коштувало немало грошей і нервів відмазати Макара від ментів, звалити усю провину за інцидент на «Есфірі» на провокаційні дії охоронця Івана Корбута, якого і зробили цапом-відбувайлом, царство йому небесне. Що Вовчик по тому отримав круту роботу, хоч його знімки в Інтернеті протримались усього лише кілька годин. Що Пустовоєв зліг. Що Марта по церквах свічки щодня ставить і дає гроші санітарці, щоби та переповідала геть усе про Сашка. Що Нані вийшла з палати п’ять хвилин тому, а її тато платить оцій немолодій медсестрі не за те, щоби вона спала…
Напружився. Знову спробував підвести голову. Не навкруги роззиратися — хоча б себе роздивитися. Зиркнув, здивувався: без бинтів тільки лице і ноги нижче колін. Права рука у сталевому манжеті. «І куди оце я так вляпався?» — перша думка тихим сплеском.
Пам’ять схлипнула від тужливих спогадів, взялася за роботу — Сашкові Макарову його власне життя переповідати. За останній непростий місяць. Перед очима — звуки, кольори, розпливчасті силуети… Дівчина з чорним волоссям і шрамом на литці…. Білий крокус. Чоловік із лицем горили на порозі його фабрики. Стіна. Він б’є головою в ту стіну — а не пробити. Стрибає на неї — не перестрибнути. Людей би… А он і люди. Стають один на одного — цирк! — а Макар по них шкарябається, та — по головах, щоб аж по голові верхнього потовктися, примірятися і таки перескочити через стіну. Велика сила — люди. Гуртом воно…
Пам’ять старається — уже не годує сумнівними метафорами. У людей є імена, лиця… У ніч проти суботи… він зайшов на свою фабрику. До ранку — втримався. Новаковський — сука! Правильно, що не віддав йому реєстр… Ваня Корбут поправляє на механікові бронежилет. Люди в сірому розбурхують простір мисливським азартом. Макар поправляє бейсболку, рука падає на підлогу, поруч із запальничкою, точною копією «макарова». Все!
Все! Яке складне слово. Двозначне до кипіння мізків. Все — розкинув руки, гребеш усе до себе, гребеш… Все — руки хрестом, бо тобі… кінець. Механіку що випало, якщо він отут на ліжку весь скалічений скніє? Ні те ні се? Ще один день нічора? Ох і запитань… Оклигати би скоріше. До Вані Корбута піти. Запитати: що сталося? Ваня — сила. Ваня знає…
Мізки відмовляються аналізувати події, голова знову наповнюється непевними кольорами, звуками. Макар заплющує очі, мучиться подумки: що сталося? Сон не ворожить. Сну нема. У нічній тиші тільки їдкий запах ліків і ритмічне, як стукіт коліс, хропіння лінивої медсестри. Макар силкується обмацати власне тіло — болить… Усюди болить. Зігнута права рука у металевій обгортці. Зламав?
Тьма-тьмуща питань раптом, умить, розвертається в протилежному напрямку, наче табун коней, наляканих сіроманцями. Зіна, Пустовоєв, Костя… Вовчик, Ваня… Справжні друзі. Де вони?
Друзі? Перед очима — Люба, Гоцик… Мать твою, оцих би побачити! Хай би Люба сміялася: «Ох, голото!», Гоцик би займав увесь диван, скидав механіка на підлогу… Друзі. Тільки тепер защемило: оці останні роки він страшенно скучив за друзями. Не конкретно за Любою й Гоциком, за самим фактом наявності у житті друзів. Хоча — і за Любою з Гоциком.
«Друзі — категорія шляхетна, — снувалася думка. — Негідникам судилося мати кого завгодно — колег, партнерів, знайомців, підлеглих. Коханих, бо любов сліпа. Тільки друзів — ні. А в мене… У мене колись були справжні друзі. Певно, я гідно жив… А потім… багато жив, перспективно. Фабрика… Нані… Інше — маячня. Фабрика й Нані. Справа й любов. Без друзів… Та варто було тільки згадати про гідність… Не змиритися, боротися… і вони знову з’явилися. Друзі. Зіна, зараза! Гераклище… Костя і Вовчик. Ваня… Які шляхетні люди. Одужаю, піду їх цілувати… Чому я раніше думав, що в злиднях немає гідності? Що бідні — вбогі апріорі? Що згода скніти — ґандж? Що поваги заслуговує тільки той, хто не погоджується жити у злиднях, рветься геть?.. Зіна, Геракл, Костя, Вовчик… Якщо вони шляхетні, чому за копійку продалися? Чому не бунтують їхні душі проти тої біди, яка дихати не дає, крила обрізає, таланти губить і принижує, принижує?.. Може, я чогось не знаю? Чи не розумію? Може, їхня шляхетність у тому, що не здатні підлістю та обманом від злиднів відкараскатися? Не трахали би стару тітку заради грошей? Не підтирали би зад нардепу і не вимудровували складні схеми, аби за чужий рахунок отримати зиск? Певно, так. …Що за парадокс? Шляхетних більше, а життя — багно. Може, тому що серед багатих мало шляхетних? Я би таким став… Став би. Стану… Оце одужаю…»
Одужає… Це ж скільки йому тут валятися? Хто його на шмаття рвав? За що? Ні рукою, ні ногою не ворухнути. Поки вилікується — фабрика помре! «Хіба є мені час вилежуватися? Справ страх скільки. Ні! Одна — фабрику запустити. А якщо суки знову на дорозі стануть, так у мене є реєстр… Новаковський допомогти заприсягся! Марту би… Ні, без Марти! Сердюк… Хоч чорт лисий, тільки би фабрика працювала», — гарячково перебирав можливості повернути до життя… без шляхетності, без друзів.
Думка обірвалася — всередині Макара гірко сміявся він сам, Саня Макаров. Отой, що друзів має. «Схаменися! Усе позаду, — казав хворому, скаліченому. — Єдиний шанс вислизнути з цієї пригоди і вижити — забути про фабрику. Тоді й про тебе забудуть, бо поважні пани з капіталами шуму не люблять, а ти їм і так улаштував концерт на замовлення. Тобі фабрики не бачити за будь-яких розкладів. Усе, чувак! Проїхали! Шукай у житті інших радощів…»
Механік шпарко вдихнув, заплющив очі.
— Яких ще інших? — прошепотів гірко.
А надія, стерво, ніяк не сконає! Мордує ту душу: не кінець, не кінець… Так розходилася, хоч вовком вий. Не втримався. Штовхонув ногою медсестру-хропуху:
— Ей… Сестро…
Підхопилася:
— Слава Богу! Вам краще…
— Що з моєю фабрикою? — прошепотів Макар.
— Тільки не хвилюйтеся. Вам не можна хвилюватися. Вас привезли з кульовими пораненнями, ви перенесли кілька складних операцій.
— Що з фабрикою? — захрипів. У роті стало солоно: кров.
«У мене стріляли?» — промайнуло. Механік сіпнувся і знепритомнів.
Ненадовго.
Голову не зачепило. Голова працювала. На ранок наповнилася новими жахами. Черговий лікар ще вночі ґрунтовно поінформував про перспективи одужання. Поранення м’яких тканин — дрібниці. Кулі видалили, час і ліки загоять. Ліктьовий суглоб довелося видалити. Повернути рухливість правої руки — справа копітка, недешева і довготривала. Якщо вже абсолютно відверто — то справа всього життя, бо штучний протез треба час від часу міняти, а це знов операції, гроші… Але то — колись. Зараз пацієнту імплантували дорогий силіконовий штучний суглоб, тож скоро зможе…
— Коли? — Механік вів відлік на дні.
— За півроку, — розвів руками доктор.
Макар не запитав: «Що з моєю фабрикою?» Доля певно вела до опанування нових реалій.
— Все… — прошепотів механік, і значило те тільки одне — кінець. Фабрику втратив — ніякі реєстри не допоможуть, даху над головою нема, сил боротися нема: інвалід, права рука пліттю висітиме, а коли рухатися зможе — невідомо… Свого — нічого. Хіба хто милостиню кине! І ця, певно, крута лікарня теж — чиясь милостиня. Новаковські? Знову Нані?..
У роті — кисло і гидко. Спробував дотягтися до склянки води на тумбочці, та в цю саму мить двері відчинилися і в палату влетіла схвильована Нані.
Зітнулися поглядами, і за одну безкінечну мить Макар встиг здивуватися тільки одному незрозумілому факту — він не зрадів…
«Саша… Живий!» — кричали її очі. «Помер, Нані… Помер… Для тебе», — відповіли Макарові очі. «Ні, любове моя! Ні. Амнезія… Ми забудемо багато чого. Ми зможемо». — «Забути? Не проблема… Як далі жити? Між нами — прірва, дівчинко. Мене… викинуло на той берег, з якого тебе не роздивитися… Не раджу рватися сюди. Тобі тут… не сподобається…» — «Я люблю тебе! Не покину, де би ти не був!» — Нані закусила губку. Ступила крок до ліжка механіка. «Прощавай!» — Макар напружився і… заплющив очі.
Вона — вперта. Вперта і горда. Не вірила. Не йшла… Макар не розплющував очей, та по звуку Наниних кроків і рухів визначав: ось підійшла до вікна, відчинила, і простір заповнився морозним повітрям. Ось присіла на край ліжка. Певно, обурено дивиться в його закриті очі, нервується: ну скільки можна?!
Скільки можна? Вічність… У механіка є вічність, щоби лежати з заплющеними очима і слухати музику відчаю. Нані — зайва…
Час тік, і що довше Макар лежав із заплющеними очима, а Нані вперто сиділа на краю його ліжка, то більше все те скидалося на дурнуваті егоїстичні змагання. Суддею став Ярослав Михайлович Новаковський. Увійшов до палати, за мить оцінив ситуацію.
— Нані… Вийди, доню, на хвилину. У мене до… Олександра чоловіча розмова. Заважатимеш, — мовив спокійно.
Макар відкрив очі, побачив круглу лису башку турботливого Наниного татуся.
— Живий? — уїдливо запитав Новаковський.
— Що з моєю фабрикою? — вишкірився Макар.
— Ет, сученя! Ніяк не заспокоїшся, — здивувався Новаковський. — Тобі голову треба відбити, аби ти про ту фабрику забув? У тебе тепер інших проблем вистачає. Наробив біди — усім вистачило.
— І вам? — не утримався.
— А мені ти взагалі поперек горла, покидьку білявий! — процідив Новаковський. — Карочє… Про Нані я тут із тобою говорити не буду! З Нані ви… самі розберетеся. Розбіжитеся — перехрещусь і Богові подякую! Возз’єднаєтеся — спробую… полюбити тебе, щоби ти був ніколи не з’явився у нашому житті!
— Щедро…
— До справ!
— Хто?
— Що?
— Хто фабрику мою зажував? — спитав механік. — Ви ж знаєте! Ординський?
— Хто такий Ординський?
— Є така людина. Він?
— Якби ж я знав… — процідив недобро. — Мова не про те.
— Нам з вами, окрім фабрики, балакати нема про що, — нахабно сказав механік. — Чи вирішили слова дотриматися?
Новаковський матюкнувся. Виродок! Ох, і впертий же виродок… Таких, справжніх, з характером, тепер зі свічкою не знайдеш…
— Реєстр давай! —
