що вона - файна-красна - ночувала у дворі, відгородженому від вулиці червоно-білим шлагбаумом: чужим зась… За мить виходив Макс, натискав кнопку сигналізації автівки - пік! То значило - сідай. Добре, коли у фонд…
Благодійні проекти, обговорення бюджетів… Дора стовбичитиме за Максовою спиною, поки він сперечатиметься із сивим блідим чоловіком на Ім’я Август Альфредович і щось наказуватиме русявій красуні Юлії Скачко. Потім відсуне папери. До Дори:
- Сиротам краще іграшки купити чи гречку?
“Людей”, - пише у блокноті Дора. Кладе перед хазяїном. Усміхається винувато: вибачте.
Отака дурна! Ну, запитали тебе чітко: іграшки чи гречка? То й обирай з двох!
- Ваша Дора, часом, із привидом Бакуніна не сперечається ночами? - вигинає тонкі сині губи Август Альфредович Закс. - Щодо примирення із дійсністю… А то з такими ідеями… Ми і нового президента до скону обиратимемо.
Макс сміється. Макс не приховує азартної радості в ті дні, коли Дора виводить із себе сивого сердечника Августа Закса.
- Августе Альфредовичу! Скачко і ви! Прошу! Приєднуйтеся! Чим не привід для дискусії? Якщо суспільству пропонують тільки дві одиниці. І не важливо, про що мова - про політиків, їжу чи спосіб мити тіло… Хіба люди повинні обирати з двох?
Хіба не мають права знехтувати морквою і буряком, якщо хочуть м’яса?
Юлія Скачко - змією поміж двох вогнів.
- Але ж… М’яса однаково немає. Тільки морква і буряк. Краще наїстися, аби вистачило сил дочекатися… м’яса.
Макс регоче недобре. Дора бачить - Макса дратує і принижує зміїне повзання.
- Скачко! - вибухає. - Ви станете вегетаріанкою з тою морквою і буряком. Ви уже не потребуватимете справжнього, свіжого м’яса, поки чекатимете у тих сподіваннях.
- То що із сиротами? - Август Альфредович Закс із легковажною упевненістю пальми, що їй одній тільки й рости на невеличкому острівці в океані, кілька років поспіль одноосібно керував фондом “Сила добра”. Та грім ударив - відсунули на другий план. Питай тепер молодого та пихатого, що там із тими сиротами, хай би вони…
- Із сиротами? - Макс ще збуджений. - Ви ж чули. Людей. Ми купимо їм людей.
- Тобто?
- Заохотимо волонтерів, аби ходили до дітей. Спілкувалися. До кіна водили чи просто морозивом пригощали. Друзі. Сиротам потрібні друзі, а не гречка.
- Хіба друзів купують? - нагадує про себе Скачко.
- Купують. Не обов’язково грошима, - відповідає Макс. - Покупка - це задоволена зацікавленість. А чим вона оплачена - грошима, часом, болем, сльозами, самоповагою, репутацією… Це ж просто! От цим ви і займетеся, Скачко. Завтра на ранок хочу бачити ваші пропозиції.
Дора любить ті дні, коли Макс бере її з собою у фонд. Завжди проситься залишитися - уже навчилася листи із проханнями про допомогу сортувати, інформувати пресу про найближчі плани фонду електронною поштою. Та й каву заварювала файно - навіть Август Закс прицмокував: смакота…
Та доводилося супроводжувати хазяїна не тільки у “Силу добра”.
Окремий кабінет розкішного ресторану - Макс вітається з двома молодими чоловіками, що вони сидять за столом, із цікавістю роздивляються Дору. А це що за екзотичний супровід? Розмова ж… конфіденційна. Макс усміхається приязно:
- Дора завжди поряд…
Дора застигає біля дверей і, скільки чоловіки товчуть - і їжу, і розмови, - стільки стоїть, аж ніжки терпнуть. Нащо йому це? “То нічого”, - вмовляє себе. Згадує гладкий від купюр щоденник. Нічого… До літа тільки… А там - до Португалії.
Та були дні, що Дора любила їх найменше. Макс сідав за кермо, вказував Дорі на місце поруч… Скеровував на Поділ. Як намазано. Гамір Андріївського, Сковорода у голубах, тихий провулок біля Могилянської бурси чи облізлі старовинні прибуткові будинки навколо Житнього… Зупиняв авто на узбіччі. Дора усміхалася збентежено, заглядала йому у вічі: невже знов так зле? Чому?
- Не можу пояснити… - відповідає Макс. - Але факт: у людей шляхетних існує непоборний потяг довести свою порядність людям негідним і ницим. Усі добрі справи - демонстрація того. Недобрі теж є, але їх ніхто не бачить.
Макс замовкає повільно, на видиху - наче з повітряної кульки тихо виходить повітря.
- …Тобі можу розповісти. Ти - нікому не скажеш. А як руки повідривати - й не напишеш. Правда ж?
Дора лякається. Ховає руки за спину.
Макс роздивляється її приголомшено.
- Ти наївна дитина, - мовить тихо. Мовчить. Додає насторожено. - Невже геть не розмовляєш?
Дора завмирає - сто думок феєрверком. “Ні”, - хитає голівкою.
- Мені то… не заважає…
Макс збуджується, наче роздягається. Слів - мало. Підкріплює жестами таємні сторінки свого життя. От, приміром, перший наглий секс… Із хлопцем у Санкт-Галлені. їм із Чонганом по тринадцять стало. Гортали порножурнал, цікавилися: як воно? Чонган - практик. Хай Макс за дівчину буде, на живіт ляже, а Чонган зрозуміє, як на дівчину зручніше наскочити. Макс ліг… А Чонган… Справедливості заради - Чонган не падло.
Сам потім улігся: давай, Дюк! Спробуй, і нікому не скажемо. Бо круто і кайф, щоби мене зі школи відрахували, як брешу!
Дора дивиться на Максові вуста - слово у слово перепові- сти могла б, та думки далеко. “Чому ж він такий нещасний, скалічений та розгублений?!” - бідкається. У Теребовлі б враз ожив. От якби мама повернулася, а Дора запросила Макса у гості… Саламани б стіл накрили із коропами-грибами-варе- никами. Руки біля криниці мити. Молоко з горщика. Мед із діжки. Дора б Макса у гори потягла. А чи просто містечком прогулятися, щоби до них усі здоровкалися: “Добридень, Доро! І вам, пане…” От тоді б Макс повеселішав. І взнав би хоч щось про Дору! Люди б розповіли. Бо ще й жодного разу не розпитав: та хто ти за така, Доро?! Чи шанованих батьків маєш і де та твоя Теребовля… І що тобі для щастя треба? Наче й нема Дори. Наче сам вирішив, яке щастя Дорі до серця. А хіба так?
- Ти слухаєш? - Макс обов’язково перепитував - ритуал.
“Так, так”, - дотримувалася ритуалу Дора. Серце калатало:
не слова Максові лякали, не вчинки дивні, про які розповідав- ярився… Дихав важко зовсім поряд. Здавалося, ще мить - і накинеться на Дору, як навіжений. Чому ж він такий нещасний та скалічений? Руку не простягала, аби пожаліти. Страшно…
А Макс і сам віри не йняв, чому вихлюпує на дівчину увесь свій душевний мотлох. Наче - полюби мене! Наче - хоч я ще те падло, хоч і Дюк, бо всі люди такі… Наче - однаково полюби. І пожалій…
- Свята скоро… - шепоче глухо, душить жадання.
“Так, так”, - із полегшенням хитає голівкою Дора. “Скоро до мами подамся”, - хреститься подумки, бо ще й місяця при новому хазяїн і не пропрацювала, а вже вкрай утомилася від його неспокійного відчаю.
І Іапередодні католицького Різдва зранку - Дора саме прибрала у кімнаті, присіла з Максовим ноутбуком на край ліжка, читала в Інтернеті про Португалію - до її кімнати без стуку увійшла пані Женя.
Певно, довго цілилася, бо влучила - Ганна Іванівна з Мак- сом поїхали у місто, і Дора так собі наївно думала: подарунок різдвяний їй купувати, бо в іншому разі б із собою взяли. А тут - ні! Вона й собі мудрувала: чим би хазяїна з секретаркою привітати. Чи пиріг із яблуками спекти, що для нього тісто ще за старовинним австрійським рецептом робилося, хоч і не штрудель зовсім. Смачніший… Дора вміла. Мама Марічка навчила.
- Привіт, сирітко…
Дора усміхнулася розгублено, оченятами закліпала, закивала - добридень.
Пані роззирнулася, виматюкалася - аж слиною захлинулася:
- Мать твою наліво, не у Різдво будь сказано! Оце, значить, таке кубельце тобі облаштував!
Дора відклала ноутбук, стала біля ліжка, як покарана. Серце калатає. Очі б опустила, та й слово пропустити боїться. У рота пані заглядає: у чому завинила?
Пані Женя ту Дору - не бачить, їй-богу. Пішла до шафки, відкрила:
- А шмаття ж накупив! Йолоп, прости Господи! Та коли ж його життя вже навчить!
Дверцятами - грюк! Дору до себе поманила, в очі їй в’їлася.
- Ану, ходімо на кухню, любко! Там хоч сісти є де. Поговоримо…
Підготувалася. Всілася за стіл, поклала перед Дорою папірець і ручку.
- Питатиму! - наголосила. - А ти відповідь пиши. І не здумай брехати, дівко! Бо я тобі не Макс! Я із тобою цяцькатися не збираюся! Враз назад до твоєї Сракожопівки відправлю!
Дора кивнула - добре. Серце із грудей вискакує. Сльози до очей крадуться.
- Спить із тобою?! - чітко вимовила пані.
Дора заклякла. Головою - ні, ні, ні! Кулачком у груди - ні! Аж сіпнулася - ні, ні!
- Та тихо, тихо! Чого розходилася?! А нащо тоді… оце усе?
Дора зніяковіла, плечима знизала.
“Може, Макс добрий…” - написала. Пані у вічі - так, так… Аж усміхнулася.
- Платить щедро, чи як? - виміряла синову чесноту пані Женя. - І скільки?
Дора засмутилася враз: і чому брехати не навчена?!
- Одну тисячу… - пальчик догори, вустами беззвучно.
- Гривень? - підозріло зіщулилася хазяйка.
Дора зітхнула, захитала голівкою заперечливо - ні…
- Доларів?! - не повірила пані. - Кажи! Доларів?!
- Так…
- Твою наліво!
Пані Женя відкинулася на стільці так бурхливо, ще б мить - і завалилася. Руку до серця - убив! На гладкому лиці крізь штукатурку червоні плями. Сеї миті лусне, як пару не випустить. Видихнула шумно.
- Неси… - ледь вуста розтулила.
Та Дора зрозуміла. Прощавай, Каштелу-Бранку.
Щоденник байдужо роззявив рота - бери. Дора витягла зелені купюри, знайшла на столі ручку, написала на чистому аркуші: “Пані забрала мої гроші. От повішуся! їй-богу, повішуся!” Відклала щоденник, зціпила вуста, побрьохала на кухню.
Пані Женя жвавенько сховала бакси у портмоне, натомість видала Дорі тисячу гривень.
- Оце твоє! За грудень! І щоби Максові - ані слова! - пригрозила.
Дора кивнула спустошено. Тої ж миті двері відчинилися і до кухні увійшов Макс.
- Мамо?.. - та утомлено. Ніби з
