короста з прокаженого, а напруга, сволота, не зникала. Марта… Абсолютний нуль механіка. Від неї всі точки відліку, усі плюси й мінуси. Марта…
Макарові вистачило здорового глузду не атакувати коханку наступного ж дня після того, як до його рук потрапили Мартині секрети. Вичікував. Ніяк не міг сміливості набратися… Вчорашні плани назавтра — маячня. Нові вимислював. Відкидав, лаявся… Непростий горішок пані Марта. Поки гіпсом до квартири на Русанівці прикута, гуляй, хлопе! Нані уже літає Мартиними апартаментами, як у власному просторі. Там лишитися хоче. І як їй відмовити?
— Не з’їжджай звідси, — сказала раз. — Тут… ми пізнали любов. Тут хочу. Давай, я зустрінуся з хазяйкою. Запропоную їй більше грошей…
— Ні! — збурився. — Тільки не це. Ніколи не говори зі мною про гроші, Нані. Ти ніколи не платитимеш… Ні за мене! Ні за нас! Ні за себе! Хочеш тут? Буде!
Вештався розкішними апартаментами, кумекав: а й те — якого з’їжджати? Можна і тут залишитися. І поки Марта в гіпсі… І по тому…
Дурнувате знайомство із Новаковським такого пенделя дало — того ж вечора до коханки погнав. Шкірою відчував: усе, чувак, — далі тягнути вкрай небезпечно. Час валити Мартазавру.
Жовтень заливав дорогу сльозами розчарувань. Нічого в жовтня не виходило — знай пудрив небо над Києвом блідою блакиттю, та вона не трималася, опадала темними хмарами. Хмари чіплялися за маківки церков, сходили водою, і, ніби від того, що одній хмарці плакати, інші теж схлипували, і дощ водносталь періщив по всьому місту ось уже третій день поспіль.
Перш ніж увійти до Мартиного барлогу на Русанівці, Макар купив у цілодобовій аптеці на розі заспокійливого, проковтнув дві пігулки на ходу, ляснув себе по мокрій щоці — не сци, чувак, усе вийде! І тільки потім натиснув на кнопку дзвінка.
Вона довго не відчиняла. Механік устиг разів десять повторити: «Я ніколи не кохав тебе, Марто! Більше брехати не можу!», а за дверима усе тихо та німо.
— Марто! — грюкнув кулаком у двері. Вихопив мобільний, набрав Мартин номер. Померла чи що? — Марто!
Двері відчинилися несподівано й тихо, ніби самі по собі, без людської руки. Рип — щілина у п’ять сантиметрів. Механік відсахнувся, перелякався якогось біса, застиг. Витягнув шию, насторожено гукнув у ту щілину:
— Сонце…
Сонце й не гикнуло. Макар товкся перед прочиненими дверима — ні туди, ні сюди. Що це? Може… хтось шукав Мартину схованку з компроматом. Не знайшов, Марту прибив, зараз і його… Відступив на крок. Дідько! Треба би… глянути, що там, усередині… Чи — ні? До біса! Геть! А цікавість до дверей штовхає. Струсив страхи, напружився та як дасть носаком по прочиненим дверям — га-ах! Отак! Одним оком гляне, що там, і…
Двері — лясь! З-за дверей:
— Ой, мамо…
Макар ускочив до передпокою, щелепа відпала. За дверима по стіні долу сповзала ошелешена Марта: дві ноги, гіпсу ніц, дебеле тіло напівпрозорим пеньюаром обмотане, а на лобі — ґуля.
— Сонце…
— Сюрприз…
— Удався! — ледь зумів утримати сміх. Насупився. — Новий пеньюар… Ти ж із дому не виходила.
— Хотіла тебе вразити… — з підлоги.
Макар відчув: звична гра волоком тягне варити смердючі чаї, укладати коханку на диван, зривати ідіотський пеньюар, ґвалтувати по-звірячому, ніби й справді захлинається від ревнощів. Здається, у свій перший день без гіпсу Марта готувалася саме до цього. А він… Він би наостанок… не проти, як виявляється.
— Я… — замовк. Далі мало бути — «…ніколи не любив тебе, Марто!»
Марта хтиво всміхнулася з підлоги.
— Йди до мене…
Макар штовхонув вхідні двері. Бац! Закрилися. Стояв над Мартою, метушливо смикав ґудзики на брюках.
— Я…
Вона простягнула до нього руку.
— Поможу… — нявкнула.
Макар відштовхнув Мартину руку, рвучко присів біля неї навпочіпки.
— Значить, так… Нані Новаковська… Ну, ти знаєш! Ми з нею поживемо трохи в твоїй квартирі… біля цирку. Не хочу зараз з’їжджати. Нані там… звикла. І я… А ти… краще забудь мене, Марто. Геть забудь! Нема мене! Бо якщо згадаєш… Я піду до Сердюка… З твоєю розпискою від Токо Моно… Як думаєш — шефові сподобається, що ти знала, як його дружина трахається з тим покидьком, і гроші за мовчання брала? — белькотів, злість розгоралася. — Файна схованка! О! Там багато секретів! Дякую, що й мою розписку зберегла! Я ж тепер тобі нічого не винен? Так? А за квартиру не переймайся. Ми ненадовго. Взимку свою куплю. Тоді і з’їду. І нікому не скажу, що пані Марта апартаменти біля цирку має. Отак… Ніби все. Ну, прощавай чи що? Я… любив тебе, Марто!
Підскочив. Гордість золотим дощем — зумів! На Марту не дивився. До дверей. За всіма законами жанру мав би вилетіти на свіже повітря, розреготатися натхненно і весело — вільний! — розцілувати перехожих дівчат і напоїти всіх алкашів, яких тільки зустріне дорогою. Та долі начхати на жанри.
Крутнув замок, смикнув двері — та ба! Не відчиняються. Матюкнувся.
— Що за фігня?
Ухопився за ручку замка, туди-сюди — мертво. Загарчав, черевиком по дверях.
— Та мать твою…
За годину… смиренний, як вівця, методично колупав замок кухоним ножем, бурчав:
— Блін, що ти собі думаєш, Марто? Ти ж сама живеш! Отак зачинишся, як тоді тебе… визволяти?
Замок клацнув. Двері відчинилися. Механік стояв на порозі утомлений до смерті, ніби не він із замка, а замок із нього душу вийняв. Усміхнувся винувато.
— Вибач… Колись, може, за все віддячу…
— Уже віддячив, — прошепотіла Марта.
Під Макаром завівся білий кінь. Мчав стрімголов — на сонце. І сонце те — не чудернацьке страховище середнього роду, що на нього без сліз неможливо дивитися. Справжнє ясне. Торувало шлях, зігрівало-пестило, дарувало такі надії. І радість. І сміх.
Дідько, Макар сміявся тепер. Голосно, не боючись осудливих поглядів. Як же прекрасно мати під собою білого коня, навіть якщо його не бачить ніхто, крім тебе.
— Мужчино, у вас ширінька розстібнута, — нахабно вигукнуло зелененьке дівча, коли механік врешті вискочив із Мартиного під’їзду під рясний осінній дощ.
— Хочеш? — кинув.
— Пішов ти!
І от тоді-то вперше за останні роки Макар розреготався — аж під ребрами занило.
— Дурепка! — ласкаво. — Коли ще мене тут побачиш?
Примружився — сонце. Йому персонально. Вітер гнав геть.
— Ніколи, — сказав упевнено і відчув під дупою теплий круп сильного коня.
Як же легко жити, коли брехати не треба. Проблеми стають справами, їхня кількість не лякає — надихає. Макар почувався новим потужним танком в оточенні немічних дикунів із кам’яними сокирками. Перепони? Ніяких перепон! Зранку мчав на фабрику, пресував швачок — арбайтен, арбайтен, — а коли набої (читай — аргументи) закінчувалися, чавив їх масою!
— Куди?! — стояв у дверях, коли швачки рівно о сімнадцятій вервечкою тягнулися до виходу.
— Олександре Миколайовичу! Майте совість! Робочий день закінчився! — першою завжди обурювалася Злата Бубнова.
— Златочко! Золотце моє! — Макар обіймав швачку, повертав до цеху. — Завтра зранку гуртовий покупець приїде. А в нас замовлення не виконане. Аврал!
— Та почекає той гуртовий покупець! — відгавкувалася Злата негнівно, та до цеху поверталася, а за нею й інші.
— Блін, Злато! — демонстративно-здивовано кричав Макар. — Ти розмірковуєш, як… найманка! Ти ж акціонер! Більше заробимо — більше поділимо в кінці року. Та й до держзамовлення треба підготуватися. Підібрати хвости.
— Ой! Чули? Акціонерка я… Піввідсотка! Та поки на ті піввідсотка дивіденди набіжать, я й дуба дам! — пихкала Злата, всідаючись біля швейної машинки.
— А ти працюй, золотко! Гляди, щось і набіжить.
— Я вас ненавиджу! — бурчала Злата, беручись до праці.
— А я тебе обожнюю! — сміявся Макар.
Обожнював! Злату, павутинного бухгалтера Івана Марковича Гурмана, охоронця Пилипенка, швачок, японські швейні машинки, увесь асортимент і кожну стінку фабрики. Усе, що потрапляло до категорії «моє і працює на мене». Отепер точно знав: це йогo фабрика, й ніяка Марта, якщо тільки не наважиться на самогубство, не посміє тушкою влягтися на його шляху.
Дивувався: геть не згадує коханку. Ніби й не було більш як року виснажливих стосунків. Ні фабрика, ні «Кіа Сіїд», ні розкішні апартаменти біля цирку — де він і досі, і не сам — не повертали до прикрих спогадів, не викликали гидливості чи, приміром, сорому. Лякався трохи. Це було. Слава Богу, вивчив коханку. Печінкою відчував: мовчатиме до часу, а потім… колись таки наважиться на реванш. «Отож-бо, колись, — заспокоював себе. — До тих часів крутішим за Сердюка стану». Податлива уява пропонувала і менш криваві альтернативи: хоч Марта і ображена смертельно, проте не настільки, щоби втратити розум. Знає: варто рипнутися, механік дістане з кишені такий патрон, що вже не відстріляєшся. З іншого боку — поруч із Мартою маячив Баклан, а то ще та паскуда… Після забавки з Голобородьками розправа з механіком для мента — розминка, не більше.
— Куди би розписки сховати? — задумався.
Вихід підказала Нані. Кружляла розкішними Мартиними апартаментами — справи, справи! Килими геть, цяцьки хазяйчині — на антресолі, важкі портьєри — на помийку, натомість — повітря, світло…
— Поки ми тут житимемо, я все тут облаштую по-своєму! А хазяйські речі я поскладала на балконі.
Отоді-то Макар і згадав, як колись курив на балконі і перечепився через одну з дощок, що ними тут була викладена підлога.
— Піду гляну… — На балкон. Відсунув коробки з Мартиним шкаматтям. — Є!
Одна з дощок хиталася без двох гвіздків. Того ж вечора механік упхав пакет із компроматом під підлогу, прибив дошку, зверху коробки.
— Нані… Давай запросимо твого тата на вечерю. — Ну справжній респектабельний сім’янин. Дім, кохана… Ще би собаку завести. Чи голу кішку. Ну, і з потенційним тестем врешті налагодити лояльний зв’язок.
Ярослава Михайловича
