токарем, не ливарником, не слюсарем, не фрезерувальником — він був Металістом. А значить, він був і токарем, і слюсарем, і ливарником, і фрезерувальником у найвищих значеннях цих слів. І ще він був великим фантазером і чарівником. Метал в його руках ставав легким, як вата, І м'яким, як віск.
Формально вважалося, що Пантелеймон Кирилович вже давно на пенсії, але насправді такі люди, як він, не йдуть на пенсію навіть після смерті. Без таких людей не злетів би у небо жоден супутник, не спрацювала б жодна ракета.
— Ну, знайшов онучок клопоту на мої руки та на вашу голову, — сказав старий Блажко, переступивши поріг кабінету професора Ковтунюка. — Добридень вам у хату.
— Здрастуйте, здрастуйте, заходьте, будьте ласкаві, та зарадьте, бо я вперше на своєму віку бачу отаке чортовиння. Скільки за своє життя всякого мотлоху перемацав оцими руками, а тут таке трапилось, що не знаю, як і приступити до нього.
— Боюсь, може статися, що і я вам не допоможу, — чесно признався старий металіст.
Він погладив поверхню скриньки, і здавалося, що рука його зависла над столом. Володимир Гаврилович бачив, як оживають пальці старого, він розумів, що ці старі, вузлуваті, покручені пальці починають бачити.
— Не наша робота, — сказав Пантелеймон Кирилович.
— Закордонна, — засміявся професор, — тільки хто його знає, де той кордон шукати.
— Ну що ж, — рішуче сказав старий, — будемо добирати способу, як нам усередину добутись. А що, коли попсую вещ, не боїтеся?
— Боюсь, що не попсуєте. Та я з більшою охотою збагнув би цю вещ навіть поламану, ніж отак сушити голову над нею цілою.
— Нагрівати пробували? — діловито спитав старий.
— Спершу боялися попсувати все, що усередині, а потім зрозуміли, що скриньку практично не нагріти. Не нагрівається і квит.
— Якась неопалима купина, — покрутив головою Пантелеймон Кирилович.
— Скажу більше, вона й у воді не тоне, — розповідав далі професор, — хоч і здається, що може шубовснути на дно, як сокира.
Пантелеймон Кирилович хитав головою в такт словам професора, скоса поглядав на Омельченка, ніби хотів запитати: «А цей що тут робить?», і руки його не вгаваючи працювали.
Ковтунюкові й Омельченкові вже почало здаватися, що скринька в руках старого металіста ставала м'якою. Вони вже бачили, як Пантелеймон Кирилович знайшов непомітну шпарку, вклав туди ніготь, повернув і…
Але навіть чудесний майстер не може знайти того, чого немає. Шпарки що не було, то не було.
І тут ні сіло ні впало Пантелеймон Кирилович відсунув скриньку й зручно вмостився в кріслі. Ніби йому не було ніякісінького діла ні до скриньки, ні до таємниці, що хоронилася взаперті. Просто запросили чоловіка посидіти, погомоніти, чашечку чайку випити. А буде відкрито скриньку чи ні, буде розгадано таємницю чи вона так і лишиться недоступною — це, як то кажуть, діло дев'яте.
— Пам'ятаю, як були ми ще молодими металістами, — почав розповідати Пантелеймон Кирилович, — то любили один перед одним майстерністю хизуватися. Підстроювали один одному сюрпризи всякі. Пам'ятаю, мій товариш Костя Лотупейко зробив з нержавійки табакерку у вигляді яйця. Подивишся зовні, і таке враження, що нізащо в світі не скажеш, як можна отаку штуковину надвоє розколупити. Отаке собі звичайне металеве яйце з суцільної болванки виточене. Так гемонський зазори підігнав. Ну, а я таки розколупив. А тоді йому сюрпризика підсунув: із цілого бруска нержавійки несесер зробив. Там тобі і для бритви місце, і для манікюрного набору (хоча коли ми той манікюр робили?), і для гребінця, і для помазка, і для щіточки зубної. Всього, значить, дванадцять комірок.
Чуб у мене свердлом став, поки я все це продумав і змонтував… Зроблено було так, що, не сказавши «а», «бе» ніяк не скажеш. Тобто поки одна комірка зачинена, у другу ніякими силами не потрапиш. І він, Костя тобто, добряче нагрів лоба в мене…
Професор і Омельченко бачили, що Пантелеймон Кирилович розповідає не стільки для них, скільки для себе. І ще вони бачили, що мозок старого гарячково шукав єдиного правильного варіанту. Вони ще трохи поговорили про всякі малозначущі речі, а потім без особливих передмов старий Блажко раптом устав і, взявши в руку загадкову скриньку, сказав:
— А що, коли попробувати саме так?.. Можливо, обидві половинки пригнані і припасовані одна до одної по діагоналі.
І з тими словами старий різким рухом натне на ребро скриньки.
Володимир Гаврилович і Омельченко, хоч і були готові до несподіванок, скрикнули в один голос. Скринька справді розпалася на дві половинки по діагоналі. І тієї ж миті в кабінеті професора ніби заспівала пташка. Якісь неземні, нечувані звуки (вони, коли вслухатися, справді якоюсь дещицею скидалися на пташиний спів) сповнили кімнату.
— Давайте магнітофон! — гукнув професор.
Омельченко кинувся до маленького столика, де стояв магнітофон, і вже гарячково перемотував бабіну.
Тільки Пантелеймон Кирилович усміхався собі:
— А ви не хвилюйтеся, чого не встигнете записати, потім запишемо. Воно як доспіває до решти, ми знову складемо докупи обидві половинки і знову зсунемо, коли у вас вже магнітофон буде увімкнутий. Я гадаю, що ця штука саме так побудована.
Як показали подальші події, старий майстер не помилився.
— А як ти здогадався, дідусю? — брав Сашко інтерв'ю у свого діда.
І це було неспроста. Хлопці у дворі життя не давали Сашкові: розкажи та розкажи, що то за скринька така була. А що він міг розповісти?
От Сергієві — інша річ. І розповідав він у дворі про свою знахідку дуже яскраво, з різними подробицями, навіть фантазував. А тут… Ну, побачив якусь цеглину чи плиту… Хай навіть скриньку. А, може, то була справжня космонавтова валіза? Ну, взяли її завдяки Сашкові, то й що з того? Хлопці у дворі розпитували, а він… Та ось запросили Сашкового дідуся, щоб оту космонавтову валізу розпакувати…
— Як я здогадався? — знизав плечима дідусь, коли потім онук насипався на нього з запитаннями. — Якщо дві металеві пластинки добре одшліфувати і прикласти одна до одної, вони наче злипнуться, і їх не так легко роз'єднати. Можна тільки зсунути. А відшліфують, буває, так, що й щілини не видно. Ну, на цей раз було трохи складніше. Тут і дефектоскоп щілини не знайшов. Матеріал не той і обробка не та, а принцип залишився той самий. Я і зсунув одну половинку з другої. Отож мудрація, як бачиш, не велика.
— А це справді був магнітофон? — допитувався Сашко.
— От чого не знаю, того не знаю. Боюсь, що, відкривши одну таємницю, я… Власне, ніякої таємниці я не відкривав. Бачиш, може статися, що там, крім магнітофона, як ти його називаєш, є ще одна штука, а магнітофон тільки пояснює, для чого вона.
— А звідки ти знаєш?
— Та я ще нічого не знаю, просто уся дивина в тому, що оті дві половинки не схожі одна на одну.
… Цю несхожість помітив Володимир Гаврилович. Коли «пташине цвірінчання» замовкло, вони втрьох — професор, Омельченко і старий Блажко — спробували «запустити» його з самого початку, щоб зробити ще один запис, цього разу вже по-справжньому, з самого початку.
Магнітофон моргав зеленим очком, розмотувалась і розмотувалась стрічка.
— Дивіться, — сказав професор, — а обидві половинки не схожі одна на одну. У цієї половинки внутрішня поверхня така ж, як і зовнішня, а тут… Одна половинка цвірінчить — це ми знаємо, а друга — для чого вона? Може, оте цвірінчання розповість про це, але як його втямити?
