горя приплентався.
- Синочку, з Різдвом, любий. Гостинчик принесла! І від себе, і від тата! - полізла до сумки.
- Ми ж ніби православні…
- Та яка різниця? Чи постуєш? Га? А я нині - ніяк. Коли б не нерви - трималася б посту, а так…
- Чого тепер нервуєшся?
- А! Різне… Й сумую без тебе. Хоч би зайшов колись… - врешті відкопала у сумці дарунок, простягнула синові. - Краватка! “Cornelian і”!
- Дякую, мамо, - байдужо відклав пакунок убік, присів за стіл.
Дора стовбичила біля дверей з гривнями в долоні. Не пропустив.
- Що за гроші?
- Дарунок Дорі на Різдво, - чітко вимовила пані Женя. Дорі у вічі. - Йди, дитино! Відпочивай. Нам із Максом поговорити треба.
- Ні! - Макс напружився, вказав на стілець поряд із собою. - Сідай, Доро.
Дора простягнула до Макса руку: благаю… Дозвольте піти!
Зрозумів. Здивувався, що зрозумів.
- Хочеш піти? Йди…
- У тебе утомлений вигляд, синочку, - заторохтіла пані Женя стурбовано, аби хоч якось відволікти Макса - дивився Дорі вслід, як той телепень.
- Працюю. Справ багато. Благодійний різдвяний бал готую…
- Бал?! Бульйончик Августа? - просяяла матір. - Обов’язково буду! От де звеселитися!
А у просторій гостьовій кімнаті - одна стіна - шоколад, інші медом мазані - беззвучно плакала чорноока Дора. Так гірко плакала, іцо й сльози чорні… Каштелу-Бранку… Із Різдвом вас, далекі португальці… Думка полетить, накриє покривалом, під ним - геть усі, і мама… Дора не може сама. Бранка… Богові подякувати: хоч гривні має. Сльози утерти із надією: завтра новий день стане. Добре б, щоб із сонцем. Ні! Не вішатиметься…
Назавтра - бал різдвяний, що його фонд “Сила добра” влаштовує. Дора дивується: що це вони творять? Хіба балами Різдво вшановують? От у Теребовлі різдвяні забави вирували, так аж через край - щоби уже на рік наперед серце радістю укріпити. Вертеп, колядки, щедре частування, сніг за пазухою, щоки горять, і не хочеш, а мимоволі на видиху - ги-ги! Нема печалі…
А тут… Макс казиться: сто справ, часу крапля! Ганна Іванівна метушиться, мобільний до вуха приріс, вісім рук виросло, як у індійської богині Калі, - усе встигне! Без проблем! Квіти - двадцять композицій забрати із салону на Мечникова і ще три оберемки ромашок із садового центру на Борщагівці, олов’яні ложки і миски - триста комплектів, проконтролювати доставку. Меню - наїдки, напої. Дивне меню! Перепрошую, нема питань! Скатертини, серветки, симфонічний оркестр з філармонії для офіційного початку, Вакарчука чи “Бумбокс” після третьої чарки - щоби гості не розслаблялися, танцювати не кинулися, слухали - хвала Господу, віршовані думки ще складають в Україні. Десерту не буде. Аукціон. Триста вовняних ковдр уже завезли-а вони навіщо?! І найголовніша інтрига - до місця проведення балу треба добиратися пішки. Юлія Скачко перевіряє список запрошених гостей і пресу, Август Альфредович скептично кривить вуста:
- Це неподобство, Максиме Володимировичу! Ви дискредитуєте фонд! І бал як знакову подію у житті фонду.
Макс скаженіє від збудження:
- Це не просто бал. Це маніфест.
Так он як вони тут Різдво святкують….
Дора сидить на задньому сидінні автівки, збентежено розглядає святкову столицю, наче та Попелюшка, що її везуть на казковий бал. Центр сяє - обіцяє радощі. Та що далі від Хрещатика, то все менше веселощів. Вогнів стає все менше і менше, і, врешті, тільки тьмяні лампи з вікон сірих будинків освітлюють шлях. Де ж цей бал? За містом?
Врешті автівка зупиняється біля глухого бетонного паркану у промисловій зоні на околиці столиці. Далі шляху нема - тільки вузька стежинка посеред куп будівельного сміття і металобрухту. Веде до темних, напівзруйнованих покинутих цехів якогось підприємства, що у нього й паркан глухий лишився тільки з боку вулиці, а з інших боків добрі люди давно розібрали собі на потребу. Безпритульні собаки захлинаються: хто на нашу територію?
Темно. Під ногами - ромашки розкидані.
Макс першим вискакує з “мазераті” - смокінг, метелик… Бездоганний! Мчить до Юлії Скачко, яка розгублено тупцює біля стежини у темряву.
- Так і пояснюйте, Скачко! - нервово наказує. - Аби дістатися до місця проведення балу, треба йти по ромашках… - замовкає. - Ні! Йдіть туди самі! Зустрічатимете гостей разом із Заксом!
Юлія страшенно змерзла - не літо. Киває.
- Ковдру… Можна мені взяти одну ковдру?
- Ну, звичайно! - сміється Макс. - Грійтеся, Скачко! А ми з Дорою зустрічатимемо гостей тут! Ідіть же! Скоро!
Який там “скоро”. Туфлі на шпильці. Довга сукня сніг мете. Поверх тільки норкове манто. Скачко обережно шкандибає стежиною у темряву. Зникає за мить.
- Гарно придумано, Доро?
Дора приголомшено роззирається - та що ж це?!
“Ні…” - заперечливо хитає голівкою.
Та сперечатися ніколи - до паркану одна за одною під’їжджають блискучі автівки. З них виходять прикрашені камінцями розфарбовані пані у вечірніх сукнях, пани у смокінгах. Ошелешено роззираються, та не питають: що в біса відбувається?! Витримані. І не таке бачили. А як це просто різдвяний розіграш? Непроста людина запросила. Володимир Гнатович Сердюк, кажуть, теж буде! Та й інші, не менш впливові. І навіть віце- прем’єр! Треба б без істерики. Гості линуть до Макса.
- Вітаємо!
- Прошу! Прошу! - Макс так приязно посміхається, що гості вірять - усе те й дійсно розіграш. Зараз спалахнуть теплі вогні! Світ наповниться звичним комфортом і розкошами - неодмінними супутниками будь-яких благодійних справ селебрітіс.
- А бульйончик Августа буде?
- Обов’язково! - обіцяє Макс. - Це наша фірмова фішка!
Гості з надією кивають, один за одним тупцюють стежиною,
зникають у темряві. Тільки одна панянка й смикнулася.
- Несторе! Я туди не піду! - прошепотіла відчайдушно.
Пан у смокінгу посміхнувся Максові оптимістично: мовляв, вибачте! Зиркнув на панянку вовком: що ж ти мене соромиш, паскудо! Обійняв залізними пазурами, поволік жертву в темряву. І десь там, у глибині захаращеної території, Дора врешті помітила слабкі вогні.
- Свічки запалили, - раптом дуже утомлено говорить Макс. - Нам час, Доро. Усі приїхали. Зараз і почнемо.
Ступає на стежину, очі у землю.
- Ромашки… На ромашки не наступай!
У покинутому цеху немає освітлення. Немає опалення і туалету. Похмурий простір освітлюється тисячами свічок так яскраво, що видно навіть кілька дерев’яних лежаків при стінах і щурячі кубла в кутах. Тхне гімном і сцяками, і одне це уже свідчить: тут ще живуть люди… Добре, що шибки не вибиті. Знадвору до скла сніг прилип: цікаво, що відбувається?! Посередині цеху розчищена площадка метрів триста завбільшки. Заслана червоними килимами щільно. Столи у білих скатертинах півколом навколо невеличкого подіуму з мікрофоном. Гості не сідають - туляться одне до одного на червоному килимі, ошелешено зиркають на биту цеглу. Гості все ще не вірять, що все це - насправді.
- Дизель- генератор гуде! - одними вустами шепоче ошелешений кремезний сивий пан силіконовій юнці у сукні з літньої колекції “Prada”. - Зараз пожене сюди тепле повітря! Зігрієшся, кицю!
У киці не ворушаться сині губи, кліпає накладними віями: не доживу, пупсику… На краю килима - одною ногою на червоній вовні, другою на битій цеглі - заходиться німим гнівом Володимир Гнатович Сердюк, подумки переписує Гоголя: я ж тебе породив, сучий ти сину! Я ж тобі усе віддав! Бери, тільки не вдавися! Що ж ти чудиш, гадюко?! Що це ти утнув, мать твою! Мати поряд. Насторожено поправляє масивні золоті прикраси на пузяці, посміхається оптимістично: зараз станеться диво, шановні! От побачите! Мій Макс такий неординарний! Недарма півжиття у Європах. Десь тут мерзне і Ярослав Новаковський із донькою Нані. Колись білява Олюня з солідного економічного видання - нині руда - спирається на руку підстаркуватого колеги Олександра: оце бал?! Та головне - тут стовбичить віце- прем’єр, хай би йому грець! І як тут ломонутися геть, коли те цабе - ні з місця?!
- Сюр… - задумливо каже татові Нані Новаковська.
- Реальність, - зітхає той. - Горілки треба, бо похворіємо…
Здається, рятівна думка стукає у голови всіх гостей одночасно, бо біля столів починається штовханина - ніхто не чекає офіціантів, та й не видно їх. Самотужки відкорковують пляшки, бульбенять у гранчаки. І джентльмени ж. Спочатку дамам і віце-прем єру - бітте!
Макс із Дорою з’являються тої миті, коли задубілі гості перекидають по другій, збиваються у купки - так тепліше!, нервово озираються: та коли ж уже початок і кінець?! І до хати!
Макс іде до мікрофона. Дора услід. Застигає за Максовою спиною - як завжди. Викликає здивовані погляди. Гості перед нею - як на долоні. Перешіптуються, упевнені, що їх не чути, Дора читає по губах.
- А це що за коза? Якого біса вона там стовбичить? - обурюється товстий пан у окулярах.
- Понти… Понти визначаюсь статус! - відповідає йому жвавий молодик. - Це його охоронниця. От побачите - раптом що, стрілятиме першою і без промаху!
- Тіпун тобі…
- Ні, ви гляньте! Кажуть, Макс без неї ніде не з’являється. Здається, він започатковує нову моду. Назавтра всі з екзотичними панянками за спинами ходитимуть. Чи з мавпами!
- Він навіжений? На ранок зляже половина влади цієї держави! - бурчить сивий пан.
- Цей нахаба вкрай сексуальний, і він це знає! - муркоче худа пані постбальзаківського віку в леопардовій шубці дебелій подружці з грудьми, що лізуть із декольте.
- Я у такому цеху починав у дев’яностих, - похмуро констатує бритий наголо чоловік з кривими ковбойськими ногами, впадає у спогади. - Бля… Ну, точнісінько у такому. Кут орендували, насичували ринок бразильською кавою з-під Одеси. Вночі працювали, бо вдень там карданвали для КамАЗів виробляли.
- Пупсику! Я хочу пі-пі…
- Кицю! Відійди у кут! Там темно…
- Ти… Ти знущаєшся?!
- Панове! - Макс починає говорити, і Дора усміхається, бо гості дисципліновано, як соняшники до сонця, повертають голови до мікрофона. Дора не
