- Я тут не можу! - пише Дора. - Мене тут нема.
- А… Самореалізація, кар’єра, усе таке… І ти туди ж? На ковзанах мріяла навчитися чи із глини ліпити?
- Треба працювати. Заробляти…
- От тільки одне тобі… Грошей мало? Гаразд. Дві тисячі доларів! На місяць!
Макс не помічає того, як із прикрістю відвертається від Дори і вона не чує карколомної пропозиції. Йде до вікна - ну і мряка! Як на душі після того балу. Чому всі люди зі звичайного життя втікають від Дюка? Люба, Гоцик, тепер Дора?.. Чому він упевнений у собі на всі сто тільки посеред багатих, впливових, тих, від кого на всі сто залежить життя цих… звичайних… І чому ніяк не знайде спільну мову із тими звичай ними… У чому каверза?..
- То що?! - обертається до Дори і тільки тепер усвідомлює: вона не чула!
- Добре! - Дора раптом так енергійно киває, що Макс мимоволі губиться.
- Що “добре”?! Ти про гроші чула?
- Ні…
- Тоді не розумію… Ти лишаєшся?
- Так…
- Чому? А як же мамця?
Дора усміхається сумно, опускає голову, кладе- руки на коліна. Знизує плечима. Макс торкається Дориної руки, змушує підвести очі.
- Я сказав… платитиму тобі вдвічі більше.
- Ні, ні…
- Та що з тобою, Доро?! - Макс раптом знічується, подається до дівчини. - Може, ти… Ти… Не наважуєшся зізнатися мені… У чомусь дуже інтимному… Ти… скажи. Я… хочу того… Давно… - веде гарячою долонею по Дориній шиї.
Дора зіщулюється - нема куди бігти! Та двері хазяйського кабінету раптом відчиняються рвучко. На порозі секретарка Ганна Іванівна.
- Максиме Володимировичу, перепрошую… За десять хвилин початок зборів у фонді. Просили нагадати…
3 Uhtj Є Махе
Супчик із сумнівів
Пані Женя б зловчилася і плюнула собі у пику, якби навіть із найгіршої пригоди не націдила зиску. Кістки крутило й за два дні після скандального балу у промерзлому покинутому цеху, душа у прикрощах - ой, розгубилася дитина, засліпла, несе її, бідолашну, людям на посміховисько, - та мізки працювали.
- Женити його, чи що?
Повеселішала - логічно: сім’я, діти… Схаменеться. Чоловіка смикнула - саме до Брюсселя валізку надіями пакував.
- Вово, ти Новаковського добре знаєш?
- Достатньо, аби не шукати з ним приводів для сварки.
- Чудово. Давай Макса з його донькою познайомимо.
- Навіщо? - буркнув Сердюк і так оцим розлютив трепетну матір, що ледь не заїхала нардепові у вухо.
- А ти, мать твою, згадай, навіщо свого часу тато мене із тобою знайомив! - процідила. - Чи геть спокійний до того Брюсселя пнешся? Макс казиться, місця собі не знаходить, а ти…
- Казиться він… - роздратувався Володимир Гнатович скоріше через нагадування про знайомство із майбутньою дружиною під пильним оком старого Перепечая, ніж прикрощі від синової витівки з тим балом. - Влаштував казна-що, соромно людям в очі дивитися…
- Один раз не рахується. Спишуть на закордонну зарозумілість. Аби далі не начудив…
- Працює хай!
- Жениться хай! На Новаковського доньці. Я її на тому балу роздивилася - може бути. Як її звати?
- А я звідки знаю?! Я ще наречених йому не підшукував. Сам хай…
- Сам уже знайшов на свою голову! Досі мордується! Давай… Валізку відклади і з Новаковським зв’яжися, - наказала пані Женя. - Чи мені татові зателефонувати?..
Перша миттєва підсвідома реакція наказала нардепові уп’ястися зубами в шию дружини і відірватися тільки тоді, коли у її судинах не лишиться й краплі крові. Та згадка про тестя паралізувала жадання, почепила перед очима табличку: “Небезпека!”
Видихнув шумно.
- Може, спочатку обговоримо чи ти уже сама усе вирішила?
Пані Женя підозріло скосила на чоловіка очі: щось новеньке…
- Хіба у тебе за Максима душа болить?
Володимир Гнатович відсунув валізку.
- Як уже вибрала собі невістку, то давай так усе зробимо, щоб Максові й на думку не спало, що ми з тобою до того причетні.
- Ну… - підштовхнула пані Женя чоловікові думки.
- Приїду навесні, спільні інтереси із Новаковським відшукаю…
- Навесні?..
- А зараз хіба його можна чіпати? Колючий… І слова не скажи.
Пані Женя закивала задумливо: так, так… Маєш рацію. Максові нині пальця до рота не клади. Клацає зубами, сам не розуміє - хто друг, хто ворог.
- Добре, Вово, - лагідно так. - Тобі видніше…
Сердюк здивовано зиркнув на перезрілу грушу, що з кожним новим роком на неї дедалі більше скидалася дружина, мовчки підсунув до себе валізку: лагідної пані Жені Володимир Гнатович боявся набагато більше, ніж розлюченої. Точно, щось задумала!
З-
- Максові зателефонуй! - вона ніби читала його думки. Повернулася до звичного командирського тону. - А то поїдеш і “до побачення” синові не скажеш.
Макс варився у гніві, як морква в казані. Бал. Його грандіозна ідея, його демонстративний виклик продажному суспільству, що мав дати відповідь не тільки пихатим гостям, а й самому Дюку, за кілька дні резонував не вибуховими аналітичними статтями і репортажами, у яких висміювалися хронічні благодійні зібрання селебрітіс у напфешенебельніших рестораціях і клубах, де часто гості так напиваються і наїдаються на халяву, що й забувають, навіщо припхалися. Ні! Преса обмежилася короткою констатацією факту: подія відбулася, гроші нужденним зібрали і розійшлися. Наче журналісти й самі не розуміли: а що у біса сталося?! Що то було: протест чи ексцентрична примха дивакуватого мажора?
Зранку в офісі фонду Макс нервово переглядав новини в Ін- тернеті, та жодної, принаймні мінімально співзвучної його сподіванням думки так і не з’явилося.
- Що змусить людей схаменутися?! - бурмотів роздратовано. Сам - як те гімно в ополонці: ні вашим, ні нашим.
Згадував темний, промерзлий цех, смердіння з кутів, у тата очі на лоба, Август хреститься, віце-прем’єр, сука, незворушний… Ковдри. Ковдри так і залишилися на брудній підлозі, коли сп’янілі спантеличені гості, мов ті щури, розбігалися геть. Опісля Ганна Іванівна збирала їх, складала на подіум, з якого Макс виголосив свою, як йому здавалося, катарсисну промову.
- Подвійний виграш, - казала Августу Альфредовичу, що зін вештався порожнім цехом по закінченні забави, роздивлявся дрібнички, що їх деякі із гостей зопалу позалишали на столах. - Зможемо ковдри до дитячого будинку передати.
- Одна панянка ковдру забрала, - чув голос Юлії Скачко.
— То Нані Новаковська, - відповів Август.
Макс згадав чорняву дівчину у строгому брючному костюмі без пафосу. Так! Сумувала увесь вечір, стояла поруч із лисим дядьком, а коли гості почали роз’їжджатися, акуратно склала ковдру, притисла до грудей і так пішла з нею по битій цеглі, не вибираючи шляху. Поговорити б із нею. Нані… Та Нані, певно, знає відповіді…
- Максиме Володимировичу… - Август Закс зайшов до кабінету якраз тої миті, коли Макс укотре переривав Інтернет. - Я підрахував благодійні внески, що меценати переказали фонду після балу… Відмінний результат.
- А! То ми маємо не тільки найдорожчі у світі вовняні ковдри?! - віджартувався похмуро.
Август усміхнувся уїдливо.
- З ковдрами… То було цікаво. Сенсу замало, а так… кумедно… Люди кажуть: пробило на сантименти.
- Пожаліли бідах?
- Згадали дев’яності… Тоді-то усі нинішні капітали тільки зароджувалися. Важкі часи були… Стрілянина… У нелюдських умовах… працювали.
- Мені то нецікаво. Скільки грошей дали?
- Достатньо, - сказав Август.
Поклав на білий стіл папірці. Взявся пояснювати: цю частину коштів спрямуємо сюди, а цю маємо віддати ось туди… Та що далі вів, то більшою відразою кривилося Максове лице: пре-чу-дово! Так ми тут просто гроші відмиваємо?! Аби це зрозуміти, не треба було закінчувати Лондонську школу економіки і брати участь спостерігачем у роботі FATF - міжнародної комісії з боротьби із відмиванням грошей. А Макс тоді, у листопаді 2002-го, був на засіданні FATF у Римі. Старанно нотував тези з доповідей фінансистів із 35 країн, а коли у лютому 2003-го світ побачив остаточний звіт комісії, вивчав його ретельно і вдумливо. Так… На першому місці у відмиванні грошей стояли некомерційні й благодійні організації. Такі, як “Сила добра”.
Макс відсунув папери надто рвучко. Август відсахнувся.
- Що з вами, Максиме Володимировичу?
Макс уп’явся поглядом у вицвілі Августові оченята.
- Я сам розподілю фінансові пожертви.
Закс дуже здивувався.
- Хіба Володимир Гнатович вам не пояснив? Тоді перечитайте статут фонду. Директор-розпорядник несе відповідальність за витрату коштів, що передбачені на благодійні проекти і акції.
- Тобто за десять відсотків?!
- Немало, Максиме Володимировичу! Немало!
- А дев’яносто…
- Рішення щодо цих коштів приймає опікунська рада фонду. Ваш тато в тому числі.
- Пральня?
- Ненавиджу жаргон! - Август зблід більше, ніж зазвичай. Губи сині. - Думаєте, на тому балагані, на який ви перетворили наш бал, люди випадково важкі часи згадали?! їм і зараз непросто. Про мінімізацію витрат і податків думає кожний поважний бізнесмен. А ми… лише допомагаємо.
- Чи може директор-розпорядник запропонувати опікунській раді свій варіант розподілу пожертв? - запитав Макс холодно, хоч всередині окріп.
- Опікунську раду очолює Володимир Гнатович. Поговоріть із ним, - крижаним голосом відповів Закс.
Паскудство! Макс набирав мобільний батька, очей із Закса не зводив.
- Зараз же і поговорю…
- Володимир Гнатович відлетів годину тому, а у літаку мобільні відключають, - нагадав той. - Вам телефонував, але ви не відповіли.
Макс віджбурнув мобільний, сіпнувся до старого, прошипів украй ввічливо:
- Ніяких рухів, Заксе! Чекатимете мого повернення. Завтра ж до тата полечу.
А нелегка справа… До Нового 2009 року - два дні. Білетів - фіг знайдеш. У Дори немає закордонного паспорта.
- На автівці поїду! Завтра! А сьогодні треба зробити Дорі паспорт! Ганна Іванівна із цим упорається. Так” Ганно Іванівно?
