Новаковського вкрай сильно діткнула звістка про переїзд єдиної улюбленої доньки до коханого.
— Раз так у вас усе серйозно, — сказав Нані, — тоді би женилися, чи що!
— Ні, — сказала Нані.
— Чому? — обурився. — Усі нормальні люди…
— Не руйнуй мого щастя, тату, — серйозно відказала донька. — Я бачу, що треба так. Без формальностей.
— Ну… Давай тоді житло вам куплю… Десь поряд.
Нані всміхнулася, обійняла тата.
— Ну от що ти кажеш? Ну от що? Ти постав себе на місце Саші… От ти би погодився?
— Таких, як я, доню, уже не роблять.
— Як же ви схожі!
— Я? З твоїм Сашею?
Кивала, сміялася, цілувала у щоки.
— Ну не переживай так, татку. Я нікуди не зникаю. Щодня в бюро буду, до тебе обідати приходитиму, у Процеві справ вистачає… І ти до нас…
У середині листопада, коли Нані уже остаточно обжила простір біля цирку, Новаковський врешті змусив себе відвідати оселю молодих. У серці штричка: хіба таке майбутнє для доньки малював? І до білявого не присікаєшся. Щодо першої шлюбної ночі, офіційного шлюбу та іншої маячні. Білявий не рулить. Нані за штурвалом.
— Ну… І як ви тут? — Ходив апартаментами, обмацував поглядом. — Місця… як у стайні.
— На першому поверсі кухня, вітальня і ще одна кімната, але ми там не буваємо. Ми туди деякі хазяйчині речі поскладали, — вела екскурсію Нані. — На другому спальня і ще дві кімнати. В одній буде Сашин кабінет, у другій — мій. Я ж працюю! Я зроблю з цього незграбного простору… наш простір.
— Працюєш, працюєш… — прикрість під кадик. — Одного не втямлю. Навіщо тут городи городити, коли воно не ваше?
— Сподіваюся… скоро зможу купити власне житло, — Макар п’ять копійок.
— Але ж не можна жити серед вульгарності і банальності, тату, лише через те, що ми поки не маємо свого даху! — упевнена.
Декларувати легко не тим, у кого мільйони. Тим, у кого воля.
— Мамі би сподобалося, — додала тихо.
Макар відчув у повітрі невидиму напругу, підхопив зі столу пляшку.
— Ярославе Михайловичу, — зважено. — Нані казала, ви віддаєте перевагу виключно закарпатському коньяку.
— А салат я робила сама! — Нані вже кружляла біля столу, поправляла серветки. — Тату! Прошу! Сьогодні я пригощатиму тебе.
— Ми… — поправив механік.
Нані знітилася. Насупила бровки.
— Ми… Ніяк не звикну, що я… У минулому… Ми.
Тости — як із «калашникова».
— А тепер давайте за те… — Макар не сп’янів, ні, але ж розм’як, розслабився, — …щоби Нані врешті поборола своє небажання керувати автівкою і здала на права.
Новаковський завмер. Обережно глянув на єдину дитину.
— У мене кращий тост, — глухо прошепотіла Нані. — За мій проект. За те, щоби до наступного літа я перебудувала дім у Процеві…
Ярослав Михайлович Новаковський повертався до хати на Оболонській набережній ще більш спантеличеним, ніж у ту мить, коли Нані оголосила про переїзд до білявого виродка. Виходить, і донині донька не повідала Макарову про те, чому не сідає за кермо, чому перебудовує дім у Процеві. Про Ануку… Розпитати? «Ще не час, тату, — скаже. — Згодом…»
— Що в тебе на душі, доню? — мучився. — Які ти правила для свого кохання склала? Чи просто не віриш білявому до кінця? Як розібрати?
Душевні гризоти дали поштовх парадоксальним діям.
— Треба би ще прослідкувати за цим Макаровим, — наказав начальнику власної охорони. — Та тільки обережно, без поспіху. Нані й цьому білявому не можна знати.
Чорнокоса Нані Новаковська наворожила білявому Сашкові Макарову свої світи. У них не існувало людей, близьких і дальніх родичів, минулого, багатослівних роздумів про життя й амбітних планів підкорити чи принаймні врятувати Всесвіт. Сам винен. Сказав колись: «Мені однаково, яка ти… Розбещена чи цнотлива. Нащо говорити про любов? Однаково не пояснити. Ти… білий крокус. Інших квітів не існує». Омана… Марево. Фата моргана… Немає нічого й нікого, крім них. Реальність день у день довбала гострим дзьобом, варто було тільки розімкнути обійми, та Нані пручалася, наче розмови про них, що вони були ними до того, як пізнали одне одного, породжували загрозливе незліченне буяння інших квітів.
— Давай ніколи не згадувати про те, що було з нами до…
— …двадцять сьомого квітня, — шепотів Макар.
Нані по-дитячому здивовано вигинала вуста. Кивала.
— Нечесно, Сашо… Я пізнала тебе пізніше!
У них усе було нечесно. Й на мить розлучатися не бажали, та справи гнали Макара на фабрику, Нані — у Проців, і, коли розбурхані буденною маячнею, зголоднілі один без одного до нестями, врешті зливалися в єдине під прискіпливою увагою стін Мартиних апартаментів, отоді-то й панували їхні світи.
— Ти єдина… Моє прекрасне божевілля… Мрія…
Як же легко жити, коли не треба брехати і є табу на розмови про минуле. До крил, до наївної віри, що й ніхто тепер навкруги не бреше, усе по-чесному.
— Неймовірно! — розповідав Нані. — Питання по держзамовленню вирішиться саме першого грудня.
— Що ж у тому неймовірного?
— Першого в мене день народження. І такий подарунок… — ляпнув і цілісінький день потім мордувався. Ну навіщо сказав? Хай би — перше грудня, він завалює дім білими крокусами, Нані дивується: «Що це?», він шепоче: «Мій день народження… раніше був першого. Тепер — двадцять сьомого квітня… А це — згадка…»
— Олександре Миколайовичу! — справи безжально шматували Макарові фантазії. Бухгалтер Гурман трусив папірцем у руці. — Катастрофа! Поляк не відвантажить шовк.
Поляк? Ах ти ж сука! Домовилися ж — оплата після отримання партії тканин.
— Що каже?
— …Я вже приготував… готівку, — зітхнув Гурман.
— Добре, їду!
А що робити? Поляк Пішольський сидів у Ковелі, затарював склади тканинами напряму від виробників Польщі та Білорусі, продавав швейникам України і чхав на чесне слово та домовленості. Обіцяв поставити шовк без передоплати? А передумав. І не задурно. Макар уже бував у Пішольського. Привіз десять тисяч свіжих баксюків, і справа зрушилася.
— А держзамовлення? Як же ви встигнете?
Календар свідчив: двадцять п’яте листопада.
— П’ять днів? Устигну майнути до Ковеля й повернутися вчасно. Нічого, Іване Марковичу. Це востаннє! Після Нового року вийдемо на прямі контакти, і пішов він…
Розсміявся. Проблем не було. Тільки справи. Хотів був гайнути на захід у ніч, та вчасно схаменувся: попередити Нані, виспатися, зідзвонитися з Пішольським.
— Ви тут пильнуйте все, Іване Марковичу!
— Бог із вами, Олександре Миколайовичу! Не наврочте! У нас тепер — як на німецькій броварні! Й краплина мимо діжі не пролетить.
— А Пилипенко й досі не заґратував одне вікно на першому поверсі! — відказав прискіпливо. Хазяїн.
Нані приголомшено констатувала руйнування примарних світів. Жити тільки коханням… ніяк не виходило. Перебудова процівського дому повертала до щемних спогадів, наповнювала серце світлою печаллю, вона чіплялася за дерева й кущі — ніяк не відпускала Нані до Києва, до Саші.
Двадцять п’ятого листопада, коли вона вже бігла до «БМВ», за кермом якого скнів Боря Рудь, до Процева раптом приїхав тато. І не впізнати — сірий. Тільки очі чомусь не тільки сумні, а й прозорі. Як та вода.
— Серце…
— З тобою лишуся…
Новаковський усміхнувся тоскно.
— А хто ж твоєму Саші вечерю на стіл поставить?..
— Саша краще за мене готує, — запевнила. — А я тобі, тату, вечерю на стіл…
— Ґаздиня…
— А сам побачиш! Враз перестанеш насміхатися. Я тільки Саші передзвоню…
Макар із прикрістю констатував руйнування примарних світів. Дідько… Як же порожньо в хаті й на серці, коли Нані немає поряд. Мчати в Проців?
— Ні, Сашо. Відпочинь, коли завтра у дорогу. За кермом треба бути…
— Устигну.
— Ні! Зранку буду. Поцілую тебе… перед дорогою…
Чому він завжди слухався її без заперечень? Випив сире яйце — й на сковорідку кидати настрою нема, попхався до універмагу «Україна». Купити у ближніх кіосках цигарки, мінералку, щоби вже завтра ніде не затримуватися.
Вечір топив у льодяних калюжах жовте листя. Розмазюкав багнюку по землі, заплював ліхтарі мільйонами мошкариних трупиків, поривчасто дихав пронизливим вітром, наче захлинався від одчайдушних жадань. Макар щільніше притис до шиї комір куртки, подибав до переходу. Зиркнув на парапет біля цирку, ніби там обов’язково мала сидіти шмаркачка-повія, що колись… Вітер вимітав з парапету целофанові пакетики, що їх нині сотню за п’ятірку на базарах продають.
— Змерзла, сволота… — буркнув зверхньо, пірнув у пішохідний перехід і там, у чорному череві, раптом відчув, що страшенно хоче їсти. Сире яйце тільки розбурхало апетит.
На площі біля «України» цигани смикали поодиноких приїжджих, котрих нелегка винесла з залізничного вокзалу чи готелю «Либідь» у пошуках сумнівних пригод, малолітня пацанва гиготіла, глушила пиво і сцяла, не відходячи від вітрин універмагу, фургончики із шаурмою смерділи на кілометр, а при стіні сусіднього будинку в купах сміття вошкалися волоцюжки й собаки.
Макар стиснув ніздрі.
— Падли…
Цвіркнув слиною, побрьохав до найближчого ресторанчика.
Може, через задуху і сигаретний дим, з яким тут не могли упоратися кондиціонери, може, через несподіване роздратування через ромів-пацанів-шаурму, але Макар не звернув уваги на двійко чоловіків біля барної стійки: один, худий, патлатий, нервово доводив щось другому, куди більш перфектному, кінець кінцем вирвав із його рук конверт, посунув до виходу. Хитнувся. Зачепив стілець механіка.
— Фома? — Макар ухопив колишнього одногрупника за руку, підвівся. — Фома, мать твою… Знову ти! Ти отут прописався… біля «України»?
Патлатий Фома недобро зиркнув у бік перфектного, демонстративно вмостився за Макарів столик,
