промордувався. Знаю, що кажу. А наш дім — поряд. Недалеко від столиці. Згідні?
Марічка глянула на Гоцика із довірою, кивнула: як скажеш, дитино. Гоцик повеселішав. «Не зупинятимуся! — затявся. — Вночі навіть краще… Рух не такий жвавий… Не засну ж я кермом, коли дім поряд».
Сьомого січня ще до півнів у Нехаївці біля акуратного паркану міцної хати зупинилася замурзана старенька автівка. Гоцик грюкнув дверцятами, роззирнувся схвильовано, наче за рік село мало вигоріти, вмерти й щезнути. А стоять… Хати, дерева, генделик «Марія Магдалина»…
Озирнувся до Марічки — тупцювала біля автівки, села не роздивлялася. Очі у землю, ніби геть перед усіма завинила, місця їй на цій землі нема.
— Ходімо, мамо Марічко! Ми вдома…
Двері розчахнулися, перш ніж Гоцик відчинив рипучу хвіртку, На порозі стояв сивий тато. Гоцик захлинувся: ще більш постарів, сірий увесь. У руці дрючок. Певно, подумав, злодюжки якісь у світанку на подвір’я пнуться.
— А… Ти… — мовив стримано.
Всю довгу безкінечну ніч, поки Гоцик гнав і гнав стареньку автівку в геть не економному режимі до рідної хати, тисячі разів намагався уявити, як зустріне тато. Спочатку перелякав сам себе: тато помер… Гоцик зазирне до порожніх кімнат… Ні! Ще тільки побачить вулицю, дім, як зрозуміє: нема… Свині — сироти. На хаті дах поїхав від горя.
— Тьху ти!
Хитнув башкою: маячня! Тато в нього — кремінь! Такого розбити — сто років сіпатися… Вийде на поріг, усміхнеться уїдливо, мовляв, дурне ти, дурне… А батько казав… А чи, навпаки, й слова не мовить. Насупиться сердито, піде до хати, а дверей за собою не зачинить… Нізащо не зачинить, аби Гоцик не психонув, не побіг геть. Знає синову вдачу. Сам — мов той віслюк упертий. А може, не втримається. Змахне сльозу, відвернеться, аби син не помітив…
У сірому небі тільки зачинався перший день Різдва Христового. Тато стояв на порозі.
— А… Ти… — мовив стримано. Віджбурнув дрючок.
— Привіт, тату…
Тато мовчки розвернувся, пішов до хати. Та дверей не зачинив. Гоцик напружився, озирнувся до Марічки, взяв її під руку.
— Мамо Марічко! Прошу!
Завів жінку в дім.
— Зараз воду зігрію. Умиєтеся. А поки… Ходімо! — тяг до своєї кімнати. — Отут відпочити можете, перевдягнутися. Хай це буде ваша кімната? Не проти?
Залишив Марічку у власній кімнаті, пішов хатою.
— Тату!
Тато на кухні чайник ставив. Гоцик підійшов впритул, глянув йому в очі.
— Жінку… з полону циганського в Іспанії визволив. Наша… Українка. Марічкою зветься. П’ять років мордували. Язик відрізали. Ти… врахуй! Бо тут житиме. У моїй кімнаті.
Тато звів брови, скосив очі у бік синової кімнати. Кивнув.
— Голодні? — вимовив врешті.
— Та поїли б. Усю ніч їхали.
За круглим, як земна куля, столом мовчки сиділи. Тато готувався до Різдва — свиню зарізав, тож є і кров’янка, і печеня, домашня ковбаса з салом і гречкою. Гоцик рубав усе підряд, Марічка тільки чай пила.
Тато першим підвівся. Дістав із шафи рушник. Простягнув жінці.
— Марічко, — сказав. — Ходімо зі мною. Покажу, де вмитися можна.
Гаряча вода зробила своє діло: втомлена Марічка заснула у Гоциковій кімнаті.
— А тобі де постелити? — запитав тато.
— Та ніде! Не хочу спати. Піду…
У дупу пекло. Вискочив надвір. Пішов вулицею. Серце хвилювалося, та не гірко-насторожено, ні — наче дочекалося врешті, чого жадало. Наче варто було збити ноги в кров, аби тільки зуміти повернутися саме сюди.
Дійшов до Тайчиного двору. Штовхонув хвіртку. Собаки ланцюги рвуть.
— А вам чого?!
Стукнув у двері Тайчиної хати. Гукнув.
— Тайко…
На поріг вийшла Тайчина мати.
— Стиць, приїхали! А ти звідки намалювався, Семене?
— От вам не однаково… — буркнув Гоцик. — Доброго ранку, тьоть Люсю. А Тая де?
— Спить! Ти на годинник дивився? Ще й сьомої нема!
— Щось ви довго спите…
— Та не сплю давно!
— А Тайка чого спить?! Роботи їй нема?..
— Ще перед тобою не звітували, халамидник. Заходь, давай. Линдає воно десь, спокою йому нема…
Тайка не спала. Розливала сметану й вершки по півлітрових банках. Побачила Гоцика, усміхнулася:
— Сьомко! З Різдвом…
— Що? Торгувати їдеш?
— Мама поїде. Зберу її тільки.
Гоцик усівся на табуретку поряд із столом, за яким Тайка дзенькотіла банками.
— Тьоть Люся! — гукнув. — А йдіть сюди!
— Чого тобі? — Тайчина мати уже теплу кофтину вдягла, поверх фуфайку.
— Женитися хочу. На вашій Тайці, — сказав Гоцик.
З табурета підвівся, плечима знизав.
— Тайко! Тільки не смійся. Я серйозно. Я ж тобі ще в школі обіцяв. Пам’ятаєш? Так я це…
Тайка не втрималася, усміхнулася.
— Сьом… А ще обіцяв подарунок мені привезти.
— Який?
— Ну… Щось таке, що у них там є.
— Де там?
— Там, де ти був!
Тайка примружила очі лукаво, раптом гордо підняла підборіддя — чисто Ізідора.
— Як дарунок привіз, значить пам’ятав мене, — вирішила. — І слова дотримав. А як ні… не піду за тебе!
Гоцик насупився, кивнув, поліз по кишенях.
— Та немає там нічого особливого…
Намацав щось розміром з волоський горіх, кругле, з нерівними краями… Дістав — золото. Шматочок, що відколупав від золотого бруска. Простягнув Тайці.
— Тобі…
— Що це? — Тайка взяла золоту кульку, поклала на долоню.
Тьоть Люся шию витягнула.
— А-а-а… То ти серйозно.
— От ви, їй-богу! А коли це я отут жартував?!
Тайка перестала усміхатися.
— Сьом… Ти серйозно?!
— Тайко, ти здуріла? Я ж ще у школі…
Тайка віджбурнула золото, застигла. Гоцик знітився вкрай.
— Що? І тут запізнився?
Тайка розсміялася, притулилася до Гоцика — вухом серце його слухала. Обійняв двома руками.
— Що ж ти мене лякаєш…
— А я ще зі школи знала… Нікуди ти від мене не дінешся! — сказала.
— Ну, що? Раз таке діло — не поїду торгувати! — тьоть Люся всілася на табуретку, змахнула сльозу. — Забереш донечку від матері… Повезеш світ за очі…
— Чого би це? Нам і тут нормально. Скажи, Тайко!
Тайчина мати підхопилася — так відсвяткувати треба! А зараз же все на стіл!
— Ні! Увечері понапиваємося, — вирішив. — У мене ще справ до біса…
Спершу намірився загнати «SEAT Arosa» на подвір’я, аби не стирчала посеред вулиці, та передумав. Дістав паспорт на ім’я Вяйно Кірвеса, підпалив запальничкою. Дивився, як зникає у полум’ї власна сфотографована пика: ніхто й ніколи не відшукає власника дивної садиби на високому андалусійському березі. Хай охороняє вічний спокій Ілії, Ізідори і хороброго воїна Міліца з роду Црноєвичів. Гоцик не повернеться… Навіть для того, аби дістати з землі закопані скарби. Бо то істина: що поклала у землю людська рука, того чіпати не слід. Ні кісток людських, ні золота. Гоцик не повернеться. Та й не забуде.
Кинув на сніг обгорілий папірець, посунув до батьківської хати. Обережно зазирнув до своєї кімнати: Марічка спала.
Тихо пішов до кухні — тато тер варені буряки над великою алюмінієвою мисякою. Зиркнув на сина.
— Думав, під вечір п’яним приваландаєшся…
— Женився тільки-но, — сказав Гоцик.
Усівся на табуретку поряд із батьком. Усміхнувся.
— На кому? — спитав тато.
— На Тайці…
— Гарна дівчина, — стримано мовив тато.
— Я ще зі школи знав… — кивнув Гоцик. — Це нам у район заяву везти треба?
— У район…
— Нічого.
Замовк, насупився.
— Тату… Марічка отут — назавжди. Нема їй куди подітися. Ясно? Оце її хата — і все тут! Вона мені — як мати.
Тато завмер, опустив голову.
— А наша… як там?
Гоцик потьмянів.
— Не повернеться, — видушив врешті. — Геть здуріла!
— Бачив її? — одними вустами запитав тато.
Гоцик кивнув.
— Здорова. Сік цідить. На березі океану. Біля нафтопереробного заводу.
Тато відвів погляд. Підвівся важко.
— Хоч розкажи перед від’їздом, чим оцю Марічку годувати… Бо, як немає язика, то, певно, шматком і вдавитися може…
Гоцик став навпроти батька.
— Куди це ти мене відправляєш, тату? Я назавжди повернувся. Скоро ще й дружину сюди приведу. Як усі розмістимося?.. А ще тачка під парканом замерзла. Чи якийсь дах для неї спорудити?.. Грошей трохи маю… Лісу закупимо. Чи з цегли?..
Тато не втримався — глянув на сина зболіло, закліпав повіками, обійняв рвучко.
— Сьомко, зараза…
Гоцик танув у міцних татових обіймах, тремтів. Схаменувся, огорнув тата важкими, як пательні долонями, серце впало — біля Гоцикових грудей плакало татове серце.
Відсторонився обережно. Зазирнув у татові очі з тривогою. А тато — кремінь. Уже й проковтнув — і горе, і радість. На варені буряки зиркнув.
— Ну… Раз так, то ходімо, — мовив.
Гоцик усміхнувся розчулено.
— Куди? До свиней?
— Чому «до свиней»? Просто — до праці…
Кінець 3-ї книги
Епілог
Гоцик розшукав Дору ще до кінця січня.
Пошастав інтернетом, знайшов сайти українських заробітчан, на одному із форумів прочитав інформацію від такої собі Світлани Діброви: розшукувала Марію Саламан, яка щезла в португальському Каштелу-Бранку п’ять років тому. Просила відгукнутися всіх, хто має хоч якусь інформацію. Залишила контактні телефони, адресу редакції в Києві.
Гоцик знайшов редакцію нараз, та всередину так і не потрапив. Наштовхнувся на високого худорлявого хлопця у лижній куртці і в’язаному смугастому шалику, сто разів обкрученому навколо шиї. Якраз виходив з будівлі. На плечі кофр. Біля вуха мобільний.
— Ні, мамо. Спочатку Дору заберу! Вона ж уперше сама… Без мене… — почув голос хлопця.
Розвернувся, посунув услід.
Добре, що хлопчина правильно життям рухався — не на маршрутці, таксі — пішки. За півгодини підходив до дебелої
