в такому випадку негайно повертатись на корабель.
«Зараз я піду туди, до наших археологів, попереджу, що в мене аварія, і повернусь на корабель», — подумав Сашко і спробував встати. Але, на жаль, з цього нічого не вийшло.
«Це що за фокуси такі?» — аж розсердився Сашко і вперся в камінь руками. Але звестися на ноги так і не зміг. Як сидів, так і залишився сидіти. «Примерз?» — майнула думка, але тут-таки він прогнав її, бо як можна примерзнути, коли ти сидиш не в затінку, а на осонні, де спека сягає за сотню градусів. «Присох?» — майнула друга думка. «Як і до чого?» — майнула третя, і Сашкові стало вже не страшно, а смішно, бо до чого, справді, можна присохнути на Місяці? «Прилип?» Сашко смикнувся дужче, але стати на ноги не зміг. «Прилип?» Сашко напружив усі сили, на його чолі виступив піт, він вперся руками в коліна, ногами спробував відштовхнутися від каменя, але… ні з місця. «Прилип…» Ця остання думка ніяк не хотіла залишати його.
Прилип… Прилип… Прилип…
Сашко сіпнувся так, що навіть затріщав скафандр. (У всякому разі йому так здалося). Потім напружився ще раз, йому аж в очах потемніло, але камінь ані рушив, і здавалося, ніяка сила не могла відірвати від нього скафандра.
Сашкові здавалося, що минуло вже багато часу, відколи Олесь Єфремович пішов, і він дуже здивувався б, коли б знав, що насправді час той не становить і десяти хвилин.
Залишалось одне — сидіти й терпляче очікувати повернення Олеся Єфремовича. І раптом…
Сашко помітив, що рухається разом з каменем. Не швидко, ледь помітно, але рухається.
«Що це? Невже я божеволію? Може, якась невідома космічна хвороба причепилася, от і ввижається мені якесь чортовиння. А може, я просто сплю… Сплю на борту корабля, і зараз Сергій штурхоне мене під бік, розбудить, і ми, напившись какао, вийдемо на поверхню… Ні, я, мабуть, сплю! Таки справді сплю… А про який це камінець мені казав Сергій? Ніби я взяв у нього камінець, той, що він знайшов… Якийсь дуже цікавий… Незвичайний камінець. Сергій мені не повірив, коли я сказав йому, що не брав ніякого камінця, а я таки справді не брав його, нащо він мені?…»
Сашко намагався думати про що завгодно, тільки не про своє теперішнє становище. 1 це тому, що він не міг його пояснити. Справді, що могло бути гірше? Ти сидиш на камені, не можеш з нього встати, і, на додачу, цей камінь з якогось дива кудись рухається.
А камінь з Сашком на своїх «плексигласових» плечах сунув усе далі. Він навіть почав прискорювати ходу. Так вони повільно «заїхали» в тінь невисокої скелі.
А там знову випірнули на осоння. Камінь ніби ковзав по місячному грунті. І тут Сашкові здалося, що він, нарешті, зрозумів усе. Землетрус! Хай не землетрус, хай місяцетрус, хай лунотрус, хай селенотрус, але, у всякому разі, це явище можна досить просто пояснити.
Вулканічна діяльність, поштовхи, струс місячної кори — і гладенький з усіх боків камінець поповз, посунувся від тих поштовхів. Рух його триватиме доти, поки він зсуватиметься по схилові горба. Цього схилу ні Сашко, ні Олесь Єфремович свого часу не примітили, але він повинен бути, бо інакше як же камінь міг пересуватися? Єдине, що дивувало Сашка — чому рухається тільки його персональний камінь? Чому інші, навіть значно менші й легші, лежать і стоять заклякло?
Тут Сашко мав змогу переконатися, що камінь вміє з однаковою швидкістю рухатися і вгору. Ні-і, землетрус тут був ні до чого! Землетрус нічого не пояснював. І знову становище Сашка залишалося загадковим і непевним, тим паче, що камінь посунув по надто крутій скелі вгору.
«Може, це не камінець був, а якась місячна черепаха?» — згадав Сашко свої власні слова, які він сказав Сергієві, коли той розпитував його про зниклий камінець.
«Місячна черепаха… місячна черепаха… місячна черепаха…» — пульсувало в голові. А «місячна черепаха», чи дивовижний камінь, чи ще щось незвичайне й загадкове все сунуло і сунуло по крутому схилу.
Сашко спробував озирнутися назад. На секунду йому здалося, що там, далеко, далеко на горизонті, блиснув під променями сонця тонкий, наче швайка, корпус «Миколи Кибальчича», а потім зник, бо «черепаха» перевалила на північний схил гори.
— Знаєш, Сергію, я не думала, що ти такий неохайний, — сказала Оля Чуб, піднімаючи з підлоги якусь брудну, безформну грудку.
Оля Чуб залишилась одна з дорослих на борту корабля. Все інше населення «Миколи Кибальчича» пішло шукати Сашка.
Сергій спідлоба зиркнув на Олю. У нього й без того був украй зіпсований настрій. По-перше, хто його зна, що там зараз із Сашком, а по-друге, коли Сергій просився, щоб його взяли на розшуки, йому відмовили. Спершу Сергій навіть трохи заздрив Сашкові: от Сашко і вскочив у пригоду, матиме що розповісти товаришам на Землі. Але минав час, і заздрість змінилася хвилюванням. Це вже були не жарти, не копійчана пригода, другові загрожувала серйозна небезпека. А тут ще Оля корчить з себе няньку в дитячому садочку, взялася виховувати Сергія! Дуже зараз важливо — охайний він чи не охайний!
— Що таке? — похмуро запитав Сергій.
— Це я тебе мушу спитати, що. таке! — відповіла Оля. — Ось дивись, мабуть, цукерки, загорнуті в папір. Злиплися, і папір порвався. Нащо ти їх закинув під ліжко?
Сергій без особливого інтересу взяв з рук Олі її знахідку. Безформна грудка справді дуже нагадувала злиплі докупи цукерки-подушечки, до яких поприлипав папір. Але інтерес повернувся до Сергія тієї ж миті, коли грудка опинилась у нього в руках.
— Це не цукерки! — вигукнув він. — Знаєте, що це таке? Але чому ж папір так… — Сергій кинувся гарячково здирати папір.
— Не цукерки, кажеш? А що ж це таке? — зацікавилась Оля.
— Вчора чи позавчора я знайшов дуже красивий і цікавий камінець. Зовні він був блискучий, якийсь напівпрозорий і гладенький, а зісподу шорсткий. Потім камінець щез. Ну, десь загубився. Ми навіть посварилися з Сашком…
Тут Сергій зітхнув, ніби хотів підкреслити, що коли все закінчиться гаразд і Сашко повернеться на корабель живий і здоровий, то вони ніколи не будуть сваритися через такі дурниці.
Сергій і Оля з інтересом розглядали знахідку.
— Ти казав, Сергію, що він гладенький і напівпрозорий зовні?
— Ага, такий він був, коли я його знайшов.
— А тепер ти бачиш, який він?
— Бачу, бачу! Папір начебто пройшов усередину, і тепер місцями його видно крізь поверхню камінця.
Справді, невідомий місячний камінець начебто всмоктав папір, що в нього був загорнутий, причому всмоктав з боку гладенької поверхні, а на внутрішній папір був цілий. Складалося таке враження, що зовнішня поверхня загадкового каменя була змащена якимось надзвичайно густим мастилом, яке чомусь розтопилося і пройшло крізь папір, а потім знову застигло.
Саме про це подумала Оля, коли запитала:
— Скажи, Сергійку, ти не пам'ятаєш, де саме знайшов цього камінця?
— Як то? — не зрозумів Сергій. — Вас цікавить — в якому місці?
— Ні, я не про те. Мене цікавить — він лежав у тіні чи на осонні?
Сергій задумався на хвилинку, а потім впевнено сказав:
— Ні, ні, я добре пам'ятаю, що підняв його біля високого каменя з затіння… Коли б він не виблискував своєю спинкою, я його не помітив би. Знаєте, яка тут тінь?
— Потім ти загорнув його в папір і приніс на борт корабля?
