Перепрошую. He мав сумніву, - чемний.

€ва-Марія вп’ялася у Макса темними очима, забубоніла:

- Впаде, впаде. Не затулятиме сонця. Навесні у сонці долю побачиш… Дівчина. Волосся чорне… Погляд погордливий. Непроста… Шрам на литці. Упізнаєш! Дає надію - на! І проганяє - ні! На-Ні! На! Ні! Не пропустиш.

- Я не про дівчину… Про інше хотів дізнатися!

- Три слова спокою не дають? - відьма усміхнулася - мороз шкірою.

Макс пополотнів. І якщо все інше, розпливчасте й непевне, здавалося лише загальними натяками на будь-які буденні події життя, то останні слова ворожки сполошили не на жарт. Подався до Єви-Марії, вдивлявся у темні очі.

- Знаєте?..

- І ти знав! - суворо прошепотіла хриплим, ніби чоловічим голосом. - Забув!

- То… нагадайте!

Ворожка відкинула боа, захитала головою:

- Мені замість тебе не жити… Сам згадуй! Ну! Йди геть! Йди! Згадуй… Та дівча за собою не тягни! Не твоє!

Спантеличений, приголомшений Макс так більше нічого й не добився. Ще крутився у кріслі, тупцював біля нього - та зачекайте, скажіть хоч, про що ті три слова! І до чого ви тут Дору приплели? Та Єва-Марія закрила очі - ніби назавжди, кашлянула сердито. До кімнати тої ж миті прилетіла жіночка в чорному:

- Прошу, прошу! - підштовхувала до дверей. - Ви втомили Єву-Марію!

- А вона мене вбила! - прошепотів Макс, пішов геть.

Двері грюкнули - ще повернешся! Єва-Марія відкрила очі,

глянула на молоду жінку в чорному.

- Галю, у мене геморой! - сказала утомлено. - Ну, скільки мені ще отут мордуватися у цьому кріслі клятому?!

- Мамо, я вас жалію, як можу! Більше десяти людей на день не записую! - роздратувалася Галя. - Давайте до аптеки по свічки від геморою збігаю! Збігати?!

- Краще пампушки товченим часником з олійкою полий! - буркнула Єва-Марія. - А то ти з цими гастролями скоро й борщ із круасанами подаватимеш!

- Після цих гастролей, мамо, борщ нам із вами подаватимуть!

- Ага! Ще скажи - у Македонії!

Точно з-під Житомира.

Вітер…

- Що?!

Вітер підхоплює слова, несе у чужі вуха.

- Максе! Що?!

- Пусте… Дівчину якусь наворожила, Дору приплела.. Пусте, мамо.

Вітер дражнить. Змінює напрям. Обдає Макса хвилею істеричної материнської радості: йє-є-єс!

- Мамо!

- Вітер… Ходімо звідси, - пані Женя уже поспішає до машини. - Скоріше б весна.

- Весна?

- Так хочеться тепла…

Дора стала деревом. На кінцівках проросли тугі бутони, лопалися, розкривалися квітами безпричинної радості, підганяли кров - шугала судинами веселим стрімким потічком, що він виник на місці млявого русла від щедрих талих весняних снігів. Дора стала деревом. Дерево жило Данком.

Це дивно - ти спиш чи йдеш, слухаєш чужі розпатякування чи щосили треш голе тіло жорсткою мочалкою під гарячим душем, розбираєш пошту у фонді чи мастиш маслом бутерброд на чужій розкішній кухні, а все те освячено одним - Данко…

Як одна людина може прорости в іншій? Не тільки у серці чи голові - всюди. Рухати її руками, заплющувати їй очі, лоскотати за вушком і безкінечно ніжно виводити на голій спині таємні знаки вічного єднання…

Дора втратила звичайну настороженість. Данко… Не помічала змін у поведінці Макса. Не дивувалася тому, що після повернення з Брюсселя він перестав брати її за собою всюди, куди б не йшов.

- Максим Володимирович чимось вкрай заклопотаний, - стривожено спостерігала за хазяїном Ганна Іванівна.

“Так”, - кивала байдужо. Данко…

Чобітки зі шкіряною підошвою промокли за десять хвилин. Можна було б сховатися у теплій кафешці, та Данко взяв Дору за руку і вони йшли, йшли… Наче хто гнав якнайдалі від червоно-білого шлагбаума. Та все вгору. “Я не боюся! Не боюся!” - втовкмачувала собі Дора, тремтіла від страхів, зиркала на Данка, а він посміхався і дивився тільки вперед. У Марийському парку, біля чавунного фонтану, що з 1900 року тут не одних закоханих бачив, врешті зупинилися, і Данко сказав:

- Хай це буде нашим місцем. Добре?

“Так”, - кивнула Дора.

Данко присів навпочіпки, написав на снігу: “Тобі 15”. Дора розсміялася, і страхи щезли. Та що ти?! 19 - вивела тоненьким пальчиком.

- Ото, тьотя! Та ти старша за мене… - розстроївся гак кумедно і щиро, що Дора не втрималася, торкнулася долонькою Данкової щоки. Ну, що ти…

Знітився, почервонів.

- А мені тільки-но вісімнадцять стукнуло.

Дора знизала плечами: і що?

- Зате я вищий за тебе. І сильніший… - непевно простягнув до Дори руки, притис до себе. Забув… Геть забув, що глуха… Що їй дивитися на нього треба, аби знати його слова… - Бачиш! Твоя маківка мені по плече. Мала… Маленька…

Данків вовняний светр коле лице. Дора намагається підняти очі і раптом німіє: вона чує? Під светром гучними барабанами бухає схвильоване Данкове серце.

Відскочила, як те козеня, витріщилася на Данка.

- Я… образив тебе? - читала по вустах у німому просторі.

- Ні… - опустила голову, ноги за командира - скоріш звідси! Ну, що ти собі за примху вигадала?!

Данко наздогнав за крок. Забіг наперед, став перед Дорою.

- Я… розмовлятиму тільки твоєю мовою! Не йди…

У мокрих чобітках хлюпає. Дора розгублено роззирається: густий сніг перетворює на білі статуї все, що не рухається більше хвилини. Чавунний фонтан - німий без дзюркоту прозорих струменів. Хоч тонну води з відер у нього вилий - не заговорить. Дора стискає кулачки - нізащо не розмовлятиме з Дан- ком жестами!

Данко став деревом. Проріс. Чує…

- Візьми, - простягає Дорі новенький смартфон “Nokia”.

- Нащо? - читає здивування у Дориних очах.

Данко усміхається. Дістає з кишені другий смартфон - цей старіший, корпус покоцаний. Спирається на засніжене дерево, пише СМС-ку, і Дора відчуває: “Nokia” істерично смикається у її руці - приймай!

“Є зв’язок! Данко на проводі”, - читає. Усміхається. “Привіт, Данко” - відписує. “Обіцяєш носити смартфон із собою всюди?” - “Обіцяю”. - “Ну, клас! А гарно я придумав?” Гарно, гарно! Дора схиляється до смартфону, клацає клавішами. Не бачить, як Данко ховає посмішку, розглядає її зачудовано і розгублено.

Того дня, повернувшись до хазяйської хати, промерзла і щаслива, Дора крутила в руках смартфон, смикала Ганну Іванівну за руку.

- Не-е-е боу-ся! - хоробро вимовляла вголос.

- Сховай! - наказала операційна медсестра з двадцятирічним стажем.

Уночі Дора сиділа на постелі, читала у смартфоні Данкові гарячі слова - завтра, чекатиму, біля фонтану, опівдні. Серце вискочило, давай відписувати: буду, буду! Крізь щілину причинених дверей світло з коридору: блим… Була б не глуха - і звуки почула б: ходить Макс вітальнею, соває крісло, шурхотить паперами. “Уже й повернувся, - думає розгублено. - Як же мені до Данка вирватися? Признатися Максові?”

І призналася 6, та в Макса не стало часу на Дору. Як і колись, Ганна Іванівна заходить кожного ранку до Дориної кімнати:

- Пані Доро. Прокидайтеся.

А розкладу на день немає. “Підйом, життя, спати?..”

- А де Макс? - заглядає секретарці у вічі.

- Поїхав…

Дора посміхається безтурботно - от і файно! Хапає смарт- фон: “Я прийду…”

Чавунний фонтан у Марийському за зиму призвичаївся бути третім не зайвим.

Були у Світлани Сергіївни Діброви заповітні три слова. “Так треба, Свєто!” - казала собі, коли посеред ночі бігла порожньою холодною вулицею геть від дому ненависного п’яного чоловіка, притискала до грудей маленького Данка. “Так треба, Свєто!” - і залишалася у редакції до ночі, аби опанувати останню версію “ін дизайну”, потім принципи створення інтернет- версії газети, потім добір професійного колективу.

А вранці, коли будильник верещав о шостій, підхоплювалася із заплющеними очима, відкривала їх вже від прохолодної води у ванній, дерла щіткою ясна, остаточно просиналася, роздивлялася власне відображення у дзеркалі, зітхала, трохи видавлювала на долоню якісної тональної пудри “Guerlain” і умовляла себе: “Так треба, Свєто”.

Працювало! У свої сорок два Світлані Діброві було чим пишатися. Робота цікава, заробляє нормально, і син, слава Богу, не в тата вдався. Після школи вирішив одразу не вступати до інституту журналістики, попрактикуватися фоторепортером. Світлана Сергіївна виділила синові одну з редакційних камер, і Данко Діброва з гордістю причепив на улюблений розтягнутий светр бейдж “Преса”.

- Ти з ним і спатимеш?! - іронічно насміхалася, коли увечері на кухні Данко хапав зі сковорідки гарячі млинці, запихався ними біля плити і весь час поправляв бейдж за светрі.

- Свєто Сергіївно… Я тебе прославлю, - обіцяв Данко з повним ротом.

Журналістка любила, коли син називав її Светою Сергіївною, То був знак їхньої дружби і довіри. Якби не Данко, чи вистачило б жінці сил щодня вперто повторювати собі: “Так треба, Свєто”.

А “треба” тягло редакторку, як швидка трійка легкі сані. Другого січня вранці народ після новорічних забав ще тільки розсолом відтягувався, а Свєта Сергіївна при повному параді вже літала кухнею - Данкові сніданок, закинути білизну в пральну машину, викликати таксі, щоби не запізнитися на “літучку”, віднайшла у шухляді старий мобільний телефон.

- Дане, у мене новий смартфон глючить, - зазирнула до синової кімнати, розтормошила. - Віднесеш до сервісу?

- А ти з чим? - спитав Данко.

- Старий ще не викинула. Віднесеш?

- Звичайно.

Свєта Сергіївна згадала про новий смартфон за тиждень з гаком.

- Як там мій апарат? Остаточно здох чи полагодять? - запитала сина.

Сидів на кухні над чашкою чаю, не пив - де був?

Данко насупився. Зашкріб нігтем по скатертині.

- Ма… Я його дівчині одній віддав, - сказав ніяково. - Ну… Так треба, Свєто…

Якби ж він тих останніх слів не казав! Редакторку зачепило, як підводну водорість якорем, потягло.

- А… У неї немає мобільного?

- Не знаю. Певно, є.

- І…

- Я

Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату