Перепрошую. He мав сумніву, - чемний.
€ва-Марія вп’ялася у Макса темними очима, забубоніла:
- Впаде, впаде. Не затулятиме сонця. Навесні у сонці долю побачиш… Дівчина. Волосся чорне… Погляд погордливий. Непроста… Шрам на литці. Упізнаєш! Дає надію - на! І проганяє - ні! На-Ні! На! Ні! Не пропустиш.
- Я не про дівчину… Про інше хотів дізнатися!
- Три слова спокою не дають? - відьма усміхнулася - мороз шкірою.
Макс пополотнів. І якщо все інше, розпливчасте й непевне, здавалося лише загальними натяками на будь-які буденні події життя, то останні слова ворожки сполошили не на жарт. Подався до Єви-Марії, вдивлявся у темні очі.
- Знаєте?..
- І ти знав! - суворо прошепотіла хриплим, ніби чоловічим голосом. - Забув!
- То… нагадайте!
Ворожка відкинула боа, захитала головою:
- Мені замість тебе не жити… Сам згадуй! Ну! Йди геть! Йди! Згадуй… Та дівча за собою не тягни! Не твоє!
Спантеличений, приголомшений Макс так більше нічого й не добився. Ще крутився у кріслі, тупцював біля нього - та зачекайте, скажіть хоч, про що ті три слова! І до чого ви тут Дору приплели? Та Єва-Марія закрила очі - ніби назавжди, кашлянула сердито. До кімнати тої ж миті прилетіла жіночка в чорному:
- Прошу, прошу! - підштовхувала до дверей. - Ви втомили Єву-Марію!
- А вона мене вбила! - прошепотів Макс, пішов геть.
Двері грюкнули - ще повернешся! Єва-Марія відкрила очі,
глянула на молоду жінку в чорному.
- Галю, у мене геморой! - сказала утомлено. - Ну, скільки мені ще отут мордуватися у цьому кріслі клятому?!
- Мамо, я вас жалію, як можу! Більше десяти людей на день не записую! - роздратувалася Галя. - Давайте до аптеки по свічки від геморою збігаю! Збігати?!
- Краще пампушки товченим часником з олійкою полий! - буркнула Єва-Марія. - А то ти з цими гастролями скоро й борщ із круасанами подаватимеш!
- Після цих гастролей, мамо, борщ нам із вами подаватимуть!
- Ага! Ще скажи - у Македонії!
Точно з-під Житомира.
Вітер…
- Що?!
Вітер підхоплює слова, несе у чужі вуха.
- Максе! Що?!
- Пусте… Дівчину якусь наворожила, Дору приплела.. Пусте, мамо.
Вітер дражнить. Змінює напрям. Обдає Макса хвилею істеричної материнської радості: йє-є-єс!
- Мамо!
- Вітер… Ходімо звідси, - пані Женя уже поспішає до машини. - Скоріше б весна.
- Весна?
- Так хочеться тепла…
Дора стала деревом. На кінцівках проросли тугі бутони, лопалися, розкривалися квітами безпричинної радості, підганяли кров - шугала судинами веселим стрімким потічком, що він виник на місці млявого русла від щедрих талих весняних снігів. Дора стала деревом. Дерево жило Данком.
Це дивно - ти спиш чи йдеш, слухаєш чужі розпатякування чи щосили треш голе тіло жорсткою мочалкою під гарячим душем, розбираєш пошту у фонді чи мастиш маслом бутерброд на чужій розкішній кухні, а все те освячено одним - Данко…
Як одна людина може прорости в іншій? Не тільки у серці чи голові - всюди. Рухати її руками, заплющувати їй очі, лоскотати за вушком і безкінечно ніжно виводити на голій спині таємні знаки вічного єднання…
Дора втратила звичайну настороженість. Данко… Не помічала змін у поведінці Макса. Не дивувалася тому, що після повернення з Брюсселя він перестав брати її за собою всюди, куди б не йшов.
- Максим Володимирович чимось вкрай заклопотаний, - стривожено спостерігала за хазяїном Ганна Іванівна.
“Так”, - кивала байдужо. Данко…
Чобітки зі шкіряною підошвою промокли за десять хвилин. Можна було б сховатися у теплій кафешці, та Данко взяв Дору за руку і вони йшли, йшли… Наче хто гнав якнайдалі від червоно-білого шлагбаума. Та все вгору. “Я не боюся! Не боюся!” - втовкмачувала собі Дора, тремтіла від страхів, зиркала на Данка, а він посміхався і дивився тільки вперед. У Марийському парку, біля чавунного фонтану, що з 1900 року тут не одних закоханих бачив, врешті зупинилися, і Данко сказав:
- Хай це буде нашим місцем. Добре?
“Так”, - кивнула Дора.
Данко присів навпочіпки, написав на снігу: “Тобі 15”. Дора розсміялася, і страхи щезли. Та що ти?! 19 - вивела тоненьким пальчиком.
- Ото, тьотя! Та ти старша за мене… - розстроївся гак кумедно і щиро, що Дора не втрималася, торкнулася долонькою Данкової щоки. Ну, що ти…
Знітився, почервонів.
- А мені тільки-но вісімнадцять стукнуло.
Дора знизала плечами: і що?
- Зате я вищий за тебе. І сильніший… - непевно простягнув до Дори руки, притис до себе. Забув… Геть забув, що глуха… Що їй дивитися на нього треба, аби знати його слова… - Бачиш! Твоя маківка мені по плече. Мала… Маленька…
Данків вовняний светр коле лице. Дора намагається підняти очі і раптом німіє: вона чує? Під светром гучними барабанами бухає схвильоване Данкове серце.
Відскочила, як те козеня, витріщилася на Данка.
- Я… образив тебе? - читала по вустах у німому просторі.
- Ні… - опустила голову, ноги за командира - скоріш звідси! Ну, що ти собі за примху вигадала?!
Данко наздогнав за крок. Забіг наперед, став перед Дорою.
- Я… розмовлятиму тільки твоєю мовою! Не йди…
У мокрих чобітках хлюпає. Дора розгублено роззирається: густий сніг перетворює на білі статуї все, що не рухається більше хвилини. Чавунний фонтан - німий без дзюркоту прозорих струменів. Хоч тонну води з відер у нього вилий - не заговорить. Дора стискає кулачки - нізащо не розмовлятиме з Дан- ком жестами!
Данко став деревом. Проріс. Чує…
- Візьми, - простягає Дорі новенький смартфон “Nokia”.
- Нащо? - читає здивування у Дориних очах.
Данко усміхається. Дістає з кишені другий смартфон - цей старіший, корпус покоцаний. Спирається на засніжене дерево, пише СМС-ку, і Дора відчуває: “Nokia” істерично смикається у її руці - приймай!
“Є зв’язок! Данко на проводі”, - читає. Усміхається. “Привіт, Данко” - відписує. “Обіцяєш носити смартфон із собою всюди?” - “Обіцяю”. - “Ну, клас! А гарно я придумав?” Гарно, гарно! Дора схиляється до смартфону, клацає клавішами. Не бачить, як Данко ховає посмішку, розглядає її зачудовано і розгублено.
Того дня, повернувшись до хазяйської хати, промерзла і щаслива, Дора крутила в руках смартфон, смикала Ганну Іванівну за руку.
- Не-е-е боу-ся! - хоробро вимовляла вголос.
- Сховай! - наказала операційна медсестра з двадцятирічним стажем.
Уночі Дора сиділа на постелі, читала у смартфоні Данкові гарячі слова - завтра, чекатиму, біля фонтану, опівдні. Серце вискочило, давай відписувати: буду, буду! Крізь щілину причинених дверей світло з коридору: блим… Була б не глуха - і звуки почула б: ходить Макс вітальнею, соває крісло, шурхотить паперами. “Уже й повернувся, - думає розгублено. - Як же мені до Данка вирватися? Признатися Максові?”
І призналася 6, та в Макса не стало часу на Дору. Як і колись, Ганна Іванівна заходить кожного ранку до Дориної кімнати:
- Пані Доро. Прокидайтеся.
А розкладу на день немає. “Підйом, життя, спати?..”
- А де Макс? - заглядає секретарці у вічі.
- Поїхав…
Дора посміхається безтурботно - от і файно! Хапає смарт- фон: “Я прийду…”
Чавунний фонтан у Марийському за зиму призвичаївся бути третім не зайвим.
Були у Світлани Сергіївни Діброви заповітні три слова. “Так треба, Свєто!” - казала собі, коли посеред ночі бігла порожньою холодною вулицею геть від дому ненависного п’яного чоловіка, притискала до грудей маленького Данка. “Так треба, Свєто!” - і залишалася у редакції до ночі, аби опанувати останню версію “ін дизайну”, потім принципи створення інтернет- версії газети, потім добір професійного колективу.
А вранці, коли будильник верещав о шостій, підхоплювалася із заплющеними очима, відкривала їх вже від прохолодної води у ванній, дерла щіткою ясна, остаточно просиналася, роздивлялася власне відображення у дзеркалі, зітхала, трохи видавлювала на долоню якісної тональної пудри “Guerlain” і умовляла себе: “Так треба, Свєто”.
Працювало! У свої сорок два Світлані Діброві було чим пишатися. Робота цікава, заробляє нормально, і син, слава Богу, не в тата вдався. Після школи вирішив одразу не вступати до інституту журналістики, попрактикуватися фоторепортером. Світлана Сергіївна виділила синові одну з редакційних камер, і Данко Діброва з гордістю причепив на улюблений розтягнутий светр бейдж “Преса”.
- Ти з ним і спатимеш?! - іронічно насміхалася, коли увечері на кухні Данко хапав зі сковорідки гарячі млинці, запихався ними біля плити і весь час поправляв бейдж за светрі.
- Свєто Сергіївно… Я тебе прославлю, - обіцяв Данко з повним ротом.
Журналістка любила, коли син називав її Светою Сергіївною, То був знак їхньої дружби і довіри. Якби не Данко, чи вистачило б жінці сил щодня вперто повторювати собі: “Так треба, Свєто”.
А “треба” тягло редакторку, як швидка трійка легкі сані. Другого січня вранці народ після новорічних забав ще тільки розсолом відтягувався, а Свєта Сергіївна при повному параді вже літала кухнею - Данкові сніданок, закинути білизну в пральну машину, викликати таксі, щоби не запізнитися на “літучку”, віднайшла у шухляді старий мобільний телефон.
- Дане, у мене новий смартфон глючить, - зазирнула до синової кімнати, розтормошила. - Віднесеш до сервісу?
- А ти з чим? - спитав Данко.
- Старий ще не викинула. Віднесеш?
- Звичайно.
Свєта Сергіївна згадала про новий смартфон за тиждень з гаком.
- Як там мій апарат? Остаточно здох чи полагодять? - запитала сина.
Сидів на кухні над чашкою чаю, не пив - де був?
Данко насупився. Зашкріб нігтем по скатертині.
- Ма… Я його дівчині одній віддав, - сказав ніяково. - Ну… Так треба, Свєто…
Якби ж він тих останніх слів не казав! Редакторку зачепило, як підводну водорість якорем, потягло.
- А… У неї немає мобільного?
- Не знаю. Певно, є.
- І…
- Я