Іншими словами, енергію сонячних батарей можна було б використовувати для створення в кабіні нормальної температури та кондиціювання повітря. Але цей проект було відхилено, бо всюдихід мав прокладати свою трасу і в тій півкулі Місяця, яка не була освітлена Сонцем. Тобто він мав рухатись не тільки вдень, але й уночі. Крім того, в «ніч» він потрапляв би кожної хвилини, коли б заходив у тінь. Бо в тіні на Місяці температура падає до 160°, тільки вже нижче нуля. Електролічильні машини зважили всі «за» і «проти», і найбільше «за» одержав дзеркальний варіант.
Крім дзеркальної поверхні, місячний всюдихід мав ще одну деталь, яку помітив Сергій, але на яку Сашко спочатку не звернув уваги.
В передній частині всюдихода між гусеницями було видно дві западини. Вони були схожі на люки, але дуже вузькі. Навряд чи крізь такий отвір могла б пролізти людина, не кажучи вже про всякі вантажі та прилади. Сергій, як обізнаний з технікою хлопець, розумів, що тут криється якась загадка, конструкторська несподіванка. У нього свербів язик розпитати про все у Васі, але він не наважувався. Сергій Орендар був негордий хлопець і допитливий, але разом з тим він завжди боявся втратити свій технічний авторитет у Сашкових очах. Ану, як раптом ви явиться, що Сашко вже знає, для чого всюдиходові ці западини? Що ході? І на Сергієве запитання дасть відповідь не Вася (поки ще там Вася збереться!), а сам Сашко? Та ще й у зневажливій формі, та ще й таким тоном: «Невже ти досі цього не збагнув?»
Але сталося так, що Сашко виручив Сергія. Він, нарешті, помітив западини-люки і запитав у Басі:
— А це для чого?
У таких випадках Сашко ніколи не був дипломатом — коли не знав чого, не соромився питати.
— Звідси у всюдихода ноги ростуть, — загадково відповів Вася.
— Ноги?
— А що ж то був би за всюдихід без ніг? На Землі ще туди-сюди, а тут що робити, коли тріщини?
— Об'їхати, — порадив Сергій.
— Еге, об'їдеш. А коли вони тягнуться на сотні кілометрів? Тоді як? Залишається одне — перестрибнути. Ну, мабуть, годі теревені розводити, сідайте в кабіну, поїдемо обкатаємо. Там, в дорозі, все зрозумієте.
… Коли вони сіли в кабіну і Вася ретельно перевірив герметизацію, можна було зняти скафандри і почувати себе як у міському автобусі. Всюдихід м'яко хитнувся і рушив з місця. Тут і почалось те, що називається: хоч розполовинься.
По тому, як швидко зменшувався космоліт, хлопці зрозуміли, що всюдихід рухається дуже хутко, але разом з тим не було майже ніякого відчуття руху, хіба що трохи, погойдувало. Хотілося дивитися в ілюмінатори, бачити, як почне змінюватися краєвид навколо, і разом з тим хотілося якнайкраще роздивитися кабіну.
Сергій перший почав розглядати обладнання всюдихода. Він спостерігав, як Вася то вмикав, то вимикав якісь кнопки і рубильники. Важелів чи керма у всюдихода не було, і Вася був схожий не на водія, а швидше на якогось диспетчера. Сергій придивився до приладів і зрозумів, що в основному вони такі ж самісінькі, як і в кожній машині. Ця блакитненька стрілочка, очевидно, показує, скільки витрачено пального, ця рожева — чи є масло у всіх механізмах, це спідометр, це… А от «це» було не схоже на ті прилади, які досі доводилось бачити Сергієві. Прилад нагадував мисочку-піалу, з якої у Середній Азії люблять пити чай. А в цій піалі хлюпало чорне зоряне небо… В центрі неба найяскравіше горіла біла кругленька зірочка. Сергій почав стежити за зірочкою. Він уже збагнув, що вона найголовніша в цьому приладі. Спочатку зірочка була нерухома, але ось Вася клацнув якоюсь кнопкою, всюдихід гойднувся — і зірочка ледь помітно відійшла від центра. Що воно таке? Якийсь удосконалений ватерпас, з допомогою якого Вася вивіряє, чи всюдихід тримається строго горизонтально? Хіба запитати? А може, почекати, коли запитає Сашко? Ні, на Сашка мала надія… Сашко так прилип до ілюмінатора, що його звідтіля не відірвеш. Тоді Сергій почав «маневрувати» (у нього в голові вже майнув здогад, але він не хотів осоромитись):
— А як ви визначаєте маршрут?
— Сьогодні певного маршруту у нас нема. Куди захочемо, туди й поїдемо, — не зрозумів його маневру Вася.
— А як заблудимось?
— Чого б ми мали блукати? Все буде в ажурі.
Вася помовчав, а тоді додав:
— Ти, може, боїшся? То так і скажи, я тебе в один момент одвезу на корабель, а обкатку ми з Сашком закінчимо.
З досади і образи у Сергія аж сльози на очах виступили і у вухах задзвеніло. Він пошкодував, що зняв шолома, може, крізь шолом не так було б видно яскраву фарбу сорому, що залила його щоки. Ковтнувши слину, він, як тільки зміг, спокійно сказав і навіть плечима знизав при цьому:
— Ні-і, я не до того. Мені просто стало цікаво, чи є тут на всюдиході компас.
— А для чого він тут? — байдуже кинув Вася.
Тепер Сергій уже був обережний і тому так само байдуже сказав:
— Ну-у, мало для чого… Ну, курс, ну, маршрут…
— Ач, рознукався! Нукаєш та нукаєш. Гобі на волах їздити, а не на місячному всюдиході. Ти не подумав, що на Місяці компас потрібен, як у Сахарі калоші? Як же він напрямок буде показувати, коли Місяць не має магнітного поля?
Тут Сергій прикусив язика і почервонів знову. Справді, як це він забув, що магнітного поля бракує Місяцеві? Чого нема, того нема.
— А коли ми на Місяці зробимо атмосферу, Місяць матиме магнітне поле? — зважився знову запитати, хоч і відчував, що не зовсім до ладу.
— Слово честі, не знаю. Хіба я академік? Я водій всюдихода…
Трохи помовчав і додав:
— І справді цікаво. Може, ми заодно цьому бідному Місяцеві і магнітне поле подаруємо? Воно, що не говори, а жити без магнітного поля якось незатишно… Тоді й оця мудра штука не знадобиться.
І Вася вказав на «піалу», в якій плавала на чорному тлі поміж дрібніших своїх сестер біленька зірочка.
— Бачиш, у цій мисочці зібрано все зоряне небо. Вона наче карта… Ну, не все, звичайно, а найголовніші сузір'я. Ті, котрі й на Землі ми з тобою не раз бачили, і коли тут, на Місяці, глянути на небо, вони такі ж самісінькі залишаються. А це ти вже, певно, здогадався, що таке…
— Полярна зірка! — вихопився Сергій, не боячись помилитися.
— Правильно! І вона тут у мене прилаштована замість магнітної стрілки, завдяки їй я завжди знатиму, де в мене північ, де південь, де захід, а де схід. Усе просто і дотепно. Тут, братику, курс можна прокладати з точністю не те що до одного градуса, а до секунди навіть. Ось, дивись!
Вася натиснув кнопку, і на чорну «піалу» почала наповзати якась прозора молочно-біла плівочка. Придивившись уважніше, Сергій помітив, що плівочка ця дуже нагадує картушку компаса — вся посічена поділками, а крізь неї просвічує цяточка Полярної зірки. Все тепер було на місці — Полярна зірка чудово справлялася з обов'язками магнітної стрілки.
— А як же ж… — ще хотів було щось за. питати Сергій, коли Сашко раптом вигукнув:
— Гори! Дивіться, місячні гори! Справді, Вася й Сергій так захопилися технічними розмовами, що й не помітили, як раптово і різко змінився краєвид. Космічний корабель зник за горизонтом. І майже тієї ж миті попереду, з-за лінії горизонту, почали виринати якісь химерні споруди, зубці, брили, набираючи вигадливих форм. Сашко помітив їх перший, але не відразу збагнув, що то таке, і тільки коли ще трохи наблизились, вигукнув:
— Гори! Дивіться, місячні гори!
Так, це були місячні гори, і як вони несхожі на земні!
Що ближче підходив до них всюдихід, то більше переконувалися в цьому його пасажири. Спершу їх вразило те, що деякі стрімчаки мають такий неприродно чорний колір. «Кам'яне вугілля, антрацит!» — мало не вигукнув Сергій, але вчасно прикусив язика, бо збагнув — звідки на Місяці може взятися кам'яне вугілля? Адже там ніколи не було лісів! Неприродно чорний колір — то тіні! На Місяці нема атмосфери, і світло Сонця зовсім не розсіюється. Тут ніколи не буває сутінків, не буває ні світанку, ні заходу. Ніч від дня тут відмежована різко, наче ножем відтята. І в морях сліпучо-білого світла плавають оксамитно-чорні острівці
