слова на снігу.
Сумніви не жаліють, ріжуть Ганну Іванівну по живому. Без наркозу обнадійливих аргументів. Що наробила? Яке право мала дитині долю влаштовувати?!
Дора впала у сніг чорною гілочкою. Патлатий хлопець схилився над нею, торкався рукою щоки, гукав, а Ганна Іванівна бігла до них і бачила тільки чорну гілочку на снігу і ноги… Багато ніг, що вони враз скупчилися навколо місця події, оточили Дору щільним колом. Що сталося? Навіть сумна жінка визирнула з кіоску “Преса”.
- “Швидку”! Викликайте “швидку”!
Ганна Іванівна пробилася крізь юрбу людей, упала на коліна, трохи підняла Дору за плечі. Мовчки хльоскала по щоках, аж хтось із цікавих не витримав:
- Та що ви робите, жіночко?!
Не чула. Зиркнула на розгубленого Данка суворо:
- Донести допоможеш?
Так - кивнув. Як той німий. Підхопив Дору на руки. Пішов за жінкою услід до Бессарабки, ліворуч у двори, до фешенебельної новобудови. Консьєрж турботливо розчинив двері.
- Прошу! А що з пані Дорою?!
Ганна Іванівна не відповіла. Мовчки натиснула кнопку ліфта.
- Утримаєш? - спитала хлопця.
“Так”, - кивнув.
Ліфт мчить нагору беззвучно, ніби й сам німий. Данко зблід, крапля поту на скроні - важко. Супиться, не зводить із Дори очей. Ганна Іванівна усе тре долонями Дорине лице:
- Давай, давай… Повертайся, Доро!
Дора розплющує очі й бачить Данка. Його лице надто близько - можна роздивитися насмішкуваті сині очі, пухкі дитячі губи, ніс із горбинкою, хвилясті світлі патли і рубаний блідий шрам, що розсікає ліву брову навпіл, наче вибритий вправним стилістом.
Ганна Іванівна нахиляється до Дори, наказує холодно:
- Мовчи… Потім! Усе потім…
Мовчати? Дора губиться: сльози просяться литися, лоскочуть шкіру повік. І бризнули б - та на Дориному тілі виникає більш яскравий і небезпечний сигнал тривоги. Від торкання Данко- вих рук спина горить, наче й немає на тілі футболки, светрика, легкого пуховика. Наче гола… І Дора похапцем прикриває повіки, аби тремтіння душі не змусило вирватися із Данкових обіймів, гнатися геть і гірко… гірко плакати.
Ганна Іванівна поспішає. Слова - різані, рубані: розмахує ними, ніби мачете прокладає шлях у диких джунглях.
- Клади! На диван! Дякую! Йди! Тобі час! Тепер іди!
- Добре… - Данко суне до дверей стильного Максового бар- лога, роззирається на ходу. - А…
- Дякую! - Ганна Іванівна підштовхує Данка до дверей. І коли хлопець переступає поріг, раптом говорить вороже і холодно: - Глухоніма.
-Що?
- Дора глухоніма! - повторює ще більше агресивно. Зачиняє двері, обриває невидиму червону пульсуючу нитку слабкої надії. Забудьмо. Надії нема.
Коли 10 січня по обіді Макс повернувся із мандрів, у компанії матінки увійшов до вітальні і підозріло зиркнув на сумну Дору, Ганна Іванівна намастила лице незворушністю, заспішила до нього. На випередження: про Дору - знепритомніла, бідаха, хлопець допоміг додому донести; про світлини - мала до кабінету Максового потрапити, бо Скачко з собою в Карпати ключ від шухляд потягла, відкрила ноутбук - гарний фотоархів з події у фонді залишився; про закордонний Дорин паспорт - тільки вчора й отримали, а все інше - як завжди, без проблем!
- Дякую, - тільки й мовив Макс.
До Дори:
- Чим усі свята займалася, Доро?
Дора усміхається винувато й замріяно, знизує плечима: та так…
Макс прискіпливо заглядає в очі секретарки:
- Чим Дора займалася?
Ганна Іванівна могла б оповісти. Та операційна медсестра з двадцятирічним стажем мовчить.
- Та так… - знизує плечима.
Три дні після несподіваної зустрічі з Данком на Хрещатику Дора пролежала в постелі, сумна й приречена. “Ні, нічого не треба”, - хитала голівкою, коли Ганна Іванівна сідала поруч, питала - ну, чим же тобі допомогти, дитино?!
На православне Різдво надвечір секретарка привела до ше- фового барлога малого онучка Славка - на нього вся надія.
- Давай розмовляти руками! - вигукнуло маля дзвінко.
Дора усміхнулася беззахисно: давай… І врешті встала з ліжка.
Різдвяна ніч вкинула місто у святкову діжу, колотила- чаклу-
вала-навіювала: радуйся! Ой, радуйся, земле, Син Божий народився… А де радість? У багаті двері елітної багатоповерхівки не стукали колядники, певно, згасали на рівні консьєржа. Коза з Відьмою не колобродили, зіркам з неба Звізди ясної на розгледіти.
- А ходімо на повітря, пані Доро, - сказала секретарка. - На Майдані свята більше, ніж отут.
Дора благально склала рученята - сама… Сама піду. Дозвольте?
- Добре… Йди, - не встояла Ганна Іванівна. - Тільки паспорт з собою візьми. Про всяк випадок.
Дора довго збиралася - одягалася повільно, ніби хто за руки хапав, заважав. Та коли за нею зачинилися двері, секретарка перелякалася: нащо у ніч дитину відпустила?! Зібралася за мить, побігла слідом.
Дора недалеко відійшла. Стояла біля кіоску “Преса” на розі біля Бессарабського ринку, вдивлялася у білий сніг.
- Ну, й дурна ж я і не каюся! - засмутилася Ганна Іванівна, вкотре пошкодувавши, що дозволила дівчині піти. Оце стоятиме тут, наче патлатий Данко має примчати за мить. Чи на Майдан посуне. А як її посеред веселого та хмільного натовпу не загубити? Ще, не дай Боже, образить хтось…
Та Дора лише озирнулася у бік яскравого, німого Майдану, посунула до підземного переходу. Куди це вона?!
Дівчина випірнула з підземного переходу на бульварі Шевченка, заспішила тротуаром нагору, і тільки коли попереду засяяли хрести Володимирського, Ганна Іванівна здогадалася: так вона у храм… А сама ж - сто років Богові не вклонялася.
У соборі сяяння - свічки, лампи, очі… Прилипла до стіни, за Дорою здалеку спостерігала. Молитви гріх відганяють, серце плаче: Господи! І мою доньку врятуй! Не гнівися на неї, Господи! Прости. Збережи… Очі сльозами скрило. І не помітила, як Дора підійшла. Стала поряд тихо, брівки звела - Каштелу- Бранку?! - обережно погладила Ганну Іванівну по долоньці.
Зі служби разом поверталися. Помітили біля чавунної огорожі на протилежному боці бульвару руду, як щира радість, тендітну дівчину в чорному до п’ят. Стояла під тополею, тримала в руках картонку, а на ній три слова.
Одночасно прочитали. Ганна Іванівна усміхнулася світло:
- То - найголовніше. Правда, дитино?
“Так”, - кивнула Дора.
Секретарка раптом розхвилювалася, зупинилася, повернула Дору лицем до себе.
- От і не бійся нічого! Чуєш? Не бійся! Відріж страхи!
Хвилювання полилося струмом, обхопило дівчину. “Так,
так”, - закивала. Раптом усміхнулася, відірвала від себе жінчині руки, бо Ганна Іванівна так і стояла, обхопивши Дорині плечі - віддавала їй свою силу, свої надії, усе своє нездійсненне.
Відійшла на крок. Заклала руки за спину і розтулила вуста.
- Не-е-е… боу… са! - вимовила те, чого самій ніколи не почути.
Не боюся! Ганна Іванівна подалася до дівчини, обійняла міцно.
- Моє ти золотко. Моя ти дитино… Моє ти янголятко світле… Дай Бог! Дай Бог…
Назавтра, коли Дора уже вдяглася і попросила причинити за нею двері, Ганна Іванівна наказала собі не бігти услід. Тільки й наказала, щоб паспорт із собою про всяк випадок взяла, і призналася:
- Дитино… Він знає, що ти… особлива.
Дора усміхнулася сумно, кивнула - добре. “Я йду, аби не боятися. І з чого ви взяли, що знову зустріну його?!” - прочитала секретарка Дорині думки.
- Бо я бачила його очі, - прошепотіла Ганна Іванівна.
Ні восьмого, ні дев’ятого січня Дора не зустріла Данка. Вешталася київськими вулицями, розглядала старовинні будинки, що подекуди ще збереглися у центрі. На Городецького сиділа навпроти витворів майстра, у невеличкому скверику поряд із кав’ярнями куталася у шалик, та не йшла: файно… Отак просто сидіти і роздивлятися чудернацькі кам’яні фантазії. Та, аби не боятися, того було замало.
Надвечір дев’ятого січня, уже дорогою до помешкання Макса, наважилася. Підійшла до літньої жінки, що вона торгувала мереживом на Хрещатику: посиніла на морозі, скрутилася на лавці, та діла не кидала - знай плела задубілими пальцями. Дора усміхалася винувато й сором’язливо. Руки залітали:
- Як пройти до консерваторії?
Ну, дурне питання. Та хіба є різниця? Скрипка, бас… Як пройти? Жінка з хвилину ошелешено дивилася на Дору. Потім махнула рукою, наче нахабних голубів розганяла.
- Йди… Йди собі! Нічого не дам! Розвелося вас тут…
“Ти…. Ти погана! - Дора раптом розлютилася. Вуста вигнулися ображено, сльоза забриніла. Тицяла пальчиком у жінку: - Ти… Ти погана!”
Додому бігла, присягалася: ніколи не піду сама в місто… Ніколи!
Та на ранок 10 січня уперто влізла у чобітки, закрутила навколо шиї білий вовняний шалик, виголосила Ганні Іванівні:
- Не-е-е… боу… са!
- Сьогодні по обіді Максим Володимирович повертається, - нагадала секретарка. - Не затримуйся, дитино. Добре?
А Дора й забула по Герцога. Засмутилася: гаразд… І поки їхала у беззвучному ліфті, усе думала, що дарма така невдячна. Не з’явився б Макс, хіба Дора зустріла б Данка?..
Він стояв біля шлагбаума, що відділяв вилизаний чистий двір від похмурої, вкритої сірим снігом вулиці загальнолюдського користування. Давненько стояв, бо навіть щоки сині.
Дора перетнула червоно-білу палицю і побачила Данка. Зупинилася і, їй-богу, рвонула б назад, та він раптом підняв руку в знайомому жесті: стій! Так глухонімі зупиняли одне одного.
Дора так і застигла. ДоДанка - метрів десять. Він не зрушив. Насупився, наче згадував складний вірш, що його у школі задали вивчити на сьогодні, глянув на Дору. Руки залітали:
- Я не приходив… Бо вчив твою мову.
Розсміявся з полегшенням, подався до дівчини, беззастережно балабонив, хвалився на ходу:
- Я вчив твою мову, Доро! Ти ж зрозуміла? Я все правильно робив?!
4 БктіЄМакс
Відкриті карти
Макс принюхувався, як те голодне вовченя, що його не підпускають до заваленого зграєю оленя: молокососам зарано зуби кістками гострити. Щось змінилося тут,
