цей факт правоохоронці не наважилися, тож вирішили діяти за компромісною схемою:
— о шостій Новаковський передає свої пропозиції терористу, дає йому час на роздуми — не більше, ніж півгодини;
— о пів на сьому в разі провалу переговорів Новаковського міліцейська група спеціального призначення «Альфа» штурмує об’єкт.
Новаковський міряв кроками тротуар неподалік фабрики — туди-сюди, гарячково вимислював найнереальніші пропозиції, які змусять Макарова припинити забаву, яка з кожною новою хвилиною все більше загрожувала перетворитися на криваву баню. Час стікав. Менти зиркали роздратовано. Ще зірвуться…
Плюнув під ноги: блін, що він коїть?! Раптом застиг. Рішення прийшло несподівано.
Зіна глянула на годинник, торкнулася Макарового плеча.
— Шоста…
Тої ж миті задзеленчав мобільний механіка.
— Директор фабрики «Есфір» Макаров Олександр Миколайович, — мовив у трубку уїдливо.
— Так, Миколайович… Слухай уважно, якщо хочеш живим звідти вийти, — почув голос Новаковського. — За півгодини почнеться штурм твоєї фабрики. Боюся, після цього не буде ні тебе, ні заручників. Та й від фабрики твоєї навряд що залишиться. Маєш лише півгодини для того, щоби пристати на мої пропозиції.
— Слухаю… — прошепотів Макар.
— Твоя правда… З судами, розбірками й пошуками винуватих — то маячня. Діло помре. Давай так… Я — гарант. Моє слово. Я беру на себе розв’язання проблеми.
— Яким чином?
— Призупинимо дію судового рішення про права нових власників. Це реально. Повернешся на фабрику, ну, а вже потім почнемо розбиратися. Рейдерів шукати… Згода?
— Я вам… вірю.
— Ну, втішив! Тоді так: зараз до дверей підійде Рудь.
— На фіга?
— Передаси йому реєстр. У тебе ж є справжній реєстр?
— Є! І реєстр. І підроблений протокол зборів.
— Віддаси Рудеві. Хай у мене будуть. Надійніше. Боря передасть тобі декілька… технічних деталей, які обов’язково необхідно виконати.
— Хай підходить…
— Тоді — все. Не підведи мене, хлопче. Я власною шкірою ризикую, аби тебе…
Макар розсміявся азартно й нахабно.
— Я — до чого? Мабуть, у вас є вагомий аргумент клопотати… Нані привіт!
Відрубав зв’язок, весело зиркнув на заручників.
— Що, брати? І ти, сестро… От і світанок…
— Світанок нашої красної долі. І сонце нашої вільної волі! Вірші! Матір Божа! Я почав писати тут вірші! — натхненно вигукнув літератор.
— Тихо! — гаркнув Горила. — Замовкніть усі, бо дзвінка не почую.
— Що за нерви, Ваню? — спитав Макар. — Не схоже на тебе.
— Мобільний мій дай, — сказав Горила. — Дочка має подзвонити. Ми щоранку о шостій зідзвонюємося, коли я на чергуванні. Не відповім — хвилюватиметься.
— Спокійно, Ваню. Зараз принесу, — підхопилася Зіна. Побігла до купи мотлоху з кишень заручників — валявся посеред холу на підлозі.
Макар вишкірився недобре, різко підняв руку догори, натис на курок — трах!
Зіна застигла, обернулася до Макара знічено.
— Ти чого? — кинула із прикрістю.
— На місце! — хижо прошепотів Макар.
— На яке місце, козел ти довбаний?! Я з тобою отут півночі вошкалася, щоби ти мені тепер місце вказував?
— На місце! Без мого дозволу…
— Тьху на тебе! — Зіна плюнула Макарові під ноги, демонстративно всілася поряд із Горилою на підлогу. — Телефон людині дай! — крикнула. — Сволота! Дітей не маєш, так хоч про батьків своїх подумай!
Вова зняв бейсболку, утер нею лице:
— Яка задуха! Це від вашої гризні…
— Журналісте! Ти без бейсболки на Макара схожий, — сказав Костя. — Такий же білявий і геть зелений — життя не нюхав.
— Спокійно! Завтра я прокинуся відомим, — азартно всміхнувся Вова.
На підлозі поряд із Макаром задзвонив мобільний.
— Твій? — запитав Горилу.
— Мій…
— Зараз дам. Без жіночої самодіяльності! — Кинув мобільний Горилі, обернувся до Зіни. — Чого надулася, Зіно? Ти тут заручниця, а не командир! Не забула?
— Пішов ти…
— Закрий же ти свій рот, проклята! — продекламував літератор. — Щоб Ванькова доня почула тата!
Горила тільки головою захитав: ну, юродиві…
— Алло, Вірочко? Доброго ранку, доню, — так ніжно й зворушливо сказав у трубку, що Макар вразився: скільки любові… Повний… патронташ. Ніколи не вичерпається. До кінця життя Ваня заряджений любов’ю до дитини.
Механіку раптом до всцячки сильно захотілося розпитати Горилу про життя: сім’ю, бойовий шлях, що чітко проглядався в кожному жесті, кожному слові охоронця. Дружина, певно, не дуже задоволена його нинішньою службою.
— Ваня…. Тебе що в «Сігму» привело?
Відповідь не розчув — у вхідні двері хтось нервово застукав.
А! Рудь. Певно, трусишся від жаху, журавель. Макар підвівся з крісла — голова обертом. Приклав долоню до лоба — горить. Нічого… Скоро… це все скінчиться… вікторією, як сказав би Геракл… На столі — тека з реєстром, у рюкзаку документи, що їх колись Ваня Горила передав як привіт від рейдерів. Пістолет у руці, документи до душі, посунув до дверей.
— Не бійтеся, люди… Усе гаразд… Це… посланець… від дядька-чарівника… — хитнувся.
— Давай-давай… Сам! — ображено вигукнула Зіна.
Макар ледь із дверима впорався. Впустив усередину тремтячого Рудя. Тицьнув йому документи.
— Йди…
— Зачекай! — Боря вражено зиркав на скривавленого, знесиленого механіка: окуляри на носі підстрибували. — Ярослав Михайлович наказав передати тобі…
Витягнув шию — страх керував кожним рухом. Вдивився в лиця заручників, що сиділи при стіні.
— А де… Хлопець у бейсболці де? — прошепотів напружено.
— У чому справа, Рудю?
— Ярослав Михайлович наказав, щоби ти все чітко виконував. Я передам йому твої документи… Він зателефонує тобі — це знак, що можна виходити. Що безпечно… Ти… Ти першим повинен вийти. Інші… услід. Хлопець у бейсболці… останнім.
— На фіга?..
Рудь почервонів з роздратування.
— Хтось же повинен відповісти за цей… балаган… — прошепотів нервово. — Накажи, щоби він бейсболку натяг, — додав.
Макар завмер. Перед очима — терези. На одній шальці — все, геть усе, а зверху ще й медаль за відвагу. На другій — Вовка, що вже плюнув на камеру, клацає смартфоном, аж дрижить від збудження. Сенсації хотів… Ну, то Макар влаштує йому сенсацію. З допомогою пана Новаковського, якому… вірити можна? А хіба він збрехав Макарові? Його одного пообіцяв витягти, фабрику повернути. Іншого ж Сані Макарову не треба? Нема питань? Усе попереднє життя: зусилля і муки, надії та мрії, перспективи і радощі — гупнули і розлетілися, як непотрібний мотлох. На уламках — новий вагомий аргумент.
— Відчини… мені… — почув Рудя.
— Зачекай… А давай, ми тебе тут самого залишимо! А, Борю? — вчепився в журавля, дихав в очі.
— Макаров! Дідько! Що ти робиш? Не чіпай мене! Там Нані… Нані! Якщо дізнається, що ти отут… Ніхто тебе не рятуватиме.
— Нані? Ти мене дівчиною лякатимеш? Та як ти тільки смієш… як каже одна велика людина! Помилка, Рудю! Помилка! В особистому житті святих нема. Сам чорт знає, що в особистому житті поміж двох людей відбувається. І не тобі, козел, туди свого носа пхати. І — нікому! Табу, суко, зрозумів? Мужчина по життю не за жінок своїх відповідає. За справу! І я отут не для того, щоби з тобою про Нані теревенити! Справедливість! Усьок?! Справедливість…
— Нані хоче, щоби ти жив! Якби не вона… Усе тебе, падло, жінки прикривають. Альфонс! Відпусти, сволото!
Макар закричав відчайдушно. Вирвав з Бориних рук документи, жбурнув у хол. Тремтячими руками відчинив двері, штовхонув Рудя назовні.
— Пішов!
— Макаров, блін… Що ти робиш?! А документи… — Рудь задки-задки, перечепився, упав… Сидів на землі, дивився, як зачиняються рипучі двері.
Раптом схлипнув.
— Блін, Саню… Це ж усе по-справжньому, — прошепотів. — Ти труп…
Макар побачив у вікні промінчики сонця і раптом зрозумів: крапка. За будь- якого розкладу. Сидів у кріслі, дивився на стривожених заручників… Блін, треба якось людей визволити. Далі — сам… Один. Стільки запитань у голові… Чому? Раніше у його житті ніколи не було запитань — ясно. А тепер…
— Котра година?
— П’ятнадцять на сьому… — В Зіниному голосі з’явився страх.
Макар посміхнувся приречено.
— Так! Кінець забаві. Зіно! Давай, золотко! Розв’язуй мужиків. Усі до мене. Гонорар — свята справа. І… гуляйте.
Зіна підхопилася, аж загуло. Зривала скотч, мотузки розв’язувала. Горила першим підвівся, підстрибнув — ноги заніміли, відібрав у механіка зброю, підняв із підлоги реєстр.
— А це? Уже й не потрібно?
— Потрібно. Чуєш, Ваню. Гроші візьмеш?
— Ні…
— Крута ти людина…
— Та й ти не кисіль…
— Вовчику! Ей, чувак! Зніми бейсболку, мать твою. Це наказ. Сто баксів даю! За твою бейсболку!
— Макар! Ну, в тебе і пика! — Вова поправив бейсболку на голові. Клацав камерою смартфона: хол, заручники, скривавлений Макар, менти навколо фабрики, реєстр, світанкове сонце. — За хвилину в Інтернеті буде.
Макар підтягнув до себе рюкзак, дістав гроші, роздавав-осміхався.
— Ну… Вибачайте, як що не так… Ідіть, люди. Скоро менти схаменуться… Давайте. Усі — по домівках.
Заручники тупцяли на місці.
— А ти що робитимеш? — Зіна звела брови, дивилася на Макара з материнською тугою.
Макар махнув рукою втомлено.
— А-а… Я знайшов, що шукав. У мене є козир… Реєстр… Я з ним…
— Який козир? — здивувався Ваня. — Зараз тебе завалять…
— Ні, ні, Ваню! Не завалять, — брехав Макар.
Горила насупився, наказав заручникам:
— Так, слухай мою команду. Виходьте по одному! З піднятими руками.
Пузатий Потапов знітився.
— А ти,
