кидати навчання. А він так мріяв мандрувати з отарою… І я благословила його.
— Сантьяго? — Гоцик згадав наївного іспанського пастуха: лежав під сикомором у напівзруйнованому храмі поруч із скринею, очі в небо…
— А тепер мордуюся… Нащо те скоїла?! Уже скільки років нічого про Сантьяго не чули. Щодня молюся за нього.
Гоцик потьмянів.
— Прощавайте, сестро Терезо, — мовив розгублено. — І за мене помоліться…
Блакитна «SEAT Arosa» виїхала з Севільї восьмого грудня, коли місто вже починало готуватися до свята Різдва Христового.
До французького кордону — без варіантів. А далі… Карта автомобільних доріг пропонувала десятки маршрутів, та Гоцик повернув до середземноморського узбережжя. Рухав час у зворотному напрямку, вдивлявся у навколишні краєвиди: отут вони з Ілією чалапали. За тиждень перетнули Францію, Італію, Словенію, забурилися в Угорщину. Звідти б — до українського кордону. Та Гоцик повернув на північ — отам, поблизу польського Хелма зустрів Ілію. Туди і повернеться…
— Через Словаччину й Польщу поїдемо, — напружено пояснив Марічці. — Мені так… треба. Ви вже потерпіть…
Марічка терпіла. Трималася, поки бачила розгублений погляд хлопця, та чим ближче під’їжджали до рідних країв, тим більше журилася, не могла втримати сліз.
В угорському мотелі, де зупинилися переночувати, Гоцик власноруч розім’яв варену картоплю на пюре, залив юшкою з гуляшу, відніс Марічці в номер. За дверима чекав, поки поїсть: стидалася при хлопцеві давитися, руками допомагати їжі потрапити у стравохід. Відніс тарелі до ресторанчика при мотелі, замовив гарячого чаю, підсів до жінки.
— Мамо Марічко… Боїтеся?
«Так!» — зіщулилася, показала жестами: паперу дай, ручку…
Давно не розмовляли. Гоцик більше балабонив, Марічка тільки кивала та плакала. І нині сліз не тримала — крапали на цупкий папір. Не помічала. Виводила.
«Каліка… Ярмо для всіх. Чоловікові — яка радість від такої дружини?..»
— А донька?
«Донька — глухоніма. Мріяла навчити її розмовляти. Сама німою стала… Тільки б побачити її. А тоді й померти можна».
— Нащо ви всі туди пнетеся?! Ну, нащо?! — не втримався. — Що ті гроші?! Чоловіка полишили! Доньку…
Закляк. Почервонів…
— То я не про вас. У мене мати… У Португалії заміж вийшла. За пердуна. А ми з татом…
Марічка опустила голову. Поклала прозору долоню на важку Гоцикову руку: тихо, дитино, тихо…
— Ви не думайте, що я вас через кордон переправлю і покину посеред дороги, — заговорив глухо. — Я би просто так вас мамою не називав. Хочете чи ні, а маєте тепер ще й сина. Так що…
Зиркнув на Марічку напружено.
— …Не хвилюйтеся ані на йоту. Розберемося. Усіх знайдемо… Подивимося, як вони там…
Напередодні нового 2010 року блакитна напівіржава залізяка з гордою назвою «SEAT Arosa» дісталася Ягодина. Українських прикордонників вельми здивували естонські громадяни, що через Польщу прямували до Києва на конференцію з питань обмеження виробництва, використання, ввезення та розповсюдження в Україні полімерних пакетів. Навпростець через Білорусь — набагато коротший шлях. Перемовлялися тихо.
— Де вони цю тачку відкопали? Брухт! — казав один.
— Тихіше, — застеріг другий. — Ще образяться… А раптом то сімейна реліквія?
— Не образяться, — заперечив перший. — Глянь! У них на пиках написано: ми ні бельмеса…
— Хлопці, — встряг естонський громадянин Вяйно Кірвес. — Є проблеми? Як ні, то ми б уже й поїхали. Бо без нас з тими пакетами не розберуться.
— Ви файно українською розмовляєте, — не втримався один із прикордонників. — Вивчали?..
— Та ні, — видав Гоцик чисту правду. — Тато в мене українець. Шкода, не зміг з нам поїхати. Свиней багато тримає. Часу нема.
Прикордонники віддали паспорти дивним естонцям, Гоцик керував на Ковель, усміхався.
— Ну, от і все… Мамо Марічко! Ми вдома!
Скосив очі на жінку: Марічка притисла руки до грудей, зболілими очима роззиралася навкруги, по щоках текли сльози. Хитала головою скорботно, ніби говорила: сили небесні, невже це не сон?..
— У Луцьку заночуємо, — сказав. — А завтра… у Теребовлі будемо.
Готель на околиці Луцька немов чекав спраглих по дому. Надворі вечір, а в ресторанчику готельному тобі на вибір: і юшка грибна, і борщ справжній, і вареники, і крученики, і налисники, і голубці, і ще зо два десятки усього того, за чим і Гоцик, і Марічка скучили до біса.
— Два борщі для початку, — скомандував Гоцик.
Ледь умовив жінку не їсти в номері.
— Кидайте то, мамо Марічко. Ви сильна. Таке здолали — ворогу не побажаєш. У нас свято нині. І новий рік за кілька днів. Святкуємо і начхати на всіх. І по сто грамів. Га? Давайте. Горілочки…
Повів жінку до столика біля вікна, що стояв окремо, — щоб не у всіх на виду. Власноруч розім’яв усі овочі у борщі, сметанку розколотив.
— Смачного…
Марічка дуже старалася. Із зімкнутими вустами ковтала борщ, перехилила разом із Гоциком чарку горілки. Дивилася у вікно зачудовано, усміхалася сумно. Від вареників відмовилася.
— А я порубаю, — сказав Гоцик. — Посидьте зі мною. Я швидко.
І добре, що не відпустив. Вареники з картоплею ще, певно, булькали в окропі, коли Марічка зблідла, схопилася за серце.
Гоцик підскочив, як ошпарений.
— Що?! Серце?
Так — ледь змогла кивнути. Гоцик підхопив жінку на руки, поніс до номера.
— «Швидку» викличте! — кричав переляканій офіціантці.
Замість спокійного сну на батьківщині, першу в Україні ніч Гоцик провів у коридорі місцевої лікарні, куди «швидка» доставила Марічку із серцевим нападом. Черговий лікар у приймальному відділенні лаявся:
— Та вона просто п’яна!
Гоцик тицьнув йому під ніс естонський паспорт і сказав чистою українською:
— Роби щось, бо вб’ю.
Подіяло. Лікарі заворушилися. Повезли Марічку по коридору на каталці. І хоч Гоцик брехав красиво: іноземні громадяни, поспішають на важливу конференцію, хочете міжнародного скандалу — зволікайте! — поки не дістав 100 євро, медики усе кивали на вміст алкоголю в крові Марічки й розводили руками. Та найтяжчим було пояснити: у жінки немає язика. Обережніше б, тактовніше… Враховуйте, прошу! Черговий лікар вислухав і в той же час попросив Марічку відкрити рот.
Гоцик оскаженів. Бігав коридором, стукав у всі двері: хто головний?! Переколошматив усю лікарню. За годину черговий лікар викликав завідувача кардіологічного відділення і все враз стало на свої місця. Поважний мужчина середнього віку беземоційно вислухав Гоцика і звелів чекати в коридорі. Напівпритомну Марічку поклали до окремої палати, приставили до неї санітарку, видали Гоцикові довгий список ліків, що їх можна було купити у будь- якій цілодобовій аптеці міста.
— І ви… чекатимете, поки я привезу ліки?!
— Ні! Використаємо наші запаси, але на ранок ви мусите поповнити їх, — усе так же спокійно і безбарвно відповів завідувач кардіологічного відділення.
Ближче до півночі Марічку врешті почали рятувати. Гоцик скнів у коридорі, згадував чемного Ісусика, навіть поцілував медальйон, з якого дивилася на нього Санта Марія де ла Есперанца Макарена. Уздрів завідувача кардіології, кинувся до нього:
— Що?
— Електрокардіограма підтвердила передінфарктний стан. Екстрасистолія, декомпенсація кровообігу. Пароксизмальна тахікардія…
— Не розумію. Без термінів!
— У палаті інтенсивної терапії пані…
— Марії!
— Я думав, вашу матір звати Айне…
— Айне-Марія! — рипнув зубами Гоцик.
— …пані Айне-Марії поставили крапельницю: нітрогліцерин внутрішньовенно. Спазмолітики й антикоагулянти допоможуть зупинити напад. Не хвилюйтеся, пане Вяйно. За тиждень зможете продовжити вашу подорож Україною.
За тиждень? Нормально. Гоцик раптом зрозумів: нормально! Не варто спішити. Ніколи і нікуди. Тицьнув медбратові десятку, пробрався у палату інтенсивної терапії, нахилився до блідої Марічки.
— Я тут… Поряд. Просто сюди до вас не пускають. Але я буду навідуватися. Як зранку мою пику не побачите, значить, в обід чи під вечір обов’язково проберуся. Я вас не покину.
Вийшов з палати, зиркнув на годинник: третя ночі. Почалася остання доба року 2009-го. Усміхнувся затято. Встигне до Теребовлі змотатися. Зранку Марічка розплющить очі — а біля ліжка чоловік і донька. Звичайне новорічне диво. Марічці наразі вкрай необхідні дива.
31 грудня 2009 року вранці міцний парубок заливав у стареньку блакитну автівку пальне на автозаправній станції на околиці Теребовлі. Похмуро спостерігав за літнім чолов’ягою — поки бензин лився у бак, вправно тер гумовим шкребком лобове скло.
— Пане, ви з Теребовлі? — запитав.
— Так, — кивнув заправник.
— Саламанів знаєте?
— Так, — повторив чоловік. — Сусіди мої.
— І що за люди?
— Добрі люди, — заправник підозріло зиркнув на Гоцика. — Справу яку до них маєте?
— Передачу. Для Дори… Є у ваших Саламанів донька Дора?
— Е, пане! Де її тепер шукати, ту Дору… На заробітки поїхала.
— Куди? — Гоцик перелякався.
— Галя, жінка Стефана, казала, що до столиці.
— А хіба жінку Саламана Галею звати? — насторожився Гоцик.
— Галею, — кивнув заправник. — Марічка… Перша дружина Стефана — пропала на заробітках кілька років тому. Галя Стефану шукати її помагала. Вона в міліції працює. А потім жити разом стали. Хлопця народили. Добрі люди.
— І де живуть? — одними вустами запитав Гоцик.
— Під горою неподалік ратуші.
Сніг падав. Вибілював біди, та вони пробивалися — чорними гілками голих дерев, круками, облупленими стінами старовинних будинків. Не затьмарювали новорічної радості — кружляла у повітрі, сяяла яскравими кульками на ялинках, лоскотала дітлахам щічки, розливалася смачнющими запахами здоби, — та й не зникали без сліду.
На горі над містом привидом давньої слави височіли замкові руїни. Гоцик
