— Космос-привіт! — в один голос привіталися хлопці.
Зараз уже важко було встановити, хто перший перелицював земне «фізкульт-привіт» на «космос- привіт», але нове вітання серед екіпажу «Миколи Кибальчича» прижилося.
Раптом двері до каюти відчинились і в них виріс сяючий Чайчян. У руках він тримав якийсь папірець. Хлопці і Валерій Федорович зрозуміли, що сталося щось надзвичайне, й оте «надзвичайне» Сурен Ашотович тримав у руці.
— Тільки-но одержано радіограму від Ігоря Борисовича Агарка. Слухайте. Ну, тут він повідомляє, що дві ракети з жовто-оранжевими запущено в космос. Все в порядку. Це, так би мовити, звичайна інформація. Але ось… Слухайте, слухайте! «… на східному схилі кратера Ломоносова виявлено ознаки життя. Місяць — не мертва планета, як вважали раніше. Прості організми, у вигляді синюватого нальоту, як пощастило встановити, чудесно обходяться без кисню. Необхідні елементи для життя вони беруть безпосередньо з поверхні Місяця, але стравою номер один для них, безперечно, є Сонце. Я спробував вмістити ці мікроорганізми в кисневе середовище. Ніяких змін у їхньому розвитку не відбулося. Вони чудово почувають себе в кисні. Продовжую досліди, беру зразки…» Ну, далі там уже звичайна інформація.
— Ура! Ура! Ура! — загорлали всі четверо.
— Що за мітинг? — почувся голос Орлика. Замість відповіді Чайчян простяг йому радіограму. Віталій Андрійович прочитав її так, ніби там йшлося про приїзд у гості його рідної тітки, і не більше.
— За цим ми сюди й летіли. Мені здається, це не останнє відкриття! От тільки вам, товаришу Холод, мабуть, не доведеться зробити жодного. Бо що можна відкрити тут, на кораблі? Хіба, може, спосіб, як без скафандра й кисню подорожувати суворими місяцевими просторами.
Усі засміялися. Навіть Валерій Федорович не втримався, хоч, певно, йому й не солодко було зносити такий жарт.
І тут Орлик поклав руку Холодові на плече:
— А що, коли я таки дам вам кисню! Га? Не пожалію. Адже там, на Землі, будете писати до своєї «Вечірки» про Місяць? А що ж ви напишете, коли й нюхом не нюхали його! Хай буде гречка! В ім'я того, щоб ви не ввели читачів в оману, дам! А Чайчян підбере скафандр…
— Вже!
— Що — вже? — звів брови командир.
— Я вже теоретично підібрав. Прикинув, так би мовити, його розмір.
— Боюсь, що він уже й міряв не раз той теоретичний розмір, — сказав командир, рушаючи до виходу.
Всі засміялися. А потім практиканти на все горло гукнули: «Ура!» Це вже вдруге!
— Сашко, Сашко!
— Чого тобі? — крізь сон обізвався Сашко, прицмокуючи губами.
Йому так хотілося спати, він стомився. Сьогодні разом з ними ходив на розкопки Валерій Федорович. А Сергій виявив бажання залишитися на кораблі допомагати Чайчяну.
І тільки Валерій Холод опинився на «свободі» та ще й поруч з Олею Чуб, то, здається, вирішив будь- що віднайти археологічного пам'ятника. Тому вони майже не відпочивали, а Сашко так солодко й заснув, ледь торкнувшись подушки правим вухом.
— Сашко, Сашко!
— Ну, чого тобі? — Сашко сів, протираючи кулаками очі.
— Сашко, тільки скажи чесно, ти взяв камінець?
— Який камінець? — позіхнув той.
— Красивий такий камінець. Розумієш, нібито з двох половинок. Верхня якась напівпрозора і гладенька, гладенька, а спідня — темна і шорстка. Цікавий такий камінець, зовсім не схожий на всі ті, що ми бачили досі.
— Ти що ж, у крем'яхи збирався ним грати? — єхидно запитав Сашко, бо був сердитий — будять людину ' через якогось дурного камінця.
— При чому тут крем'яхи? Ні, ти справді не брав?
— Ні, а ти справді думаєш, що я його взяв? А нащо він мені, ти не подумав?
Сашко знову ліг, натягаючи ковдру на голову, а Сергій ще довго сидів, розгублено дивлячись на те місце, де раніше лежав камінець, і тихенько повторював: «І куди ж він міг подітися? І хто його міг узяти? Я ж добре пам'ятаю, що загорнув камінець у папір і поклав отут посеред столу. В каюті нас двоє. Ніхто Сюди не заходив. Та й кому потрібен камінець? Взяти його міг тільки Сашко… Сашко каже, що не брав, і таки, мабуть, не брав. Тоді виникає питання: де він міг подітися?»
Тут починалось якесь чортовиння…
І Сергійко широко, як тільки міг, позіхнув і, подумавши, що в природі ще чимало загадкового, почав засинати.
Не знайшовся дивний камінець і на ранок, не знайшли його й увечері, і Сашко почав допікати Сергієві:
— А може, він тобі приснився, той камінець? Може, то й не камінець був, а якась місячна черепаха?
— Сам ти черепаха, — огризнувся Сергій і більше про камінець не згадував…
… Але події наступної доби (звичайно, за земним часом) склалися так, що камінець сам про себе нагадав, та й не один раз.
Всі знали, що експедиція надходить до кінця. Майже три чверті екватора обійшов всюдихід Васі Чижа і от-от мав показатися з-за горизонту, тільки вже з протилежного боку. Ігор Борисович акуратно інформував про перехід, і всі на борту «Миколи Кибальчича» знали, що залишилось запустити ще одну, останню ракету з культурою жовто-оранжевих.
Екіпаж всюдихода провів велетенську роботу, зібрав унікальну колекцію. Навіть астробіологи могли вважати себе необділеними: адже знайшов Ігор Борисович якусь місячну плісняву. Їм тепер залишалося тільки сперечатися: до якого виду, класу, підвиду належить вона і чи це часом не тварина. Адже й на Землі є чимало таких організмів, сутність яких остаточно не визначено. Ботаніки вважають їх своїми, а зоологи запевняють, що вони їхні.
Тільки археологи мусили вдовольнитися почесною нічиєю. Знайти їм поки що так нічого й не вдавалося.
Ні Оля Чуб, ні Олесь Єфремович не дуже й бідкалися. Своєю ретельною роботою вони теж зробили відкриття, довівши тим самим, що Місяць ніколи ніякої цивілізації не мав.
Але Валерій Холод, який з того моменту, коли йому дозволили користуватися скафандром, сам прикомандирував себе до археологів, не міг змиритися з думкою, що вони повернуться на Землю з порожніми руками, його підтримував Сашко.
Олесь Єфремович тільки плечима знизав:
— Хай. Копайте. Буває ж так, що відкриття роблять дилетанти.[11]
Олесь Єфремович, переконавшись, що Валерій робить все як слід, утворив дві бригади. В одній працював він з Олею, а в другій — Валерій з Сашком. Але якось воно так сталося, що склад бригад дуже швидко змінився. Сашко залишився в «бригаді» Омельченка, а Оля Чуб очолила «бригаду» Валерія Холода.
Валерій все це дуже правильно вмотивував:
— Як-не-як ви спеціалісти, і в кожній бригаді мусить бути спеціаліст. Ану, як ми щось пропустимо?
Так вони працювали і того дня…
— Досить, — сказав Олесь Єфремович до Сашка, — сідай спочивай. Я піду гляну, що там у них.
Коли Олесь Єфремович повернувся, Сашка вже на місці не було. Не було його й поблизу. Омельченко
