прожити?! А ніяк. Дора мала, тато поет… Проплакала всю ніч, увесь ранок Дорі й татові вказівки давала: і щоб тато з Дорою займався, і щоб Дора тата берегла, і щоб разом хату в чистоті тримали, і щоб слали їй СМС-ки щодня, бо ж мамине серце жалем зійде, як не знатиме, чи живі й здорові. Вдень разом із ще трьома жінками на буси- ку рушила у бік кордону. Дві жіночки в Іспанії залишилися, а мама із подругою аж до Португалії дісталися. Подруга на самий південь на сільгоспроботи подалася, а мамі, писала, пощастило - у місті Каштелу-Бранку в заможну родину доглядати за старенькою пані взяли. За рік аж шість тисяч еврів до Теребов- лі переслала, і щодня оце Дорі СМС-ками: скоро повернуся, сонечко! Ще трохи, трохи…
Та одного дня звістки від мами обірвалися - німо. Тато з відчаю ледь усі ті єври не пропив, бо куди тільки не кидався - нема помочі! Ні МЗС, ні португальське консульство, ні землячки, що у Португалії батрачать, - ніхто ні сном, ні духом. Щезла людина й поготів.
Тато геть побляк. Спочатку перестав забирати Дору з інтернату щодня після уроків. Потім і на вихідні залишав. А як Дорі виповнилося сімнадцять, зійшовся із Галею, дебелою майоршею :”і слідчого відділу міліції - помагала йому свого часу дружину шукати. На тому й зблизилися. Та й зарплатня Галина татові подобалася. Сам-то не працював ніколи - поет. Вірші складав, як Іюжа ласка. В інший час - ґазда. Як доню провідувати заїжджав, усе обіцяв:
- Потерпи, дитино. Скоро… Скоро купкою будемо. Галя не проти.
Дора не любила імені Галя. Марічка… Найкраще на усій землі ім’я - Марічка. І Софія - про це вам кожен із теребовлян- ців скаже. У Дориному щоденнику, що вона вела його потайки від усіх, на першій сторінці світлина - мама у файній білій сукні та фаті, тато у костюмі з білою квіткою на лацкані. І підпис - “Марічка + Стефан”. А поряд зі світлиною листівка, що на ній давній монумент на честь пані комендантової Софії Хжановської, що вона колись Теребовлю від турків урятувала. І чому Дору не назвали Марія-Софія? Мама казала: Дора - то музика. Хіба?
Дора гладила тата долонькою по грубій руці - мовляв, не тужи. Усміхалася.
- Горе ти моє… - зітхав теребовлянський поет Стефан Са- ламан.
А мама завжди казала - щастя ти моє… Дора на тата не гнівалася. Дора вірила, хоч вбий: мама повернеться з Каштелу-Бранку. Давно зрозуміла. Каштелу - слово сичало, налякати намагалося. Бранку… Мама - бранка. Жива. Гукнути на поміч не може. Щовечора Дора вмощувалася на інтернатському ліжку” відсилала СМС-ку з дешевенького мобільного. Тільки три слова - “Чекаю тебе, матусю”. На тому кінці - “прийнято”. Отака кривда. Ще крапля надії на терпляче Дорине серденько: світ великий, люди добрі. А мама - сильна. От приїде… У двір увійде, на тата гляне - він ту Галю враз покине, бо ж у церкві перед Господом мамі на вірність божився. І Дора, як колись у світлому дитинстві, обхопить їх обох: ох же, люблю я вас! Отак снилося…
У дев’ятнадцять Дора закінчила школу- інтернат, тато забрав доньку додому - новий клопіт у Стефана Саламана з’явився.
- Куди ж тебе? На фабриці роботи катма, а більше нема куди… Саме у цей час і з’явився у ‘Геребовлі помічник пана Перепе-
чая - дівчат у служниці до столиці кликав. Стефан Саламан тицьнув чоловікові триста єврів, що від Марічки ще лишилися, - й мою візьміть!
- Калічку?
- Вправна! - благав. - І до роботи привчена, і чемна, і привітна, і скромна, не гонориста.
Наприкінці жовтня 2008-го Дора опинилася у розкішній столичній хаті пані Жені - старий Перепечай доньці служницю подарував, аби не казилася від самотності.
А від’їжджала ж Дора з Теребовлі - серце краялося. Тато очі відводив, Галя торбу наскладала й електрошокер подарувала, Ромко Швець із Тернополя примчав, жестикулював схвильовано.
- Куди?!
- Треба, - відповідали Дорині руки.
- Нащо?!
- Грошей зароблю. Маму знайду…
-Не їдь!
- Та як можу?!
- Писатимеш?
- СМС-ку скину…
- Як біда - то я миттю…
- Не буде біди.
- Знаєш… - долон ю до вуст, від них до серця. То - любов.
Ох, Ромко! Друга радість Дорина. Очі глузливі, патли до плечей, підтягувався на турніку сто разів - найсильнїший з-поміж хлопців. З п’ятого класу за однією партою. Ромко Дору хоч якось розмовляти навчив, бо сам оглух в десятирічному віці після грипу, тож звуки пам’ятав, вимовляв правильно. А от головного Дорі сказати ніяк не наважувався.
Раз у Саламанів заночував, бо після вихідних батьки привезли його до інтернату з Тернополя у неділю посеред дня - не захотів хлопець вільну днину у школі товктися. Дора тої неділі рано вляглася, тато Ромці у вітальні постелив… Посеред ночі Дорі наснилося, що вона не глуха - чує. Й сама не розуміла - як то? Очі розплющила - Ромко у дверях. Перелякалася. До стіни. Заклякла - от спить, як мертва, і все тобі! Ромко присів біля Дориного ліжка, повів пальцем по голій Дориній спині. Писав, наче палець - крейда, Дорина спина - класна дошка. “Я тебе люблю” - по чутливій шкірі. Дора кожну літеру розпізнала. Й досі - варто лише пригадати - на спині три гарячих слова.
Перед випускними екзаменами наважилися на розмову.
- Давай разом… усе життя - Ромко жестами..
- Ні… Сам знаєш… - хитала голівкою.
Ромко знав страшний напівправдивий міф, що він оселився у стінах інтернату, лякав закоханих до моторошного жаху: як двоє глухонімих поберуться, то й дитина у них глухонімою буде. Були такі, що не вірили. Відчайдушно стискали одне одного в обіймах - не розлучимося! І Ромко завівся…
- Я від народження не глухий! У нас будуть гарні діти. Чутимуть. Розмовлятимуть… Ми розмовлятимемо з ними, Доро.
- Страшно…
- Не бійся, Доро!
Була б поруч мама, Дора б запитала: що робити, матусю? Та мами не було…
- Покинь ці думки, Ромко…
- Я. Тебе. Люблю… - літали долоні.
Дора - хлопцю у вічі, руки за спину сховала, наче ті гри слова, що на спині горять, вгамовувала. Вустами тільки:
- Ромко… Ні…
.. .Першого ж дня у розкішній квартирі Сердюків зрозуміла: нема тут для кого вуста розтуляти. Нікому її слова не потрібні. “Розучуся розмовляти…” - злякалася і якось уночі стала до чорного вікна - за дзеркало зійде. Слідкувала за власними вустами, виводила вголос:
- Я гово-ри-тиму… Ромко. Ромко. Дора. Мама… Мамцю моя… Мамцю… Тато.
За годину пані Женя прокинулася від голосного волання, попервах перелякалася на смерть - твою наліво, що відбувається? Може, калічці зле? Ускочила до Дориної кімнати, дівча за плечі вхопила.
- Що?! Чого мичиш?! - і сама на максимальній загорланила. - Захворіла? Болить?
Дора замовкла. Голівкою заперечливо - ні, нічого не болить.
- Так якого ж біса ти мичиш?! - ледь не луснула від прикрощів пані Женя.
Дора видихнула спустошено, знизала плечима.
- Я. Більше. Не буду, - жестами.
- Мовчи вже, щоб тебе… - гаркнула хазяйка, забралася.
Дора стала до чорного вікна, усміхнулася сумно. Одними вустами беззвучно:
- Мовчи, Доро…
Тисяча гривень… Ги-ги…
Ромко навчив - тихо, на видиху - ги-ги. Наче хтось добрий лоскочеться.
Дорі подобалося. Ги-ги…
Щоденник забув Дорині слова -¦ схованка тепер. За обкладинкою з грубої технічної тканини 2 купюри по 500. Усе Дори- не багатство лежить поряд із світлиною батьківського весілля і листівкою з пані комендантовою. За місяць у наймах - жодного рядка. Усе змінилося. Чужа хата, пихата пані. Раптом візьметься читати, поки Дора на кухні порпатиметься? Сама - не цікава до панських секретів та розкошів. Якби пані й сказала - та бери, що завгодно, Доро! - ноутбук би тільки й попросила відкрити: ціни на паспорт закордонний взнати. І на путівки до Португалії. За рік назбирає?
А вже тисяча за місяць. Пані старанно пояснювала: платила б три, а то й чотири, та Дора у них живе на всьому готовому і харчується краще, ніж у ресторані. Тисячу гривень щомісяця відкладати можна, як ані копійки не протринькати.
- Файно, файно… - раділа Дора.
Та наприкінці листопада з’явився хазяйчин син - усі плани шкереберть. Макс. Його звати Макс. Дора змогла б уголос, якби хто дозволив.
Квартира на Хрещатику. Прислуга у білому фартуху жаха- сгься:
- Мене звільнено?
- Це Дора! - Макс не слухає. Веде Дору розцяцькованим простором. - Треба знайти Дорі місце.
Місце? Килимок у куті? З нього - тільки відданий собачий погляд, інше не передбачено? Дора не усміхається. Дорі страшно.
Вітальня, їдальня, поєднана з кухнею, одні двері, другі, треті…
- Ні, ні, - дратується Макс.
- Гостьова… Біля сауни, - жінка у білому фартушку послужлива, як справний банкомат.
- А, так! - Макс іронічно усміхається. - Й досі не звик до цієї квартири.
- А коли 6… - ляп!
- Дійсно… - не гнівається. - Гостьова… Так, так. Підійшла б… Аби матінка не наказала розфарбувати стіни венеційською штукатуркою. Жах!
Макс знизує плечима, обертається до жінки у фартушку:
— А ви…
- Ганна Іванівна” - нагадує та.
- Знайдіть прораба, аби все тут переробити. Зможете?
- Звичайно.
- Добре, - далі, далі. - Дора не спатиме посеред жахливої венеційської штукатурки. Де б нам її розмістити, поки у гостьовій ремонтуватимуть?
- Тренажерна зала.
- Точно!
Світла кімната метрів тридцять. Стіна у дзеркалах. Тренажери, як на виставці.
- Нормально. Тільки спати нема на чому…
Макс роззирається, та неможливого просто не існує. Один дзвінок - ліжко з Ортопедичним матрацом доставлять за годину.
- Ганно…
- Іванівна!
- Приберіть тут, Ганно Іванівно.
- Зараз.
- Зачекайте! У Києві є “Victorias secret”?
— Дізнаюся за хвилину.
Макс дивується:
- Чому ви працюєте прислугою? З вас вийшов би прекрасний секретар.
Ганна Іванівна ховає смуток: каверза. Відкрий душу - позбудешся й того, що маєш. Знає!
— Для секретаря літ надто багато.
- І скільки вам?
- Сорок дев’ять…
-
