нормального сексу! Востаннє - у басейні. З чорношкірою хвойдою…” Думка розрослася кущем: ні, тільки не тут. Банально і вульгарно. Зателефонувати Ганні Іванівні, попередити, що до Макса завітає гостя. Він роздягне її, усадовить у кремове крісло зі слідами шоколадних крихт і спершу роздивиться, ніби художник розглядав свою модель. Чи збоченець. Потім прожене її з того крісла і сяде в нього сам - голий, збуджений і холодний. Поманить її до себе. Вона заплигне зверху. Заплющить очі - точно! А він - ні. Підганятиме її рухи, роздивлятиметься кожний сантиметр її тіла від задертого догори підборіддя до чорного трикутника вологого волосся поміж розсунутих ніг.
Картинка насичувалася новими деталями, і посеред них Макс почув обережний стукіт у двері. Відволікся від голої репортерки, обернувся: хто?! У відчинених дверях його спальні стояла Дора. Усміхалася…
Дора! Макс аж обхопив пальцями лоба. Вдома Дора. Заходив кабінетом.
- …Тому фонд надалі планує більше уваги приділяти програмам, які 6 не просто задовольняли фізичні потреби людини у їжі, одязі… - зупинився навпроти репортерки. Замовк.
- Як вас звати? - запитав несподівано.
Репортерка напружилася.
- Оля…
Макс мовчав.
Репортерка з переляку вимкнула диктофон, пробелькотіла заготовлену, вивчену назубок фразу:
- Я теж цікавлюся соціальними проблемами… У мене вдома…
- Ні, - холодно відрізав шляхетний Дюк, уявляючи обліз- лі стіни чужої халупи з дірками у стінах, крізь які жирні, недобрі старі діди підглядають і мастурбують.
Відкриті карти світили кожна своїми козирями. Олюня видихнула і потяглася до комірника блузи.
- Ні, - ще більш холодно повторив Макс, подумки вразився: це я?!
Гра захоплювала. Із холодним азартом дивився на дівчину: ну? А далі що? Олюня відклала диктофон і стала перед Максом навколішки. Потяглася рукою до ширинки його штанів.
- Ні! - відсахнувся, заходив кабінетом. Ще один її рух - і він перехоче виламуватися. Сам скине брюки… А треба не так… Треба… Рішення - як сніг на голову.
Усміхнувся лагідно, пішов до дівчини, обхопив долонями її плечі, допоміг підвестися.
- Залиште мені ваш мобільний, Оленько! Зателефоную сьогодні увечері. Тільки ж не перевдягайтеся! Домовилися?
Щаслива репортерка вилетіла з кабінету, Макс усівся у крісло, поклав ноги на білий стіл, набрав домашню секретарку.
- Ганно Іванівно. Винайміть на тиждень пристойні апартаменти у центрі, - сказав у слухавку. - Не в готелі! Квартиру з тих, що можна орендувати подобово. Там мають бути спальня, кабінет, вітальня і їдальня. І, безперечно, стильна ванна кімната. Хай при вас усе там приберуть і продезинфікують. І заберуть постільну білизну. Купіть нову і застеліть. У холодильнику мають бути продукти для легкої вечері. Шампанське, біле сухе вино і щось із десертів. На ваш смак.
- Зрозуміла, - безпристрасно відповіла секретарка. - На чиє ім’я оформлювати оренду?
Макс насупився.
- Можете на своє! - поспіхом. Помовчав. - Так і зробіть. Я… віддячу. Ключі мають бути в мене о вісімнадцятій нуль- нуль.
- Боюся, не встигну. Доведеться з’їздити додому по паспорт.
- Далеко?
- На Троєщину.
- Добре. Чекаю на вас о дев’ятнадцятій. В офісі. - Макс уже хотів було покласти слухавку, та запитав навздогін: - А Дора вдома?
- Тільки-но повернулася. У фонді Юлії Скачко допомагала, потім містом гуляла.
- Навіщо?
- Вчиться…
- Чого?
- Не боятися ходити сама.
- Розумно, - Макс відрубав зв’язок, знизав плечима, пробурмотів із прикрістю: - Ну?.. І чому в моїй квартирі повинна жити Дора, якщо вона й досі не моя?!
Дора складала до скарбнички пам’яті тільки ті дні, коли її очі бачити Данка. Інші минали - анонімні, безликі, без числа, роду- племені, місяця.
Коли вдруге вирвалася до фонтану в Марійському, дістала смартфон, що в ньому вже написала заздалегідь: “Не можу розмовляти з тобою мовою жестів”, віддала Данкові. Дивилася на нього, чорні очі наче в калюжі втопилися: зрозумій. Він прочитав, розгубився.
- Чому? - спитав спантеличено.
- Бо я… я… - долонькою від губ до серця тими руками безпорадно. Ну, як же він не розуміє! Дора не хоче із ним бути німою і глухою. І утекти від Данка не може. Така-от біда.
Данко сідає на край фонтану, дивиться на Дору.
- А ми… щось вигадаємо, - запевняє оптимістично. - Добре?
- Добре, - киває, сідає поряд.
Данко обіймає її, і вони так сидять, геть несумнї, схвильовані і замріяні, і тільки Данко все скошує на Дору очі, приголомшено розглядає прозору шкіру, чорні вії, пухкі вуста, прямі, мов намальовані, брови. Данкові мало знати, що в нього є Дора. Данкові повсякчас треба дивитися на неї, і він нічого не може із цим вдіяти.
Отямлюються, коли джинси примерзають до лавки біля фонтану. Данко підхоплюється першим. Тягне Дору до кав’ярні біля “Арсенальної”, де в самому куті, коли б не зайшли, один і той самий столик завжди порожній. Ніби тільки для них.
Гарячий чай тим гарний, що гріє чашки. Вони обхоплюють їх змерзлими долонями, усміхаються однаково, бо думають про одне й те саме: ну чому ми сиділи на морозі, поки не померзли? Ми ж могли прийти сюди раніше і не трусилися б зараз, як зю- зі?! Хтозна - знизують плечима одночасно.
- Ти думала про фонтан? - питає Данко.
- Так, - киває Дора і сміється.
- Ми дурні…
- Так…
- Завтра - нізащо…
- Так…
Данкова рука торкається Дориної долоні, і все зникає. Чай прохолов, офіціанти супляться, а вони все сидять і дивляться одне на одного, аж поки в Дориній кишені не починає репетувати мобільний. “Час додому, пані Доро!”
Дора похапцем підхоплюється, знизує плечима, а Данко ще сидить, дивиться на неї і, коли вона торкається його щоки - підемо? - шепоче:
- Я не хочу… без тебе.
Дора чує. Сідає, притиснувши до грудей теребовлянську торбу, безпорадно опускає голову, киває: “Я теж…”
Одного разу чай ще не охолов, офіціанти ще не психували, коли до кав’ярні зайшли двійко хлопців. Уздріли Данка, загиготали:
- Дане! Чувак! Де ти пропадаєш?!
- О, Кінь… Гарик. Привіт! - розгубився Данко.
- Привіт, чувак, - сказав Гарик, присів біля Данка.
Кінь підсів до Дори.
- Привіт! - дивився на неї зацікавлено. - Як тебе звати?
Дора прилипла до стільця, безпорадно зиркнула на Данка
й опустила голову. Аби не чути. Данко насупився.
- Це Дора, - сказав приятелям.
- Доро! А чого ти така сумна? Він тебе ображає? - Кінь, певно, був ще тим мачо. Нахилився до Дори, постукав пальцем по плечу. - Альо, гараж!
- Кінь, іди в жопу, - Данко ухопив хлопа за руку, смикнув до себе. - Якого лізеш?!
- Та спокійно, Дане! Я просто хочу привітатися з твоєю подружкою, - щиро здивувався Кінь.
- Не треба!
- Чому? Гарик! Скажи йому…
Гарик зиркнув на насупленого Данка, на обуреного Коня, на тремтячу в куті Дору.
- Погнали, Кінь… Ми заважаємо.
- Сидіть, ми вже йдемо, - Данко встав, простягнув Дорі руку. - Доро. Ходімо…
Дора підвелася, та, аби вона змогла вийти, Кінь мав встати і пропустити її. А Кінь сидів. І дивився на Данка зухвало.
Гарик сіпнув Коня.
- Кінчай дурити!
- А не хочу! - уїдливо усміхнувся Кінь. Підняв очі, увіп’явся в Дору. - А попросити?
Дора закусила губку, полізла до торби.
- Кінь! Встань! - тихо й люто попросив Данко.
Кінь було уже випростав руку, аби пояснити Данкові, як він недобре поводиться із друзями, та тієї самої миті Дора дістала з торби електрошокер, зиркнула на Данка відчайдушно - прости! - штрикнула шокером у голу долоню Коня, натисла кнопку: хлопець зойкнув і впав на підлогу. Дора похапцем переступила тушку, заспішила до виходу, озирнулася до Данка і не втрималася…
“Я побігла… Запізнююся… Прости!” - залітали руки. До дверей.
У Гарика відвалилася щелепа.
- Дане… Вона німа?..
- І що?! - визвірився Данко, штовхонув Коня. - Козел… - Побіг за Дорою вслід.
Наздогнав аж біля стадіону “Динамо”. Забіг наперед, ішов перед Дорою задки, заглядав у мокрі очі, говорив гаряче:
- Ти помиляєшся! Ти помиляєшся, Доро! Не бійся! Говори! Говори своїми руками! Мені подобається! Не ховайся! Не треба. Хай усі знають!
Зупинився. Дора зробила ще крок, наштовхнулася на Данка. Завмерла. Він обійняв її, притулив до себе, витер сльози, і так
завмерли - стояли-тремтіли, хоч старенький Дорин мобільний тричі істерично сигналив: “Макс їде!”, “Макс вдома!”, “Та де ти, Доро?!”
Макса закрутило - справ до біса. Задумав не одну конторку заснувати - дві, щоби зручніше через офшор гроші віджовувати. Паралельно шукав гідний герцогської корони бізнес, аби втерти пихатому татові ніс, про фонд не забував, носився зранку до ночі - переговори, ділові зустрічі. І від тої нескінченної метушні душа заспокоїлася, наче шлях став ясним, цілі зрозумілими. То нічого, що від дурної голови ногам горе. Аби душі спокій. І Олюня допомагала. Хронічний секс втішав не тільки тіло - й думки. Пофарбована в русяве репортерка виправдала Максові сподівання, і хоч теж віднімала чимало часу, віддавала себе так вигадливо й палко, ніби перед кожною зустріччю штудіювала “Камасу тру” і сайти про рідкісні інтимні пестощі. Згадав, як вперше увійшов до орендованої нірки, що її бездоганно підготувала всюдисуща Ганна Іванівна (ну просто суперсекретарка!), нервово очікував, поки під’їде Олюня і, хоч планував хоча б келихом шампанського заповнити прелюдію, щоб не виказувати справжньої спраги, так завівся - репортерка ледь устигла спідничку задерти…
- Нормально… Все нормально! - виправдовував себе потім. Ніби збоку прискіпливо спостерігав за тим, куди занесло його життя, усвідомлював - тільки бере. Геть нічого не пропонує навзаєм - і краплини душевних щедрот.
- Зате чесно, - шепотів холодно. “Як завжди, - зізнавався собі подумки, згадуючи усе своє недовге благополучне життя. - А п’ять місяців злиднів на Костянтинівській - не рахуються!” - обривав спогади, лупився
