком. Вони
