поки він бешкетував у Брюсселі. Щось смачне і свіже приховують від нього! Ганна Іванівна, як і перед мандрами, демонструє віддану ефективність. Дора знай усміхається, та Макс відчував невловимі зміни у рухах, жестах, поглядах жінок. І якщо секретарка вчасно опускала очі у відповідь на підозру і запитання, що читала у Максових очах, то Дора… Дора сяяла. Так схвильовано і збудливо, що першої ж ночі після повернення Максові до біса сильно захотілося увірватися до гостьової кімнати і… поспитати… А що, власне, сталося?!
Та й не вони одні. Матуся теж змінилася. Раптом заговорила про долю, зірки, потойбічне і невідворотне.
- Кажуть, Орест Матусов помирає, - мовила скорбно. - Його дружина знала, що так станеться, ще півроку тому.
- Лікарі повідомили? - запитав байдужо.
- Віщунка попередила, - обережно закинула камінчик пані Женя. Напружилася: зараз висміє нещадно, та то не біда. За першим матір другий камінчик закине, третій…
Макс тільки хмикнув:
- Планида…
Пані Женя здивувалася.
- Ти геть іншим з Брюсселя повернувся.
Макс прислухався до себе: так і є. Чонган таки трахнув його напівтверезими одкровеннями про друзів” армію, відсутність кохання, династичні амбіції і старенького астролога, що той напророчив китайцеві красну долю. Розмова не загубилася посеред згадок про смердючу ханшину, нудний Брюссель, блакить басейну, пожадливу чорношкіру хвойду і так би й залишилася супчиком із сумнівів - так варто? - якби перед від’їздом Чонган не розкрив головну свою таємницю.
- Тільки нікому… - сказав, відірвавшись від пляшки пива “Guinness”, яким налаштовував себе на повернення до ненависного Детройта. - Якщо варіант з династією не виправдається, відлечу на запасний аеродром.
- Консультуватимеш лузерів, як просрати перший мільйон? - уїдливо запитав Макс.
- Навіщо? Татові гроші - чудово, а свої - краще! - нахилився до друга, прошепотів: - За рік 12 мільйонів в офшор перевів. Анджеліна стільки за Лару Крофт отримала.
Поплив…
- Мільярд! Мета - мільярд! А потім кіно зніматиму. Про кішок і Антарктиду.
Макс дивився на хитрого, розумного Чонгана: так вони і зараз, як колись, мчать по паралельних? Тільки Чонган, як і колись, на крок попереду.
- А правда ж, не хочеться продовжувати справи батьків?
- Ти теж своїх обсмоктуєш? - серйозно зацікавився Чонган.
- Дурник! - зухвало відповів Макс. - Я нині благодійністю займаюся. Добрими справами.
Та зерно впало. І нині, повернувшись до засніженого Києва, одна думка їла мозок: гроші. Не подачки від вічно незадоволе- ного тата. Свої. Власні гроші. Багато. Дюк здивує усіх! Тато… Його не гідний шляхетного сина тато захлинеться обуренням, дізнавшись, що власні гроші Макс витратить не на хвойд, безглузді розкоші чи створення бюро стратегічного макроеконо- мічного прогнозування, про яке мріялося колись у Лондоні (маячня!), а заснує нову релігію, побудує вежу Добра власного 4* імені, і тоді навіть руда жива, зрадлива Люба викине табличку з таємничими трьома словами і щезне з його життя! Чи повернеться. Із покаянням…
І Макс повірив - нічого тут не змінилося. То він врешті отямився.
Уява аплодувала: браво! Зчищала старі гріхи. Хлопчику! У тобі - тільки прекрасне! Усіх, хто дисонує, геть! Батьки? Вони тебе не народжували! Ти сам… сам у них народився! Хай дякують! Марта, Гоцик, Рома Шиллєр, Макаров - дурна голота, що стала свідками твоєї… невеличкої проблеми. Зігнути їх до землі, щоби й на думку не спадало у вічі заглядати. А більше ніхто… не бачив! Люба ж… потонула? Знати 6 точно.
- І я б до віщунки сходив… - мовив задумливр.
Пані Женя вухам не повірила. Метушливо поправила діамантовий хрестик на ланцюжку.
- То сходи… Знаю одну таку… Кажуть, Ванту переплюнула.
- Якось. При нагоді. Тепер інші справи маю, - відказав холодно, подався у фонд.
Август чекав. По тому, з якою спокійною гидливістю він простягнув молодому шефові долоню для привітання, Макс зрозумів: Закс у темі. Певно, вже сто разів переговорив із татом, спер^ шу обурився, потім змирився, пропонував варіанти і врешті погодився на вимоги старшого Сердюка наділити Макса додатковими важелями у розподілі коштів. І що там татусь нам підготував?
- До справи? - усміхнувся Августові чемно.
Август сперся вологою долонею на білий Максів стіл.
- Маєте рахунок в офшорі? - процідив.
- Ні, - розгубився Макс.
- То про що мова? Працюйте, молодий чоловіче, працюйте!
Ця гидота вважала його хлопчиком!
- …Відкривайте конторку в офшорі на підставних осіб, - зневажливо повчав Август далі, ніби й не помічав обуреного Максового погляду. - Вигадайте пристойну легальну діяльність, яка б не заперечувала надходження суперечливих коштів, тільки потім фонд перекаже вам гроші…
- А без офшору… - наївно ляпнув випускник Лондонської школи економіки.
- Ми працюємо за вивіреними схемами! - уїдливо нагадав Август.
Макс хотів було крикнути: ти здурів, старе чудовисько! Пропонуєш привласнити кошти фонду?! Виродок! За кого ти мене маєш?! Та ти помреш, коли дізнаєшся, що на ті гроші… Що?! Комп’ютерів по селах розкидати? Чи лікарям закордонне стажування сплатити? Наркоманів на Балі відвезти і там покинути чи запровадити фейс-контроль в університеті Шевченка, аби туди не потрапляли покидьки на кшталт Гоцика?! А чи цілодобову охорону найняти, щоби вдень і вночі на пішохідному мості скніли! Так… Про всяк випадок! Макс знайде місце коштам фонду! Фонду? Аж вилаявся подумки. Ні! Макс не бажає розпоряджатися коштами фонду! Тільки власними…
- Якщо потрібна моя допомога у цьому питанні - прошу! - почув голос Августа.
- Дякую! - сама ввічливість. - Упораюся…
їхав додому, вираховував нервово: при найліпшому розкладі гроші впадуть на офшорний рахунок підставної компанії не раніше весни. Коли до Києва повернеться впливовий тато. Паскудство! Тато так усе спеціально викрутив! Щоби і надалі… на короткій шворці… Обіграв! Як хлопчика!
Аж роззирнувся од прикрощів: де слушна, потрібна саме зараз порада?!
- Мамо… Матусов помер? - однією рукою крутив кермо, другою притискав до вуха мобільний.
- Помер, - хоробро збрехала пані Женя.
- Дай адресу тої ворожки… Що вона його вирахувала.
- Як знайду, одразу ж, синку, - ледь не усцялася од радощів.
Дурнувата фантазія перетворювалася на цілком реальний план. Та перш ніж указати синові шлях на Костьольну, пані Женя сама рвонула до €ви- Марії, аби в деталях пояснити, що саме та повинна напророчити Максові. Дорогою згадала про прохання ворожки. “Жабку мені купи. Зелену…”
- От сучка! І де мені ту жабу шукати?! - лсихонула. Розвернула “лексус” - як не у антикварів, гак у ювелірів знайдеться.
Жаба з бузкового чароїту, срібляна жаба- попільничка за 2 тисячі баксів (козли!), бронзова потвора, дерев’яна жаба-нецке і діамантова зі смарагдовими очками. Зелені - як повиздиха- ли! Пані Женя навіть вирішила поїхати до зоомагазину і купити справжню живу. І хай відьма казиться, як посеред ночі від квакання жахатиметься! Та здоровий глузд переміг і врешті- решт пані Женя придбала антикварну бронзову статуетку, трохи зеленувату від поважного віку. Зійде!
Єва-Марія упізнала візитерку. Байдужо кинула на стіл бронзову жабу, владним жестом відіслала набундючену перекладачку, спитала холодно:
- Не отямилася?
- Ой, прошу, не лізьте у мої справи! Завтра… приймете хлопця?
- Веди… - прошепотіла Єва-Марія і прикрила повіки.
Пані Женя поверталася додому, тільки одне ніяк втямити не
могла: баба чула її настанови чи підло проспала, поки вона у деталях пояснювала, що саме та має передректи синові. Та перепитати не наважилася і тепер нервувалася: хоч би не схибила!
Та не тільки це дратувало. Чудовий план мав єдиний, проте дуже суттєвий недолік. Як перевірити, наскільки вправно ворожка виконає її завдання?! Збреше, сучка, що переказала слово в слово, а сама бозна-що наплете! “Хоч би Макс поділився…” - понадіялася.
Назавтра товклася на Костьольній, чекала на сина, інше бісило: та чого він там застряг?!
…Макс уявляв собі прихисток паранормальних сил прозорою льодяною печерою, викладеною з холодних кристалів байдужої всеохоплюючої інформації, посеред якої мала б сидіти худа бабця з сивими вусами і довгими-довгими руками, аби, не встаючи, дотягнутися до кристала в будь-якому її куті. Обвішана пір’ям боа товста некрасива жінка в задушливій кімнаті викликала лише глузливу посмішку: ідіот, знайшов, де поради шукати!
Усівся у крісло навпроти Єви-Марії, знизав плечима:
- Ну… Власне, я хотів дізнатися…
Єва-Марія прикрила повіки:
- Мовчи… Сама скажу.
- Зачекайте! - насупився. - Мені цікаві цілком конкретні речі. Якщо ви не в змозі…
- Конкретні? - довелося відьмі розплющити очі. Дивилася на Макса прискіпливо.
- Так! - занервував. - Не розповідайте про моє минуле. І тим більше про майбутнє.
- Чого ж тобі?
Макс кивнув: зараз! Сформулюю. Замислився. Ну, не питати ж прямо в лоба: тато відступить? Перестане контролювати моє життя? Чи доведеться вдаватися до більш радикальних заходів? І якби хто запитав Макса тої миті, що саме він вкладає у поняття “радикальні заходи”, навряд би зумів відповісти щось конкретне.
Єва-Марія відкинула пір’яне боа - у сонячному промені, що дерся крізь шибку, від того здійнялася ледь помітна оку пилова буря. Торкнулася жирним пальцем бронзової жаби, що вона розляглася посеред столу.
- Навесні… - прошепотіла.
- Тобто? - Макс забув, що мав сформулювати. Гра затягувала, він уже був у грі.
- Спи поки… Усе навесні.
-Що?
- Старший чоловік не встоїть. Впаде. Не затулятиме сонця.
- Батько? - вихопилося, хоч хотів про інше. А… де все те причандалля для ворожіння: карти, свічки, яйця., чорні нитки і сушені жаб’ячі лапки?! Якось непереконливо… “Мовчи! Сама скажу!” Хоч би над антуражем попрацювала!
- І без того бачу, - сказала Єва-Марія.
-
