макітру, бо існувала окремо, не бажала відриватися від подушок, отак і підвівся - тримав башку руками, зиркав на Макса, промимрив слабко:
- То як справи… багатію…
Макса прибило до килима посеред кімнати, гриз стелю очима - не спав. Ні. Думок і сумнівів - годин на п’ять вдумливого монологу. Макс сказав би Чонгану: просто багатієш? То добре, то геть усе спрощує. Автоматично анульовує сотні питань. Усе, що заважає меті. А Дюку прості цілі геть нецікавими стали. Із такими батьками, як у них із Чонганом, бордюри золотом викладати - проблема лише часу, який знадобиться трударям зливки рівним рядком виструнчувати. А що робити, коли Дюк бачить себе не просто багатим? Ще й незалежним і шанованим… А кожен новий день із хірургічною точністю роз’єднує ті дві мети, як сіамських близнюків, і життєздатною лишається лише одна… Яка?! Макс і сам не второпає, а люди… Деякі ниці люди вважають його просто багатим! Не бачать, суки, Дюка! Тільки його гроші!
Думки збурюються, просяться на язик. Макс сідає на підлозі і тільки тепер помічає - Чонган уже давно кружляє кімнатою, щось балабонить, балабонить…
- …А позаторік тато письменника купив. З півроку надик- товував йому свою біографію. Усі таємниці порозкривав. І як з піратами судна у Жовтому морі потрошив, ще як підлітком був. І як кулькові ручки з голими бабами у підвалі штампував. І як з цінними паперами махлював, коли на ноги став. Той письменник на основі татових одкровень роман написав. Ім’я головному герою, звичайно, інше вигадали. Дещо підкорегували його теперішнє… Крутий трешняк вийшов. Я читав. Кіношники зацікавились - фільм зніматимуть. Шкода, письменник книжки не побачив… Курив багато… Заснув із цигаркою. Увесь дім згорів. І письменник, і його кішка, і його колекція висушених квітів… Кішка дурна! Могла б і дременути… Я коли дізнався - в той же час відніс свою Френсіс у притулок для тварин. Ні, ну навіщо мені кішка, коли я палю… Одне з двох!
Одне з двох?! Макс смикнувся: Чонган відповідав на його думки.
- Тато підтримав… - Чонган не помітив. Прорвало - не зупинити. - Сказав: синку, ти своєчасно приймаєш вірні рішення. Чи то він щодо квартального звіту по компанії? Не пам’ятаю нині. Голова розвалюється. Скоріше б уже переводив мене зі Штатів кудись до Європи. Не люблю Детройт! Але найбільша філія нашої компанії там. Тато каже: синку, я довірив тобі найважливіше! Півтори тисячі працівників. Ні! Уже менше. Скоротили торік двадцять відсотків. Криза… Але всі, хто лишився, - поважають мене…
- Поважають?! - Макс підвівся, зиркнув на китайця з підозрою. - Чому?
- Вони там подуріли… Куди не поткнися: “Ми - команда!”, “Наш командний дух переможе!” Я топ-менеджмент компанії зібрав. Кажу: у нас - не команда, щоб ви всі тут мене правильно зрозуміли! У нас - армія! Я - командир! Усі інші - солдати! У полон нікого не беремо - знищуємо. Дезертирів перекреслюємо прямо на робочому місці. Оборона по периметру. Усім п’ять хвилин для прийняття рішення: лишатися чи скоріш бігти геть! - Чонган усміхається. - Усі залишилися. Питаю: чому?! “Поважаємо вашу філософію!” - кажуть. Отак! Знайшов слово!
Чонган не помічає, як тьмяніє Макс. Хапає його за плечі, трусить, регоче:
- Дюк, та що з тобою? Ти й досі під кайфом? А мене попустило. Що за життя?! Щоб розшматувати свідомість, мчав на інший континент! А хіба задарма?! Сто років не бачилися! А ти… Ти як?
- Я?!
Макс відсторонює Чонгана, махає рукою, мовляв, не хочу про це. Збоку глянути - ніби спогади розганяє, а вони бджолами: “мазераті”, Люба, міст, Костянтинівська, Гоцик, альтернативна енергетика зі смердючим чебуреком упереміш, мама, Люба, три слова, недоторкане глухоніме дівча з нереальними чорними очима, “мазераті”, батько, Скачко, Август, бал, ковдри, ковдри, ковдри і… розпач: нікого поруч. Хіба що куплена Дора…
- А друзі?.. Теж - солдати? - питає тоскно.
- Жартуєш? Друзі лишилися у казках про героїв. У нашій реальності їх немає. У мене - ти один. Та й то тільки тому, що пов’язані… Нашою ідіотською таємницею, - гигоче. - Наш перший секс. Ні, ну йолопи… Дюк! Ти кому-небудь розповідав?
Макс дивиться на китайця. Важко опускається у крісло - ар-деко!
- Чому ти до Гонконгу не повернувся, Чонгане?
- Тато наказав Америку трахати.
- Під татом до кінця життя намірився?
- Це називається - династія, Максе! Тато так розчулився, коли я сказав, що продовжуватиму його справу. А мама розплакалася… Та й зірки… Астролог мені ще років п’ять тому вирахував: зірки забезпечать удачу, якщо йтиму татовим шляхом. Доля… А ти…
- Я… кохану убив, - шепоче глухо. - Здається…
Чонган присідає біля Макса, без здивування знизує плечима.
- Ну… Для мемуарів - круто. Яскрава біографія. І логіка - залізна. У тринадцять тебе пацан трахнув. Ти пережив страшне психологічне потрясіння, воно шукало виходу. І ти побачив вихід - убив кохану дівчину, бо вона раз ляпнула: тепер ти маєш розповісти про себе все! Глядачі обри даються!
- Які глядачі?
- Ти не жартував? -Ні.
Чонган супиться, чухає потилицю із прикрістю:
- Кляті янкі! Я починаю розмірковувати їхніми категоріями, - замовкає, обіймає Макса. - Знаєш, друже… У тих трьох словах “я убив кохану” особисто мене насторожує слово “кохана”… Ну, яке кохання? Ми ж із Санкт-Галлена! Ти не бачиш, чим завершуються пошуки кохання? Шлюбом за розрахунком. Нормальний шлях. Тато вже підшукав мені наречену у Гонконзі. Тільки вона не любить кішок. А це проблема! Китайська дівчина, яка не любить кішок, особисто у мене викликає обґрунтовану підозру. Так можна докотитися до того, що нам і Конфуцій не указ. А я, до речі, як і Конфуцій, особливо полюбляю котів кольору “чорні хмари на снігу”. Моя Френсіс була саме такою. Повернуся до Детройта, заберу її з притулку для тварин.
- Три слова? - Макс напружується. - Які три слова тобі найважливіші?
Чонган не замислюється й на мить.
- Я! Я! І ще раз Я! - видає миттєво. На пиці значущість. - Але те Я включає у себе безліч різнопланових понять. Моє Я - закінчений гармонійний вітраж, хоча тобі, слов’янину, думаю, це мало про що говорить. Пояснити?
- Не треба. Мені б з уламками свого скла розібратися…
- А гайда зі мною. У Детройт. Хочеш бути віце-президентом з питань стратегічного розвитку?
- …І твоїм солдатом? Hi. Ти мій друг.
- Тоді - пити! Ще маємо краплю часу. Господи, як же я люблю впадати у суцільне скотство!
10 січня зранку в Борисполі Максова мама дзиґою крутилася біля виходу, що через нього виходили прибулі пасажири різних рейсів, виглядала синочка, себе вгамовувала: та охолонь, Женю! Потроху, по кроку… Не вивали Максові на голову всі свої плани. Придивися спочатку: що в очах? Закинь гачок…
А нетерплячка ж - під кадик. Ох, вона мудра! Що не задумає, усе по її стане. І до Швейцарії сина - вона! І до Лондона - її воля у вигляді ненав’язливої поради. А хто краще від матері за сина подбає? Чужі люди? Десять днів у Брюсселі колобродив. Вовка казав: бачив Макса хвилин двадцять по приїзді і ще хвилин десять в аеропорту, коли той додому відлітав.
Пані Женя часу не гаяла. Застрягло у голові - женити. Тож до справи. Через знайомих повивідувала: що за дочка в Ярослава Новаковського? Чи не наркоманка, часом? Чи не дурепка ахмбітна, що вони такі всі до одної - силіконові пупи землі, бо у голові, як у порожній діжі, гуде. Чи, може, ще якісь хибні вади має? Ні, люди кажуть, під кайфом не бачили, на публічних заходах - вкрай рідко, архітекторка… Та пані Женя і сама розуміла, хоч бачила Нані тільки раз на тому клятому балу: інтересний варіант. Усе кумекала: як підібратися, щоб не схибити. Ну, повернеться Вовка навесні, зав’яже із Новаковським якісь оборудки, щоб можна було запросто запросити його з донькою на чай-каву. Чи додому, чи до заміського будинку, чи, приміром, до… Макса. А чому б і ні? То не проблема. Як викрутити, аби Макс ту Нані захотів?! За дівчину пані Женя геть не хвилювалася: щоб її Максимчик комусь не сподобався?! Та хай їй зроблять невдалу блефаропластику, щоб очі ніколи не закривалися, якщо таке станеться! А от Макс…
Вихід валявся під ногами. Після православного Різдва попхалася до салону краси педикюром нудьгу нищити, а там - Таточка, третя чи вже четверта дружина підстаркуватого мільйонера Ореста Матусова. Пані Женя з третім-четвертим особовим складом дружби не водила. Спілкувалася через “не хочу”, якщо обставини змушували. А тут - педикюрні ванночки поруч.
- Як здоров’я Ореста Давидовича? - для годиться.
Таточка зітхнула розгублено.
- Єва-Марія сказала: носити мені чорне…
- Яка ще Єва-Марія? - зацікавилася пані Женя головним. А й те: чи їй здоров’ям Ореста Матусова опікуватися?! Та хай хоч сьогодні охолоне.
- Як?! Ви не знаєте? - Таточка теж правильно розставляла пріоритети. - Єва-Марія… Пророчиця з Македонії. Вона теж у Струміце народилася. Як і Ванга. Усе наперед знає. Кажуть, у неї Саркозі бував. Монтсеррат Кабальє. І балет з Марийського.
Пані Женя насупилася: тепло, тепло… А як - щоби гаряче?
- То ви з Македонії повернулися? - усміхнулася привітно.
- Ми з Орестом Давидовичем по задвірках не їздимо, - образилася Таточка.
- А де ж пророчицю надибали?
- У Києві на Костьольній, - кліпнула оченятами Таточка. - Єва-Марія приїхала у місцях сили помолитися. Певно, й не дійшла ще до Лаври. Людей приймає з ранку до ночі.
Пані Женю обпекло: гаряче! Є вихід. Гарантований і безпрограшний.
- Ви не знаєте, у літній колекції “Версаче” є чорне? — чула голос Таточки, а уява уже підтягувала логіку до жорстких планів. - Я б хотіла підготуватися до безмежного горя…
- Краще завагітніти встигни, інакше Орестове майно без тебе роздерибанять, - не утрималася, плюнула пані Женя, відштовхнула ванночку - який в біса педикюр?! На Костьольну! І що там за Єва-Марія така намалювалася?!
От, хоч і кажуть, з лиця води не пити, а як на пані Женю, то ворожка могла б щось і підправити на пиці, як уже взялася іншим поради роздавати. Ніс - точно від Саркозі, вага - дві Кабальє, і в пір’ї вся, у пір’ї, ніби теж поміж лебедів на
