ГЕОРГІЙ-ЗМІЄБОРЕЦЬ
Празникові пахощі водяного зілля, золотаві пломінці свічечок у м’якій оксамитовій темряві — усе творило гармонію затишного, водночас урочистого сподівання чогось доброго і світлого. Тільки суворі очі Богородиці, освітлені полум’ям свіч, як живі, пильно дивилися просто в душу…
— Георгію, а ви не нагадаєте мені, старому, де ми з вами стрічалися? — раптом ніби між іншим спитав священик, натхненно клечаючи зіллям розвішані по стінах дешеві іконки у вишитих рушничках.
— Але я — не Георгій! — здригнувся нічний гість, ніби його вдарило струмом. У нервових пальцях хруснула кленова гілочка, якою щойно збирався заклечати ікону Богородиці.
— Знаю: ви — Юрій! Але це те ж саме, що Георгій! І означає — хлібороб, плугатар. Це ім’я прийшло на Русь із християнською вірою двома шляхами: з півдня, з православної Греції, і з католицького північного заходу, трансформоване у Юрген… Але в обох варіантах уже в іншому значенні, сповненому світлої переможної християнської символіки, себто в образі святого Георгія-змієборця. Ви ж знаєте, напевно, про його подвиг християнський? Адже він міг жити у великій шанобі і розкошах, коли б відрікся від Христа. Однак він сам безбоязно оголошує себе християнином, терпить муки і знущання, переборює спокуси князя світу сього, Сатани, нарешті, вражений мечем, віддає своє життя за Христа… Так що ми з вами, дорогий Юрію, власним ім’ям покликані до боротьби зі змієм, і найперше тим, що ховається, як у дуплі, у наших власних душах… — роздумував уголос настоятель, розтрушуючи по долівці татарник і потайки спостерігаючи за реакцією приблудця. — Ви ж бо знаєте притчу про Змія, який спокусив прабатьків наших Адама і Єву на первородний гріх?
— Та знаю… — понуро буркнув ново-об’явлений Юрій, демонструючи попові свою нехіть вступати в балачку: боявся проговоритися. А то — слово за словом — і не зчуєшся, як сам себе видав. А схимник — чорноризець, як навмисно, заохочував його до благочестивої бесіди.
— Я й не сумнівався, бо про цю давню, але гірко повчальну й досі для нас, грішних, подію знає кожен християнин, — й далі «читав моралі», як подумав нічний тать, священик. — Як не сумніваюсь, що все-таки ми уже десь із вами бачились… Хоча — де, коли я вже понад двадцять літ не виходив за межі святої обителі?..
— А мені двадцять шість, — несподівано різко відповів юнак, повертаючи до панотця зблідле лице. — І я можу поклястися, що ми з вами не те що ніколи не стрічалися, а навіть не знали про існування один одного. Але ви вгадали: мене справді звати Юрієм. І вгадали тому, що… ви теж — не сповна розуму… Так, ви божевільний, який вдає із себе пророка, а тепер вже й якогось… змієборця! Боже, як я втомився від цих бббожев-і-ільних… змієборців! Один — в психушці зі зміями бореться! Другий — в цьому болоті! І що з того? З вашої боротьби?! Ті змії, як були зверху, так і є! Їх вже стільки розплодилось, що ступити ногою ніде. Вони скрізь, куди не глянь! Вони світом правлять, а не ви, змієборці!
Молодий чоловік сказав це з таким правдивим розпачем, з таким відчаєм, ніби сам щойно втік, не приведи Господи, з тераріуму, або психоневрологічного диспансеру. Очі його, повні болю, гніву і безпомічних сліз, палали, руки дрібно тремтіли. Певно, щоб не розридатися, юнак не тямлячись кинув на долівку клечання, рвучко повернувся і вийшов із церкви.
Стривожений несподіваним «вибухом» гостя, настоятель пожалкував, що нехотячи поранив його, однак… він справді десь бачив цього чоловіка. І підтвердженням є те, що ім’я вгадав…
— Зачекайте, — примирливо сказав услід. — Я не хотів вас образити… Так, я — не пророк… Цей дар у мене зі студентських років: вгадувати імена. Ви ж знаєте, що діти уже народжуються з іменами, як і з визначеною Богом долею, от тільки батьки не завжди вгадують…
— Я знаю… Пробачте… — погаслим голосом озвався Юрій знадвору. Він стояв на парапеті, взявшись у боки, спиною до отця Георгія, і на тлі погожого болота здавався богатирем на розпутті. По хвилі продовжив з легкою досадою, вдивляючись кудись у багну:
— Про мене вам розказали ваші прихожани — сільські баби, в яких, до речі, я теж отримав про вас повну і досить цікаву інформацію…
— Та ви що, пане Юрію, це не в моїх… правилах… розпитувати… випитувати… І взагалі, як я міг знати, що ви сюди заявитесь?.. — зчудувався настоятель. — Господь з вами, сину!
— По-перше, я вам не син… — знову занервував Юрій.
— Вибачте, але так прийнято… так завжди священики зверталися до молодих парафіян, — розгубився панотець.
— І не прихожанин ваш, чи як там прийнято казати… не парафіянин! — далі ставав дибки приблудець. — Коротше, не з тих наївних селюків, які вважають вас святим… Який… ну, дають! нібито теж, як колись церква, впав із неба. Зразу ж після Чорнобильської аварії. Але ж це — страшна брехня! І ви, отче, знаєте, що тієї чорної ночі тут був… зовсім інший чоловік! Точніше, чоловік з хлопчиком! Зовсім інші люди… А ви… ви… Тільки один Бог знає, де ви тоді були… коли всі ваші колеги горіли в полум’ї реактора!
Стало тихо. Так тихо, що було чути, як поскрипуючи, влягаються на церковній долівці шаблі татарського зілля. Джинсова куртка на спині Юрія злегка заворушилась, ніби він остерігався удару.
«За такі натяки — убивають!» — подумав Юрій, пригадавши серп у році попа, і демонстративно завмер, чекаючи на удар. Та почув… зітхання, схоже на хриплий стогін.
— Нарешті, — зітхнув отець Георгій, зупинившись за кілька кроків у порозі храму. — Я довго чекав цього запитання, чекав хвилини, коли зможу на нього відповісти. І от ця хвилина настала. І я… я не знаю, ЩО відповісти. Бо всі мої відповіді, які давав сам собі на це… запитання впродовж довгих двох десятків літ, всі думи вистраждані, пережиті — нічого не скажуть… і не пояснять. Бо навіть найсвятіша, найправдивіше правда через двадцять років здається… вигадкою. І взагалі, це довга і трагічна історія поверженої гордині. Яка почалася мільйони років тому падінням у темряву Янгола світла… Ви ж напевно знаєте цю біблійну історію про Янгола світла, якого Всевишній сотворив собі у помічники, натомість той, охоплений гординею, уявив себе вищим і достойнішим свого Творця і замірився на Його велич, збунтував небесне воїнство, щоб посісти самому місце Вседержителя Всесвіту?
— Знаєте, що… не розказуйте мені байки! Чи як там називаються ваші притчі! Я вам не тупа сільська баба, — сердито перебив священика Юрій. — І не вдавайте із себе… таке безневинне ягнятко! Святого мученика… Пророка чи ще когось, кого ви там перед своєю паствою розігруєте! Не прикидайтеся чесною людиною! Мені батько розповідав, якою ви були… сволотою!
І завмер, зляканий власною брутальністю. Але слово — вилетіло! І… просвистівши чорною болотяною гадюкою, впало між ними, слизьке, бридке слово… Зашипіло і поповзло по нозі, по спині, і скрутилось тугою петлею на шиї! Юрій рвонув комір сорочки, фізично відчуваючи на горлі слизьку холодну петлю. Шарпнувся бігти, але його зупинив лагідний голос настоятеля храму:
— Зачекайте, юначе! Ви сказали — батько?! Вам розповів про це — батько?! — з несподіваною цікавістю перепитав отець Георгій, ніби не чуючи страшних звинувачень хлопця.
У тривожній задумі закрокував подвір’ям, раз по раз поглядаючи на знервованого юнака, що поривався кудись іти. Тепер отець Георгій був майже впевнений, що бачив цього хлопця чи подібного до нього чоловіка з ніби розчахнутим з горя чи відчаю поглядом. Але — де, коли? І про якого батька говорить ця нещасна, сирітська, але все-таки, відчував, правдива душа?!
— Як — який батько?! Мій батько! — знову починав закипати праведним гнівом Юрій. — Той самий, що приходив до вас за тиждень до аварії. Що попереджав! Просив мало не на колінах не робити того, що ви намірилися робити! Казав, що йому був знак, що ікона Богородиці плаче кривавими слізьми, віщуючи страшне горе! А ви — що? Ви — сміялися! Проклятий комуняка! Сучий кар’єрист! А тепер граєте святого?! Я би сам, без того вовка, що вам скрізь ввижається, вас роздер, убив, задушив своїми руками… урррода!
Юрко насправді аж трясся від спокуси убити попа.
— Молодець! Так його! Так! Хапай за шию і души! Придуши його, щоб знав! — під’юджував Юрія з шаливи болотної невидимий крутий поплічник. — А доки піп буде відходити, хапай «медальйон» і жени до «майбаха»!
Розтроюджений власною бідою, роздраконений братком хлопець підскочив до священика, але той, ошелешений інформацією про батька, який нібито передбачав аварію на Чорнобильській АЕС, не зважав на розлюченого юнака. То нервово ходив, схопившись за голову, то враз зупинявся, щось бурмочучи, як божевільний. По зосередженому виразу обличчя було видно, що настоятель нелюдськими зусиллями
