Перепечай теж залишив розпорядження. І оплатив їх заздалегідь.
Макс приголомшено зиркнув на Августа: Перепечай аж нічого не бажав брати від родичів. Перевів погляд на діда - і тільки тепер помітив: у куточках його вуст застигла задерикувата, іронічна посмішка.
- І як… тато захотів… У землю чи… по вітру попелом? - почув голос мами.
- Наказав поховати його у селі Візирка. Це в Одеській області, - оголосив Август Альфредович.
- Чому там? Туди запрошеним… на похорон півдня добиратися! - обурився Володимир Гнатович.
- Звідти мама родом, - невиразно нагадала чоловікові пані Женя. - І похована там.
- Так. Пан Перепечай наказав поховати його поряд з дружиною. Спеціальний транспорт з холодильною камерою прибуде під вечір, - продовжував Август. - Завтра опівдні…
- Опівдні?! - Володимир Гнатович ніяк не міг змиритися з останньою незручною примхою тестя. - І як ми встигнемо?!
- Заткнися! - плюнула пані Женя.
- Завтра опівдні похорон. Щодо поминок… Небіжчик заборонив збирати людей на поминки, - закінчив Август знайомити рідних з наказами Перепечая.
- І як ми пояснимо це людям? Люди не зрозуміють! - Володимир Гнатович нервово ходив уздовж довгого металевого стола, на якому розлігся собі ненависний мертвий тесть. Сердито косував на дружину. - Женю! Хіба я не маю рації?
- Маєш… Не зрозуміють, - пані Женя втерла сльозу, насупилася. - Думаю… Тато на нас не образиться. Якщо ми вшануємо його пам’ять… У Візирці… І тут, у Києві… Завтра… увечері…
- Краще післязавтра, - порадив Володимир Гнатович. Додав начальницьким тоном: - Макс ресторан замовить.
Макс почервонів до скронь, ледь втримав нудоту - кожне нове слово, що виникало у цьому апріорі німому просторі, ніби ялозило багнюкою по щойно вимитій чистій шкірі.
Нахилився до діда, мовчки поцілував у холодний лоб теплого персикового відтінку, посунув геть.
- Куди?! - вигукнув батько. Макс не озвався.
Начальник Перепечаєвої охорони ввічливо кашлянув, мовляв, перепрошую, пішов навздогін.
- Куди?! - Володимир Гнатович обурився ще більше.
- Наказ… Пан Перепечай висловив побажання, щоб я гарантував безпеку… Максима Володимировича. Маю бути поряд, - побіг геть.
- Женю, ти чула?! Тепер у підпорядкуванні нашого Максима ціла армія головорізів! - нервово вколов Сердюк дружину.
- Коли ж ти вже усохнеш, - утомлено відповіла пані Женя.
Макс йшов довгим темним коридором. Трусило від ненависті. Щось важливе і неприйнятне жило в його батьках, перекреслювало тепло і щирість, що він мав би… мав відчувати до них. Ця пихата зневага батька. І тваринна відданість матері. Для чого вони?!
Почув позаду кроки, озирнувся різко.
- Максиме Володимировичу, - перед ним стояв Продан. - Охорона пана Перепечая переходить у ваше розпорядження.
- Мені не потрібна охорона!
- Ваш дідусь… Він передбачав… Що ви так скажете. Просив передати… Ще мало хто знає…
- Про що?!
- Що ви стали надто… багаті. Скоро навколо вас з’явиться юрмисько людей. А це вже саме по собі…
- Добре. Ви… тільки охороняєте?
- Будь-який наказ.
- Санітарка… Яка за дідусем ходила. Знаєте її?
- Бачив.
- Знайдіть!
- Вона тут… У кабінеті старшої медсестри. У неї вихідний, але я подумав… Що ви захочете поговорити з нею… Подякувати. Попросив затримати.
Макс зайшов до невеличкого охайного кабінету й остовпів. На звичайній медичній кушетці, що стояла біля стіни, спала Дора. Старша медсестра приклала палець до вуст.
- Прошу… Тихо. Дівчина два тижні не відходила від пана Перепечая. Вкрай виснажена. Заснула… Може, потім поговорите?
- Вийдіть, - прошепотів люто.
ІІродан мовчки вхопив Мілу під руку, настійливо потягнув до дверей.
Макс стояв навпроти кушетки… Дора! Знову Дора! Глуха, німа, безпорадна, думки вправно плутає. Виринає, як з темної води, в його житті саме тоді, коли карколомні новини збиваються в зграї, падають на голову одночасно. Патлатий журналіст, брехлива секретарка, дивна смерть діда, Дора…
Присів на стілець, дивився на дівчину… Містика! Як могло так статися?! Чому дід забажав, щоб поряд із ним в останні хвилини були не донька, не онук - чужа людина… І тою людиною стала… Дора. Паскудство! Дістав мобільний.
- Ганно Іванівно. Не йдіть. Дочекайтеся, поки повернуся, - холодно наказав у трубку.
Дора ворухнулася уві сні. Макса підкинуло: що він скаже їй? Дякую?
До дверей.
Стерильний коридор вичищений від будь-яких емоцій. Демонстративно-співчуваючі очі медперсоналу - дисонансом. На дисканті. Крокував надвір, та раптом повернув до моргу. І тільки біля бездиханного тіла діда - порожньо, батьки поїхали ла- хи й скорботу на похорон збирати - запитав у Продана:
- Скільки дід заплатив санітарці за… послугу?
- Три тисячі гривень. Казав: “На цукерки. їй не гроші, інше потрібне”.
- Що? - напружився.
- Не знаю, - зізнався Продан. - Як треба - завтра ж дізнаюся.
- Завтра дідуся… ховатимемо, - процокотів зубами: як же зимно там, де смерть. Не зводив очей з Перепечаєвих іронічних вуст. Бачив… Макс уже бачив смерть.
Схаменувся.
- До діда хочу, - прошепотів.
Продан не втримався, брова здивовано смикнулася: та що ви таке мелете?! Живіть, їй-богу…
- Пан Перепечай… підготував для вас кімнати… у своєму будинку, - здогадався вчасно.
- Цей будинок увесь мій, - уже йшов геть. Апартаменти на Хрещатику порівняно з дідовим палацом - паршивий економ- клас. Переселиться сьогодні ж! Тільки зателефонує Ганні Іванівні - хай речі збере.
Згадав про секретарку, кров до скронь.
- На Хрещатик! - наказав Продану. Можна було б і не пхатися. Послати Продана, щоб викинув секретарку з тріском. Та дуже вже хотілося подивитися їй у вічі. Запитати люто і холодно: “А ти… Ти чому невдячна?! Хто тобі сказав, що мені можна брехати?!”
“Ауді” дісталося пафосної новобудови опівдні. Біля біло- червоного штагбаума стояв Данко. Макс відчув себе могутнім диким шляхетним вовком, якого обклали з усіх боків нікчемні, безсилі мисливці - намагаються впіймати на безпардонну підлу брехню. Дора, Ганна Іванівна,оцей патлатий…
Зупинив автівку біля шлагбаума, гримнув дверцятами, прошепотів Продану:
- Не ходи за мною.
Стояв каменем, спостерігав, як Данко поспішає до нього. В голові лють їжаком качалася. Що ж він так неуважно… до знаків долі? Якщо підла зрадлива Люба, що клялася йому в коханні і трахалася з Макаровим, пішла і підсунула йому Дору… То треба ж було… Як Макаров… Трахнути Дору, аби оцьому патлатому мордуватися, як Макс мордувався…
- Пане Сердюк… Розумію… Прийміть мої співчуття… Якщо можна, тільки адресу Ганни Іванівни… - почув голос Данка. Який вольовий хлоп!
- Дора… спить! - сказав раптом.
Данко відсахнувся. Завмер, почервонів до скронь. Насупився. Зиркнув вовченям.
- Дарма Дора так уже… віддавалася беззастережно… - процідив Макс, кадуцей вів. - Ви… де зазвичай зустрічаєтеся?
- У Марійському… - Данко глухо.
Макс розсміявся недобре.
- А їх… їх на пішохідний міст тягне! Кожна люба… туди. А тобі потім… Хіба за ними встигнути?! І… чи варто?! - пішов геть. І не озирнувся. Буде забава! Уява бісилася: Дора летить з мосту, розгублений Данко мегушиться. А не стрибне! Не стрибне…
Увійшов до власних апартаментів. Побачив біля дверей Ганну Іванівну - стовбичить стримана. Поряд на підлозі пакет зібраний.
- А-а-а… То ви прозорлива! - мовив холодно. - Навіть шкода з вами розлучатися.
- Гроші… за листопад заплатите? - запитала спокійно.
- А як думаєте?
- На все добре, - пішла до дверей.
Макс скривився гидливо - хоч би вибачення попросила, паскуда!
- Чому?! - прошепотів услід.
- А що?.. На вулиці треба було дівча лишити?! - відповіла Ганна Іванівна і зачинила за собою двері.
Кінець світу розпочнеться із запланованого відключення електрики. Деякий час акумулятори й усілякі батареї віддаватимуть накопичене, тихо здохнуть. Усі гаджети перетворяться на сміття. Міський люд виповзе зі шпаківень - до землі, до землі. Не помирати, рятуватися. І коли переважна частина не витримає випробування вселенським екстрим-туром, збагатить ґрунт органічним добривом власних тіл, купка ідіотів з кадуцеями на радощах нап’ється, святкуючи перемогу, бо ще й не здогадується, що вже невдовзі фарбуватиме траву… Зеленим.
Дора прокинулася. До смартфону - батарея порожня. Підключила зарядний пристрій і знову заснула, бо добра Міла і подушку підмостила, і ковдрою вкрила. Й не вставала б, аби не Данко…
У ранніх осінніх присмерках смартфон сіпнувся: нажерся! Дора всілася на кушетці: ого, скільки СМС-ок… Данко, Данко, Данко… Аж сльози на очі: майже десять діб не мала змоги відповідати. Бідолашний пан… Хай йому спокій. Хотіла було розпочати читати від першої, та на екрані смартфону висвітилася остання СМС-ка, від сьогодні. “Чекатиму на пішохідному мості”… Усміхнулася знічено: чому на мосту? Та чи не все одно?! Примчить, хоч на край…
Зазбиралася. Конверт із грішми у торбі знайшла. Три тисячі гривень. Най вам легка путь на небеса, добрий пане.
- Перекуси чогось, потім іди, - Міла насторожі. Обійняла Дору, “снікерс” підсовує, ніби у Міли їх завжди повно.
Хотіла було відкрити рота, вимовити - дякую. От же вміє! їй-богу! Завмерла від хвилювання, дістала блокнотик. “Де у Києві пішохідний міст,, пані Міло?” - написала.
Володимир Гнатович Сердюк ходив просторою вітальнею, місця собі не знаходив. Перша хвиля невтримної радості - врешті, помер старий покидьок! - відступила. Сумніви під шкіру. При Перепечаєві йому - хронічна стабільність, хоч який президент- парламент при владі, бо Перепечай вище вишкрябався. А тепер…
- Женю… Чому ми самі в тяжку годину? - запитав.
- А кого тобі?.. - гірко відповіла дружина. Сиділа у кріслі - крутила перуку в руках,
