недобудови на Богдана Хмельницького неподалік метро «Театральна». Назустріч хлопцеві й Гоцику від недобудови сунули розбурхані люди з плакатами. «Геть незаконне будівництво!» — значилося на одному із них. «Нічого не змінилося», — подумав Гоцик. Витягнув шию: куди молодик далі піде?
Хлопець простував до паркану навколо незаконного будівництва: звідти розходилися останні мітингувальники — згортали плакати, ще кричали востаннє щось відверте і пафосне набундюченим охоронцям. А поряд із ними з фотокамерою на шиї стояла невисока, тоненька, як гілочка, дівчинка. На вигляд — дитина, рочків п’ятнадцять, не більше. Сумніви — геть! До біса схожа на маму Марічку! Побачила хлопця, усміхнулася, замахала йому рукою. Він підійшов, пригорнув її до себе дуже трепетно.
— Блін… Мужик… — Гоцик хмикнув з повагою, підійшов ближче.
Хлопець гаряче запевняв дівчинку: із першим самостійним завданням упоралася, раз до кінця мітингу фотографувала і ніхто камеру не побив. Вона тільки усміхалася, кивала. Швидко написала щось у смартфоні. Хлопець дістав свій смартфон, прочитав.
— Зараз і подивимося! — розсміявся, потяг дівчинку до найближчої кав’ярні.
Гоцик примостився за сусіднім столиком, косував на Маріччину дочку і хлопця, який любив цю дитину. Видно ж! Любив.
Виклали камеру на стіл, схилилися до неї, прямо у фотоапараті продивлялися світлини. Хлопець відривався від камери, торкався Дориного плеча, дивився на неї.
— Кльово спрацювала! Чесно, Доро! Я не брешу. Настрій, емоції… Очі. Очі дивовижні… У цієї жінки! Як ти вихопила їх?..
З годину одне до одного тулилися. Гоцик аж зопрів у тій кав’ярні. Та не задарма. Прослідкував за Дорою аж до Троєщини. Присів біля бабці, що мерзла на лавці під під’їздом. Запитав про дівчину. Бабця за хвилину все видала: і що то квартирантка чи рідня Ганни з п’ятнадцятої квартири, і що хліб подорожчав, а в молоці хімія, і що наркомани шприців у під’їзді накидали, а якісь злодюжки вкрали пожежний шланг, що він мав би висіти у будці на дев’ятому поверсі. А як пожежа?
«Нічого не змінилося», — подумав Гоцик.
Хотів було побігти до п’ятнадцятої квартири, смикнути дівчину, всадовити у блакитну автівку — гайда у Нехаївку! Та Марічка складала руки молитовно, про одне просила: не кажи дитині про мене. Спочатку здалеку гляну, а серце підкаже, як надалі…
Надвечір повернувся до Нехаївки. Умостився біля Марічки на дивані, дістав мобільний. Клацав, гортав світлини в телефоні.
— Вона?..
Марічка побачила донечку в Гоциковому мобільному, учепилася в нього. Цілувала екран, Гоцика… Плакала од радощів, вгамувалася нескоро, та коли врешті заспокоїлася, Гоцик відібрав мобільний — гортав світлини, коментував кожну.
— Оце вона мітинг якийсь фотографувала. Гарна професія… А оце хлопець її. Такий, скажу вам, молоток! Так її оберігав… А оце вони у кав’ярні роботи її роздивляються. І він вашу Дору усе нахвалює. А оце дім, де вона живе. Певно, кімнату винаймає, і то добре. Значить, заробляє стільки, що може за дах платити…
Зиркнув на Марічку прискіпливо.
— Ну, що, мамо Марічко? Поїдемо до Дори? Зачекалася вона вас…
Марічка страшилася. Ой, як страшилася стати доньці тягарем-морокою. Наступного ж дня Гоцик віз її до Києва, та лишень для того, аби з салону блакитної автівки Марічка побачила доньку і оце потім всю дорогу до Нехаївки плакала, плакала, плакала…
У лютому Гоцик женився. Привів до хати реготуху Тайку. Стільки позитиву було в тому білявому створінні, стільки спокійної радості і світла, що навіть Гоциків тато став частіше посміхатися. А Марічка зазбиралася. «Та скільки ж можу у вас товктися? — писала. — Дякую вам за все… Поїду…»
— Куди?! — дратувався Гоцик. — Ви, мамо Марічко, оцю дурню з голови викиньте! Тут ваш дім. Захочете з Дорою зустрітися, так і їй сюди ближче…
Та Марічка усе складала руки молитовно: відпустіть, досить вам чужою бідою жити… Аж поки тато не втрутився. За круглим столом саме вечеряли. Усі разом — Гоцик з Тайкою, тато, Марічка.
— Марічко, як думаєш… — сказав раптом тато. — Коли нам з тобою свиню різати? На Великдень?
Гоцик ледь борщем не вдавився.
— А мене запитати не хочеш? — хмикнув уїдливо.
— А ви з Таєю своїх заводьте…
— Кого? Свиней?
— Та кого завгодно. Свиней, дітей… Ними й розпоряджайтеся. А я хазяйку питаю…
Марічка завмерла, усміхнулася зачудовано. Простягнула руку, поклала на татову важку долоню: дякую, Іване. Підсунула ближче до себе блокнотик, написала: «А чого ж сина не спитати? Синочок усе знає…»
Гоцик проковтнув сльозу, хитнув башкою, забалабонив, аби тільки не виказувати буревію світлих емоцій.
— А я свою хазяйку запитаю! Тайко! Коли татову свиню різатимемо? На Великдень?
— На Великдень усі різатимуть, — сказала розсудлива Тайка. — А за тиждень свіжого м’яса — днем з вогнем. Скажіть же, мамо Марічко! Хай тато не поспішає…
Коло замкнулося. Огорнуло Марічку любов’ю і ніжністю. З того дня перестала гостею почуватися. Ґаздиня… Тато не пірнув того ж дня у Маріччину постіль, і жестом не виказував: прийняв Марічку не тільки у хату. У серце. Гоцик спостерігав за тоненькою цівкою тепла, що вона виникала повсякчас, варто було татові з Марічкою разом поратися по господарству чи просто пити чай. «Врешті, хоч трохи оговталися!» — радів за обох. Згадував синьйору Алмейду… І хто сказав, що вже ніколи не повернеться? Е, то фігня! Завтра старий пердун перекинеться, нащадки нову мамку за поріг виженуть, поплаче та й до рідної хати припхається… А тут уже… «І хай повертається, — думав. — Хай! Не виженемо. А як уже поміж себе розбиратимуться, то їхні справи. Мені туди не лізти! Просто — хай мама повертається…»
Марічка повеселішала. Тільки до Дори ніяк наблизитися не насмілювалася. Наче спутав хто руки-ноги. Як випадала нагода, Гоцик віз жінку до Києва. Уже не плакала. Здалеку роздивлялася доньку зі світлою радістю.
— Може, начхати та розповісти все дівчині? — запитав Гоцик Тайку.
— Семене! Не вирішуй за інших! Своїй дитині наказуватимеш!
— У нас буде дитина?
Тайка усміхнулася, кивнула. Гоцик закліпав повіками, як той йолоп.
— Охрєнітєльно прекрасна новина!
— Не матюкайся! Дитина почує!
— Добре, — погодився Гоцик. — Не буду… Оце востаннє — і все! — замовк, плечима знизав. — Твою наліво, бля… Я щасливий…
Наприкінці червня, рівно того дня, коли Дора розсипала під березою на березі Дніпра землю, намолену в храмі, Марічку ніби відпустив хтось невидимий, дужий. Зайшла до сараю, де Гоцик із татом підправляли інструмент, зіпсований на будівництві гаражу — посеред нього тепер гордо стояла «SEAT Arosa», — приклала руки до грудей, кивнула Гоцикові.
— Що? — запитав. — Поїдемо до Дори?
— Давно пора, — сказав тато.
Та не так усе просто виявилося. Марічка цілий вечір Богові молилася, сили просила, наснаги… Не побоятися до рідної дитини наблизитися. Не змогла. Сиділа в автівці, плакала, а вийти й до Дори підійти не наважилася.
Гоцик не психував. Гоцик мав терпіння.
— Нічого… Ще раз приїдемо. І ще… Скільки там їхати до того Києва.
За тиждень знову повернулися до столиці. Звикли уже — зранку Дора і високий патлатий хлопець спішили до редакції. Бачили їх лише коротку мить, та Марічці й того вистачало. Пересвідчувалася: усе добре з дитиною. І хлопець подобався. Дав же Бог Дорі щастя! І щоб довіку… Марічка до скону про те молитиметься.
Та того дня, хоч і приїхали рано, не уздріли Дори. І хлопець високий не розчахнув прозорі скляні двері, біля яких чатував охоронець. Марічка перелякалася. Чорні очі — космос. Біда?
— Так! Спокійно! Зараз розберемося!
Гоцик залишив жінку в автівці, посунув до охоронця, та пишний, як свіжа булка, чолов’яга тільки позіхав вправно.
— У цій будівлі більше десятка організацій! Звідки я можу знати, хто тут де працює?!
Гоцик відійшов від скляних дверей, набрав номер Світлани Діброви. Давно вирахував: Дора і патлатий працюють у тому ж виданні, що й жінка, яка шукала в Інтернеті Марічку Саламан. Та телефон Світлани Діброви не відповідав.
— Почекаємо, — вирішив.
До п’ятої вечора у автівці промордувалися. Та Дора так і не з’явилася. Коли з будинку, де розташовувалася редакція, почали виходити люди, Гоцик завів двигун…
— Додому до Дори поїдемо, — сказав Марічці. — А раптом прихворіла… Вдома лежить.
Сам уже нервувався: хтозна, що з дівчиною. Від Хрещатика до Троєщини через Поділ скерував. На Контрактовій трудяга «SEAT Arosa» стала, як віслюк, і ні з місця.
— Блін, ну чому зараз?! — психонув Гоцик. Крутив, крутив ключ у замку запалення — іспанці по цимбалах.
Відтяг автівку до бровки біля Могилянки.
— Ходімо, — буркнув Марічці. — З таксистами поторгуємося. Вони тут розпанькані.
Вечірньої літньої години на Контрактовій пульсувало життя: морозиво, пиво, квас. Дівчатка, гульвіси, старі… Перемішалися — збій системи! Тільки довгі черги до маршруток, конкретні, як математичні твердження, вносили відносний порядок у загальну легковажну емоцію.
Гоцик нахилився до таксиста — сидів в автівці, ледь скло спустив — вторговував ціну до Троєщини. Марічка стояла поряд, роззиралася безпорадно, наче в гамірному натовпі неодмінно десь є Дора. Вишукувала поглядом.
— Ма! Мо! — почула раптом грудний, затиснутий гірким стогоном голос.
Гоцик теж почув. Підвів очі — біля Сковороди, метрів за десять від Марічки стояла приголомшена Дора. Не рухалася. Тремтіла і тільки все вигукувала, як божевільна, голосно і гірко:
— Ма! Мо! Ма! Мо…
Марічка кинулася до доньки. Дора розкинула руки, побігла назустріч. Летіла, ридала, кричала:
— Мамо! Мамо!
Зіткнулися, як дві хвилі. Обхопили одна одну й не втрималися, упали на коліна. Площа завмерла. Навіть п’яні підлітки на зупинці заткнули роти
