підняв догори худу руку:
— Офіціант! Пляшку «Немиров» і відкрий при мені! Знаю я вас…
— Заплатиш? — запитав Макара.
— Ясна річ, чувак! — Макар зрадів зустрічі. — Як твоя автомийка? Ми з тобою середній клас у цій країні будуємо чи ти ще в кіоску з шаурмою ішачиш?
— Яка автомийка, Саню? — після другої Фома став відвертим, як нудисти на пляжі.
— Ти ж збирався автомийку відкрити. Хвалився — двір є. Гроші зібрав…
Фома захитав головою, махнув — наливай!
— Гроші на дозволи і хабарі пішли… Двір розбомбили… конкуренти. Добре, що не підпалили. А то без даху залишився б. Там у нас на ДВРЗ будинки — один біля одного. Піврайону би вигоріло.
— А менти? Треба було… — ляпнув Макар, сам себе засоромився. — Ну, ясно… Так ти тепер…
Фома вишкірився, кивнув у бік перфектного.
— Козла бачиш? На нього працюю. Офіціантом у цьому хліві. Падло, «чай» заникав.
Макар усміхнувся спантеличено.
— Фома, ти… придурок чи як? Ну, не вийшло з автомийкою… Хіба ми задля того у виші парилися, щоб тарілки розносити? Чувак, ми обрані! Своя справа, середній клас…
— Це всі депутатські шістки разом зі своїми хазяями так високо над реальністю літають чи тільки ти? — вишкірився Фома.
— Я шістка? Пацан, у мене своя фабрика! Я вже й забув, як біля депутата тирлувався.
— Фабрика? — скривився Фома. — Якась «матуся» подарувала?
Макар налився червоним. Смикнувся.
— Ось тільки не треба мене трахати! Я заради своєї справи сам усіх навкруги трахав! А ти думав, отак просто?! Ні, чувак! Працював конкретно. З ранку до ночі. І вночі! Маю результат. А ти… Якого біса ти у лузери записався? Ну, не вийшло раз… Спробуй вдруге. Трахни це життя!
Фома розсміявся мляво, відкинув порожню пляшку, підняв руку:
— Офіціанте, мать твою! Горілку! І м’ясну нарізку з лівого холодильника! Не з правого, від якого тхне! Знаю я вас…
— Фома…
— Саня! У цій країні ніколи не буде середнього класу. — Фома маятником розхитувався на стільці, усміхався придуркувато. — По-чесному?.. Свою справу?.. Нереально. Наші он… Хто на базарі торгує, хто вшивими манагерами по офісах, хто й досі тикається — хоч якоїсь роботи шукає. Тільки покидькам щастить.
— Ти зараз назвав мене покидьком? — Макар ухопив Фому за барки, смикнув до себе. — Чувак! За базар треба відповідати.
— Відповідаю! Ти покидьок! — розреготався Фома.
— Лузер кінчений! Сука! Що ти про мене знаєш?! — Макар підхопився, відштовхнув Фому. Обернувся до перфектного. Тицьнув у Фому пальцем. — Мій друг платить!
Сунув до апартаментів — криголам. І всі ті вітри, калюжі, цигани і обісцяні кути — по цимбалах! Не зупинять! Ні цигани, ні калюжі, ні Фома та інші лузери, які тільки й уміють про життя розпатякувати. А спробували би… нічір трахнути! Характеру би вистачило?! Не знав, що перфектний уже відібрав у Фоми конверт із зарплатнею, що в кутку кухні двоє дужих охоронців методично вибивають із Фоми дух, а та мала хвойда, що вона колись «розвела» Макара на секс… її вже давно прибили, і ніхто й не поплакав, тільки пораділи: хай краще у землі гниє, ніж посеред порядних людей погані хвороби розносити…
Зупинився біля парапету цирку і раптом подумав, що, поки його любить Нані, жодна падла не насмілиться зруйнувати його життя. Похолов. Вихопив мобільний.
— Нані… — кричав у ночі. — Без тебе мені нема життя! Без тебе — неможливо…
Двадцять шостого листопада о шостій ранку Нані стояла у дверях під’їзду будинку біля цирку в легкому светрику, лосинах і самих лише капцях на босу ногу, щосили намагалася умовити себе звикати до того, що Саша і надалі від’їжджатиме на автівці надовго, та перед очима — широкий шлях, трактор, сумні мамині очі і тьмяний тато…
Макар натис на клаксон — фа!
— Прощавай, люба, — всміхнувся з автівки, вмикнув двигун.
«Кіа» вилетіла на проспект… Макар однією рукою тримав кермо, другою вкинув у бардачок тугий пакунок: Мартині сто тисяч гривень поїхали до Ковеля разом з механіком, бо вирішив раптом, що повинен привезти Нані неймовірний дарунок на свій день народження.
Нані біля під’їзду геть змерзла. Спішила до ліфта, тремтіла.
— Чому він сказав «прощавай»? — чіплялася до слів. — Ні! Не хочу навіть думати про це… Усе буде прекрасно! Саша повернеться скоріше, ніж я думаю, а я… устигну підготувати йому сюрприз, свято. День народження. Добре, що обмовився…
Захопилася — а й справді! Годі думати про зле! Свято… Вона покличе робітників, щоби допомогли їй повністю звільнити вітальню апартаментів від хазяйчиних речей. Досить компромісів! Тут стоятимуть два дизайнерські крісла від Казалі і диван від Крістіана Зузунага. Між ними — прозорий столик зі скла. Все! А! Ще квіти… Крокуси… Саша теж — її єдина квітка. Інших не існує.
Умостилася на кухні з блокнотом і мобільним: ох і непросто терміново замовити крісла з Італії, диван із Данії. Рознервувалася — а раніше не можна? Вона платить! Розсердилася, жбурнула блокнот — аж під холодильник залетів. Геть розстроїлася. Ухопила довгу дерев’яну виделку, що нею зручно м’ясо на сковорідці перевертати, заходилася блокнот з-під холодильника визволяти. Намацала ще щось. Витягла.
— Що це? — крутила у руках звичайний целофановий пакет. І відкривати незручно — не навчена чужого торкатися. А цікавість бере.
— Тільки гляну, — вирішила врешті.
Обережно підняла за краєчок — з пакету на підлогу випав маленький записник. І оксамитова коробочка, що в них зазвичай ювелірні прикраси ховаються. Нані відсунула записничок, відкрила оксамитову коробку.
— Жах! — розсміялася. У коробочці сяяла дебела чоловіча каблучка білого золота з незграбним чорним каменем. Під каблучкою листівка.
«Сашко! Мій несамовитий Бог! Обожнюю! Кохаю! Жадаю! З днем народження, щастя моє! Навіки твоя Марта».
— Що це? — прошепотіла.
У кутку листівки приписка — «1 грудня 2009 р.». Звідки ж Нані знати, що передбачлива Марта заздалегідь коханцю подарунок на день народження приготувала? Баклан допоміг, хай йому грець. Ще влітку все товк: «Конфіскат, конфіскат… За копійки біле золото». І чого ж не взяти? Марта і собі тоді цяцьок накупила, і оце Сашкові… Традиційно під холодильником приховала.
Нані жбурнула коробку з гидливим відчаєм. Підхопилася, до дверей. Зупинилася, обернулася до записника, тихо пішла назад. Підняла з підлоги чужі записи. «Сашкові Макарову: “Кіа Сіїд” — 17900 дол. США; одяг — 5324 дол. США…» Ну, і далі за текстом… Малий записник упав, підняв немислиму вселенську куряву. Світ задихнувся й помер. Нані закрила долонями вуха, ніби останній жалібний стогін вчорашнього щастя рвав перетинки, притулилася до стіни і закричала так відчайдушно і голосно, що двірник під під’їздом спересердя плюнув, осудливо захитав головою:
— А вам, багатим, чого ридати?!
О дев’ятій ранку Новаковському зателефонував переляканий Боря Рудь.
— Ярославе… Михайловичу, — белькотів. — Нані… Кричить у трубку… Забери… Я уже їду… Я біля Лаври…
Автівка Новаковського саме скніла в заторі біля Південного мосту, та коли Боря Рудь домчав до апартаментів біля цирку, розхристана, ніби з пожежі, Нані уже сиділа у батьківському «кубику». Новаковський мовчав, дихати забув. Дивився на безцінну дитину насторожено, серце ридма від розпачу. Здавалося, скажи він першим хоч слово, Нані вибухне, заллється сльозами, а далі… Не дай Боже, аби повторилося те, що сталося з донькою після смерті Ануки.
Нані раптом здригнулася, торкнулася тремтячою долонею щоки…
— Убий його, тату… — прошепотіла ледь чутно.
Новаковський завмер. Думки в кубло. Так, він не святий. І не лишилося для нього на цьому світі аж нічого святого. Тільки Нані. Заради неї — усіх знищить. Та тільки так, щоби й тінь підозр на нього не впала. Не можна інакше. Для Нані святим має бути. Не покидьком, не сволотою, не вправним ділком — татом. Правильним, міцним, сильним — опора. Він точно знає: смуток минає, а муки совісті… Їх ніхто не відміняв, роками кров п’ють, мордують. І отоді доня згадає, як у відчаї забажала чиєїсь смерті, а її тато…
— Ніколи людей не вбивав, — збрехав щиросердно. — Кажуть, це не допомагає…
Видихнув. Обережно обійняв єдину дитину.
— Їдьмо додому…
— За кермо… я, — раптом сказала Нані.
У понеділок, тридцятого листопада дві тисячі дев’ятого року, коли формальне сонце останнього осіннього дня долало лише перші сходинки на шляху до неба, брудна, як зараза, «кіа» в’їжджала до столиці. Двигун роздратовано бурчав: тяжко! Задні сидіння завалені тюками зі зразками нових тканин, каталогами, на них пакунок із невагомим білим шовком. Розкішна мрія вартістю понад триста баксів за метр. Механік купив його для Нані. Без натяків на весілля. Білий крокус… Вона зрозуміє…
Порожні вулиці просиналися від руху перших поодиноких авто, густий туман розгойдував меч у руці Батьківщини-Матері, бродячі пси кволо перетинали проїжджу частину з упевненістю пішоходів на смузі, і тільки повсюдні горобці цвірінчали на тій же істеричній ноті, що й завжди.
Механік не відчував утоми. Усміхався розслаблено. Усе клас… Пішольський отримав свій «кеш», на радощах показав нові зразки, Макар затарився — згодиться! — тканини почали відвантажувати, він усю ніч гнав автівку до Києва і думав тільки про те, як огорне Нані невагомим білим шовком, але тепер раптом вирішив спочатку заїхати на фабрику, залишити зразки — однаково до апартаментів проїжджати повз рідну «Есфір». Зупинив автівку навпроти парадного входу фабрики, усміхнувся з прикрістю: ключі від воріт внутрішнього дворика в охоронця Пилипенка, а охоронець Пилипенко, ясна річ, ще тільки очі продирає. Вийшов з автівки, ляснув дверцятами — фініш, приїхав! Ступив крок до фабрики і… очам не повірив. Двері парадного входу були розчинені. Макар не думав — просто рвонув до дверей. Пролетів кілька сходинок, уже
