раптом уже ніколи не побачу?” - вразився. Роззирнувся - наче он вона, Дора, посеред метушливого натовпу. Назад поспіхом. Наче побачення призначила отут, біля біло-червоного шлагбаума з чорними “ангелами”. “Може, їм грошей запропонувати?” - врешті слушна думка. Реальність усміхнулася - дорослішаєш! Біля шлагбаума загальмував білосніжний позашляховик “ауді”, скло вниз. З салону визирнув Максим Сердюк, недбало простягнув купюру бритому дядькові в чорній уніформі.
Данко задихнувся і рвонув до автівки.
- Пане Сердюк! Максиме Володимировичу! - спотикався. - Одну хвилину! Зачекайте!
Підбіг, птеродактиль встиг скрутити руки за спиною. По цимбалах.
- Пане Сердюк! - тріпотів. - Прошу! Дайте адресу вашої секретарки. Ганни Іванівни…
- Навіщо? - Максу раптом сподобалася ситуація - правильно змодельована! Він убезпечений, до нього з благаннями. Можна… Тільки без рук!
- У неї Дора живе… Ви Дору пам’ятаєте? Мені Дору треба знайти!
…Хто конструює ті оманливо-приємні ситуації?! Чому руйнуються словом?! І доки… залишки інформації, що вони раніше ховалися від Дюка, виринатимуть з минулого, аби тільки підтверджувати інтуїтивну правоту його віднедавна безжальних категоричних вчинків?!
- Пане Сердюк! - схвильований голос Данка повертає Макса в реальність, та він не встигає відповісти.
Тієї ж миті - відчайдушний жіночий крик.
- Максимку!
Макс визирає з салону новенької “ауді” - щойно придбав. “Мазераті” - до біса! Надто багато спогадів. Біла “ауді” - нормально.
- Мамо?
Пані Женя хитається посеред проїжджої частини поряд зі своїм “лексусом”. Життя суне далі, обдає жінку багнюкою з-під коліс, та вона не помічає - ні бруду, ні істеричних гудків: якого біса посеред шляху зупинилася?! Хапається на ручку автів- ки, наче тільки на неї вся надія, бо впаде.
- Дідусь помер!
Слів не чути. Світ раптом наповнюється нестерпним металевим скреготом невпинних чорно-білих справ. Та Макс читає… По вустах.
Ще ніколи Дора не відчувала себе такою сильною - воля правила. Мужність у кулак. Як старий пан без неї? Оченята злипалися, та хіба можна? Усі в лікарні знають - помирає пан… Усе частіше заплющує очі надовго, повіки тремтять, у куточку сльоза. А Дорина бабця колись казала: “Як очі відкриє, має живу людину поряд побачити. Бо кожен хоч і помирає у самотності, та тліє життям до останнього подиху, а життя - все надія. Усе останнє Богові, та при живій душі… Так має бути”.
Удень старого пана щогодини мордували крапельницями, уколами. Засинав без сил, просинався трохи збадьорений.
- Телефон дай…
- Даю… - відповідала вголос.
- Стань до вікна! Надвір дивися. Бо точно підслуховуватимеш, - бурчав сердито.
Добре… Спостерігала, як надворі по високій сосні прудкі білки поспішають до людей, хапають з долонь крихти печива. Засинала… Коліна підгиналися. Опускалася на табурет, клала голівку на підвіконня. Тільки хвилину… Поки пан поговорить…
Почула б твердий голос старого Перепечая - от здивувалася б. Прокидалася раптово, наче хто по голові - бац!
- Дора тут… Тут! - хиталася, йшла до ліжка. Усміхалася винувато.
- Ох, ти Сонька…
- Не сонько… Не спатиму…
- Сідай отут на ліжку поряд. Подрімай. Як чогось захочу, за жопку вщипну! - слабко усміхався старий пан.
- Ні! Я… тут! Табурет поставлю! - і сама не помічала, як язик ворушиться. - Сяду. Руку покладу. На ліжко.
- За руку можна щипати?
- Можна…
- Клади руку. По руці й до жопки дотягнуся, - усміхався ширше.
Розмову обривали лікарі - укол, крапельниця. На обличчі старого пана так і застигала усмішка, наче не лишалося сил ворухнути м’язами, стерти її.
- Доро, він уночі хоч трохи спить? - Міла сходила жалем до санітарки, все підгодовувала - то “снікерс” у кишеню вкине, то бутерброд змусить з’їсти.
“Спить”, - мовчки кивала Дора. Опускала очі долу - така стидоба оце добрій Мілі брехати.
Уночі старому панові ставало легше. Веселішав. Молов дурне.
- От він… Починається… наш шабаш. Старий пердун… Юна відьма… Та ні… Не те! Старий відьмак, юна квочка… Занесло її сюди… То давай! Квокчи! Бо з’їм! Я люблю таких… чорнооких…
Дора червоніла від прикрощів, знічувалася вкрай: ну, що за дивний дар у старого лана за мить виводити її з рівноваги.
Забувала, що хворий-знесилений. Що останні дні доживає, тож мала б… про милосердя пам’ятати. Та зів’ялі панові вуста ворушилися отруйними зміями, вихлюпували на Дору прикру зневагу.
- Не можна… Так не можна… до людей, - вигукувала цілком зрозуміло. - Ти… казав… розмовляти навчиш… А сам… поганий! Поганий!
- Ти… помреш! - ляпнула раз у відчаї.
- Усе за планом… - прошепотів старий пан. - Спочатку навчу тебе базікати. А потім… помру.
- Ні! Ні! А я не розмовлятиму! Я… мовчатиму! - слова лилися, не зупинити. Сльози на очах. - Ти… не помреш… Я - погана! Погана! Тут лікарі… Ти… що хочеш? Що?
- Заспівай… - відказав так слабко, що Дора перелякалася. - Мама колись співала… Горіла сосна, палала…
А в Дори ж мама - ту саму…
- …Горіла сосна, палала. Під нею дівка стояла. Під нею дівка стояла. Русяву косу чесала, - виводила не панові, далекій мамі Марічці. - …Ой, коси, коси, ви мої. Довго служили ви мені. Більше служить не будете. Під білий вельон підете…
Замовкла. Ох, пан має рацію, - квочка! Закинуло, дзьобом б’є - зерна їй. А зерно далеко… Каштелу-Бранку.
- Мама моя… загубилася… - сказала старому панові. - А я тут… Квочка…
Пан не почув. Лежав на постелі блідою тінню. Зіщулилася від жаху, підійшла ближче. На постіль присіла близько - а хай хоч за жопку!
- Пане… Спиш? Най тобі спокій у дорогу, - мовила. Затремтіла. Очі заплющила і заспівала. - Горіла сосна, палала…
Старий пан спокою не хотів. Мучив Дору днів десять, аж поки геть не охляв. Рукою кволо махнув, мовляв, вільна.
- Усе, - прошепотів. - Йди собі, Доро. Тепер не пропадеш.
- Я тепер… готова? - запитала, серце в п’яти.
- Балабониш, як холєра.
- Тепер… ти помреш?
- Інших планів… не маю, - прошепотів старий Перепечай, наче то не Бог, а він Богові наказав уже смерть привести.
У своєму кабінеті Міла простягнула Дорі конверт із грішми.
- Пан Перепечай наказав гроші тобі віддати тільки тоді, коли вже не знадобишся, - повідомила. - Нині сказав - Дора вже не потрібна, - обійняла санітарку. - Відпочинь кілька днів. Геть змарніла.
Дора хотіла було вигукнути: “А пан? Він же ще не помер!” А язик наче паралізований. Звично написала у блокноті: “А старий пан?”
- Без свідомості… День-два…
- Із паном буду, - пояснила жестами.
Сиділа на твердому табуреті біля ліжка, на якому ледь дихав Перепечай, спина від втоми лозою гнулася. Терпіла. Змочувала вуста старого пана вологою серветкою, усе товкла - “Горіла сосна, палала…” Наче поки співає - нема смерті ходу.
За дві доби посеред ночі старий Перепечай розплющив очі. У голові ясно - фініш! Повів очима - де смерть? Замість моторошної чорної порожнечі - м’яке світло нічника кидає тіні. На краю широкого ліжка біля Перепечаєвих ніг солодко спала Дора. Скрутилася кошеням, рукою до неї дотягнутися можна. На вустах посмішка світла.
“Хоч за жопку вщипни”, - й собі усміхнувся Перепечай подумки.
Нічник блимнув і згас. Старий Перепечай помер, так і не усвідомивши, що останньою справою його довгого, складного, ризикованого, жорсткого, багатого, паскудного життя стала добра справа. І гарно, бо якби усвідомив, як багато дав Дорі, та про зиск для себе подумав - уже складніше було б із Господом домовлятися, хоч “товаришем” його зви, хоч “паном”.
Несподівана звістка про смерть старого Перепечая зібрала у гостьовій кімнаті приватної клініки всіх Сердюків. Приголомшені, збиті з пантелику й досі віри не йняли: як? Він же вічний… Ще тиждень тому гримав на всіх у телефонну слухавку, накази віддавав. Тонули в образливих прикрощах - чому навіть не натякнув на свою хворобу?! Вони б… Пані Женя втирала сльозу волоссям перуки. Володимир Гнатович уміло глушив тріумфальні звуки фанфар, що лунали у вухах. Макс супився, намагався розгадати останню таємницю діда.
Перед Сердюками товклися двоє. Авіуст Закс і начальник Пе- реиечаєвої охорони Продан. Знали? Так! Чому мовчали? Хазяїн заборонив казати. Чому?
- Жалів вас, - дипломатично зітхнув Закс.
- Так, - підтвердив Продан. - Не хотів бачити вашого смутку.
- А власної голови у вас немає?! - засичала пані Женя. - Тато сам помирав… У чужих стінах… Та як мені тепер із цим жити?!
- Не сам, - зізна вся Продан. - При ньому дівчина до останньої хвилини була. Пан Перепечай сам її для себе вибрав. Казав… - Продан замовк, знітився. - Ну… Мовляв, чпокатиму з ранку до ночі. І щоб ніхто не заважав…
- Феноменально! - не втримався Володимир Гнатович.
- Пан Перепечай вкладав у слово “чпокати” надто багато змістів, - похмуро відказав Август. - Декого з після відходу… ще чпокне. І не раз. Тож я би не став принижувати гідність нашого… небіжчика примітивними вульгарними домислами.
- Замовкніть! - вибухнув Макс. - Годі… Давайте хоч поховаємо з гідністю…
- Беру увесь клопіт на себе, - випнув груди Володимир Гнатович.
Август зиркнув на нього недобре, намірився було відповісти Сердюкові, та до гостьової кімнати зазирнула Міла.
- Можете пройти… До нього… - повідомила стримано.
Сердюки, Закс і Продан сунули до напівпідвального приміщення, де розташовувався морг клініки. Макс підозріло роззирався, наче все це було жорстоким жартом міцного, як горіх, діда. На порозі смерті нікого з рідні бачити не побажав. І підійти до нього, вже мертвого, дозволив тільки тоді, коли похоронні візажисти зробили йому таке лице, як на фотографії, що із собою до лікарні приніс.
Ошелешений Макс з жахом дивився на професійно накладений м’який теплий рум’янець на щоках діда. Тато зітхав показово-сумно, мама щиро плакала, Закс бубонів:
- Щодо похорону… Пан
