буркнув. — Усі папірці давай, що маєш. Де вони?
— У Вані…
— Якого ще Вані?
— Охоронець. Ми з ним поряд сиділи… Окремо від інших.
— Здоровий такий лось…
— Він, він! — Макар забув про безсилу руку. Надія співала гімн: «Голова працює, то справа буде. Гріх не використати Новаковського! Хай допомагає! Фабрика… Фабрика — все! Гроші, перспективи, дах над головою. Макар повернеться, візьме на роботу всіх… друзів. Зіну до швачок, Вовчика — піарщиком, Геракла — заступником директора, хай відчує власну значущість, Костю до Пилипенка в охорону, а Ваню… А Вані подарує частину акцій і зробить співвласником. Разом вони усіх сук порвуть! Ваня…»
— Убили… — сказав Новаковський.
Люди геть по-різному реагують на приголомшливі новини — тьмяніють, ридають, застигають скорботно й спустошено, та то лише зовнішні прояви. Приголомшливі новини — завжди переосмислення. Комусь для цього потрібен певний час, хтось усвідомлює нові реалії миттєво.
Голову не зачепило. Голова працювала. Механік відчув, як серце стихає, ніби утомилося стукати, очі наповнюються сльозами.
— Як «убили»? За що?..
— Дурна смерть… — Новаковський супився, дивився у вікно. — Поряд із тобою запальничка валялася… Як пістолет. Який дурень приніс?! Менти подумали — зброя. Відкрили вогонь. Той лось… не мав шансів. Тебе бронежилет урятував. А де він реєстр сховав? Де його тепер шукати?
Макар не чув. Ваня… «А я тебе жалів, падло!» — сказав Ваня, коли Макар наставив на нього ту дурну запальничку. Ваня тоді нічим не ризикував — у бронежилеті був! Він запросто міг убити Макара і всю компанію скоріше, ніж Макар устиг би зойкнути, не те що Зіні загрожувати. А Ваня… Убили?..
Новаковський кахикнув.
— Ну? Що?..
— Пане Новаковський… — прошепотів механік тоскно. — Хто за моє лікування платить? Ви?..
— Ну?..
— Забирайтеся… — попросив і заплющив очі.
…То була складна гра. Він не хотів жити, усім іншим — по цимбалах його бажання. Він не хотів нікого бачити, та перед очі все нові й нові лиця, звуки, кольори… Як спав? А поїсти? Процедури, уколи, тут пігулки, масаж…
Що ви робите, люди?! Це ж ви… Такі ж, як ви… щодня й повсюди калічите одне одного, щоби потім отут рвати серце, відтягувати собі подібних від рятівниці-смерті, як від близького небезпечного вогнища. Що у ваших мізках? Вам насрати на життя як вселенське диво? Вам важливо виконати свій конкретний професійний обов’язок у часовому відрізку з восьмої до п’ятої, аби потім із полегшенням похлюпати багнюкою життя далі, калічити такі ж, як ваші, безсмертні людські душі байдужістю, грубим словом, зневагою і відчайдушною невмотивованою ненавистю? Й отримувати адекватну відповідь? Вам не цікавий контекст, завбільшки в неосяжний Усесвіт, де Господь Бог перед сном запалює свічки зірок, щоби вони несли світло не одній конкретній людині — всім?.. Ви зможете вказати місце, де у вашому тілі живе душа? Чи тільки заздрісний шлунок?
І тоді Макар придумав хитрість. Мовчав, як та зараза. Смиренно їв, ковтав пігулки, підставляв під уколи дупу. І тільки вперто заплющував очі, коли до палати входили Нані чи Новаковський. Ні, тільки не ви… Скоріше би на ноги. Бігти… У тумбочці — випрасуваний одяг. Той самий, у якому він гордо сунув на свій теракт.
Рухатися самостійно зміг тільки за три місяці. Теплого квітневого ранку тихцем від лікарів скинув лікарняну робу, ледь зміг натягти власний одяг. Пошкандибав геть. Вийшов на поріг лікарні, ледь не розплакався: повітря… Жити не хотілося. Помирати — теж. До біса гостро кортіло поспостерігати за собою: як воно живеться, коли не хочеться жити. Усміхнувся тоскно. Бігти? Маячня! Слабкий, права рука зафіксована. Ледь ноги переставляє. Сам-один… Були би друзі… Ваню згадав. Схлипнув. На ДВРЗ поїхати? Лазо… Здається, Зіна казала, що живе на Лазо. Просто побачити… Скригнув зубами й пішов. До фабрики.
Порожня будівля — наче вік без люду. Пилом припала, павутиння на сонці ніжністю мерехтить. Зачинені двері, на розбитих вікнах замість скла — фанера. І — ні душі. Макар посунув навколо будівлі, дійшов до задніх воріт, що вели в дворик. Ворота хилитались на одній завісі. Штовхонув. Увійшов. Нікого… Замість Пилипенка під горіхом — бродячі пси на сонці гріються. Макар сів на лавку, усміхнувся тоскно: ну, от він і на фабриці… Увійшов. Утриматися може — нікому не потрібний на нікому не потрібному об’єкті. Чомусь Марта перед очі. Дарма він Марту образив. У Марті хтивості не більше, ніж у самого механіка. Та він — брехав, а вона… Як там вона, бідолаха? Був би мобільний, Макар би зателефонував. Сказав би: «Прости, Марто…» І обов’язково би збрехав: «Я люблю тебе!» І хіба то брехня? Під оцим горіхом поряд із бродячими псами на тлі закинутої фабрики гріх не признатися: Марта не просто коханка чи спонсорка. Марта — друг. Яке страшне, приголомшливе відкриття.
Опустив голову, погладив рудого пса, що лежав найближче до лавки.
— Панове… Ви не проти, якщо я отут заночую… на вашій території? — сказав тварині.
Реальність нагадала про себе вже за годину. Змерз, як цуцик, хоч день щедрився. На Новоросійську — вирішив. У хатині Фоми лишився який не який одяг, трохи грошей. Щось же таки ще є в механіка. Не все втратив. Не все?..
Грошей — катма. Навіть на маршрутку. Довгенько до лівобережної околиці столиці пішки добирався. На мості Патона притулився до огорожі, очі у воду.
— Любо… — попросив. — Хоч ти не зникай назавжди…
У річці — тільки сонячні відблиски.
— Прости… — прошепотів. Приречено посунув далі.
До ДВРЗ дошкандибав надвечір. Зупинився біля стовпа, що колись на ньому тріпотіло дивне оголошення. Отут його й побачила Зіна.
— Сашка! — вигукнула.
Макар озирнувся. Зіна вже бігла до нього, руки простягала, ридала ридма. Усе їй одразу, тій Зіні.
— Сашка… Ну, нарешті! А нас із Вовкою до тебе в лікарню не пускали. Хто це там у тебе суворий такий? Сашка! — підбігла, завмерла, сльози по щоках. — Геракл помер! Чуєш? Повісився! Хто би міг подумати? Таке верескливе… Як же тепер без нього… та сільгосптематика…
— Зіна… — прошепотів механік, і стільки жагучого болю було в тому простому слові, що Зіна знову схлипнула, заплакала.
Обійняла механіка.
— Ваня загинув. Знаєш?
— Знаю…
— Суки! Таку людину вбили!
— Я винен…
— Е, командире… Не мордуй себе. У кожного своя доля. Ніхто нікого не ґвалтував. Дорослі люди. Забава — неповнолітнім вхід заборонено! Ти фабрику свою повернув?
— Ні…
— Ходімо до мене, — запросила Зіна. — Пом’янемо Геракла, Ваню. Я тут недалеко живу. На Лазо.
…На охайній кухоньці пили самогонку — Зіна сама з шовковиці вигнала, — тужили…
— Вовчик тепер крутий журналюга. Ну, сам так принаймні каже, — розповідала Зіна. — Костя квасить, зараза. Такий стрес переніс…
— Ми всі…
— Е ні, командире. Костя… Він за Гераклом ходив. Ми як додому повернулися, так Геракл і зліг. А жінка в нього — молода така швендя. Ну, і втекла. Костя прийшов Геракла провідати — двері відчинені, Геракл плаче… Костя в нього й лишився. Ходив за Гераклом, як за рідною дитиною. Не пив. От хрест, не пив, бо я щодня їм борщі носила і на власні очі бачила… А раз Костя за цигарками побіг… Повертається… А Геракл висить… Отаке діло…
— Багно… Життя — багно.
— У тому-то й річ! Висить, а на грудях записка теліпається: «Життя прекрасне». Ну, Костя й з копит… Не просихає…
Макар опустив голову, завмер. Зіна зітхнула, обійняла хлопця.
— Тобі є де жити?
— Ні…
— Залишайся в мене. Місця вистачить.
— Ні…
Двадцять сьомого квітня дві тисячі десятого року рівно опівдні перукарка Ліда, що їй від бабусі у спадок залишилася мала хавірка на Костянтинівській, сиділа у плетеному кріслі на веранді, пояснювала молодому білявому хлопцю, що стояв перед нею — худий, похмурий, правиця на перев’язу:
— Ти не дивися, що квартира мала. А на веранду вийдеш — космос. Сама би жила, та дуже гроші потрібні. Та й небагато прошу. За все — три тисячі гривень.
— Підходить, — прошепотів Макар.
Ліда примружила око, зиркнула на хлопця підозріливо.
— Так ти мені одного мого квартиранта колишнього нагадуєш. Макаров такий собі. Сашко був. Це не ти, бува?
— Ні… Макарових отут… ціла країна…
Ліда не стала сперечатися. Вона квартиранту не батюшка, щоб він сповідався. Гроші ухопила — за місяць навідається.
Макар усівся на дерев’яну підлогу веранди. Незграбно дістав з кишені «Прилуки»…
— Усе спочатку? — вимовив тихо.
Епілог
Марта загубила сліди механіка в квітні, коли він утік із лікарні. Обережно поцікавилась у Баклана — мовляв, колишній помічник Сердюка ніде не засвітився? Та Баклан тільки відмахнувся: не до того. Зміна влади похитнула залізобетонні позиції генерала, він почав подумувати про береги Мертвого моря і навіть узявся шукати в собі єврейське коріння по маминій лінії.
— До Ізраїлю поїдемо, лялечко, — оголосив на початку літа. — Тут спекотно.
Припекло, певно, миттєво, бо вже за день валізи подіставав.
— Не поїду, — сказала Марта і, як не вмовляв Баклан, тільки головою хитала: ні, ні…
— Ну й дурна, що лишилася! — поставив діагноз Рома Шиллєр, коли в офісі Сердюка Марта розповіла про терміновий від’їзд законного чоловіка. — Тут нині такі мутки починаються — рятуйсь! І Сердюк уже… далеко не константа. Нові хвилі… Я онде Макарова нашого на Андріївському відшукав. От для нього цікаві часи починаються, а тобі, Марто…
— Ти бачив Сашка? — обережно запитала Марта.
Рома кивнув.
— Кумекає, каліка! Усе красиво… з точки зору іміджу. Не підкопаєшся. — Задумався. — Час базу міняти, Марто. Якщо ми з тобою вже отут застрягли. Я працюю в цьому напрямку.
