сюди. Я чекатиму вас. Обох.
Юрко аж рота роззявив від здивування, хотів щось спитати, але чудний піп суворо наказав:
— Ідіть! Батько чекає вас уже три години!
І збентежений Юрко не ступив — скочив у болото. Кілька хвилин отець Георгій для певності «тримав» поглядом постать парубка, але, побачивши, як той впевнено кинувся доганяти вервечку прочан, перехрестив і пішов до церкви. Кликало його туди щось схоже на відчуття дискомфорту, вини… чи сорому за невиконаний обов’язок. Тривожний туск в душі не минав, навпаки, переростав у гостре передчуття небезпеки… Так, він ясно бачив, як, поцілувавши Оксанину дитину в чоло, Богородиця заплакала. Але — чому? Невже та буряна, грозова ніч була тільки черговим випробуванням, а не остаточною перемогою над силами зла, що терзали цю землю і його душу? Невже, Господи?
В сум’ятті глянув на північний схід, туди, звідки прийшов і куди ось уже двадцять років поглядав з тривогою: у ясно-голубому небі над тим місцем, де за лісами мав бути Чорнобиль, висіла зловісна сизо-лілова хмара… І все зрозумів: битва триває!
З тривогою переступив поріг і скам’янів: Богородиця плакала кривавими сльозами!.. Хотів упасти на коліна, але почув тихий, наче мамин голос:
— Мерщій вставай і йди! Там, куди прийдеш, спитай кожного з царів людських:
«Ви що, не відаєте, що трапиться завтра, яким стане ваше життя?»
Скажи:
— Дихає сіркою пекло і не за горами день, коли буде відкинутий навіть від гробу свого кожен, хто землю свою руйнував і свій народ убивав! І прийде цей день, і понижиться гордість людини, і високість людей, і буде високим Сам тільки Господь того дня, і божки срібні, й божки золоті і божища — усі минуться!
— Вони не повірять, Мати Божа! Подумають, що я божевільний! Гірше! Вони не пустять мене й на поріг!
— Не говори про всіх. Кажи про себе і свою віру. Хіба ти не знаєш, що кожному буде по вірі його?
— Але ж я молився… Я за всіх них молився, але вони не вважали за потрібне пізнати Бога, то чи захочуть почути мене! І що я скажу їм таке, чого вони ще не чули?!
— І сказав Ісус: «Коли до царів і правителів поведуть вас за мене, не журіться, як або що говорити — тієї ж години буде вам дане, як маєте говорити, бо не ви промовлятимете, але Дух Отця вашого у вас промовлятиме».
Від цих слів отець Георгій заспокоївся: якщо це було Об’явлення, що Бог відкриває йому Знання, до цього закриті, то він готовий сповняти Його Волю. Піднявся з колін, підійшов до чудотворного образу Богородиці, зняв його, загорнув у вишитий Ольгою Михайлівною рушник, пригорнув до грудей, замкнув церкву і пішов через трясовину не питаючи броду туди, де за лісами-болотами сяяв невидимими золотими церковними банями Київ.
«Повертаються вітри на кола свої», — подумав, згадавши середину квітня 1986 року, контрольно- пропускний пост ЧАЕС і бліде обличчя Божого посланця, якого прийняв за божевільного… А що чекає його, раба Божого Георгія, у тому світі, з якого він втік?
Тим часом, на протилежному боці болота, миряни, нарешті, діставшись живими-здоровими берега, збуджено обговорювали нічні події-чудесії. Нікому не вірилося, що таке пережили, але те, що допіру, ось- ось, тільки-но перейшли самостійно трясовину, і ніхто не втопився, а деякі навіть ніг не забруднивши (!), свідчило, що минула горобина ніч не приснилась, а була насправді!
Юрій останнім ступив із хисткої купини у м’яку лугову траву, і з полегкістю зітхнув, відчувши під ногами надійну твердь. Мимоволі глянув туди, де ще недавно мерехтів зловісним пульсуючим світлом бандитський «майбах» і… вмітив (чи привиділось?) як нібито тінь упала на те місце в гущавині, далі різко зірвався вихор, сколихнув підлісок, шугнув у верховіття старезних осик і хляпнув разом із збитим воронячим гніздом у багну!
«Так я не помилився! І не примарилось мені: он хто буянив цілу ніч!.. Да-а-а, не з простими хлопцями я мав справу!», — подумав Юрій і озирнувся, сподіваючись побачити на тім боці трясовини одиноку постать отця Георгія. І… не повірив власним очам: там, де ще мить тому простиралося Криваве болото — зеленів невисокий пагорб, а на вершині його сяяв маківками та хрестами золотими старовинний, дивної краси, дерев’яний храм.
— Неопалима купина. Кажуть, її бачать тільки посвячені, — сказав хтось зовсім поряд. Юрій озирнувся: дівчина на ймення Леся.
— Ви теж її бачите?! — спитав пошепки, ніби боявся пробудитися зі сну чи сполохати міраж.
— Бачу! — луною озвалася дівчина.
ПРО АВТОРА
Галина Тарасюк — поет, прозаїк, критик, перекладач. Автор 20 книг поезії і прози: «Горельєфи», «Сотворіння гнізда», «Світло джерела», «На трійцю дощ», «Любов і гріх Марії Магдалини», «Дама останнього лицаря», «Між пеклом і раєм», «Жіночі романи», «Янгол з України», «Новели», «Мій третій і останній шлюб», «Цінь Хуань Ґонь», «Короткий танець на Віденськім балу» тощо. Лауреат Державної літературної премії ім. Олеся Гончара, Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Григорія Сковороди, Всеукраїнської літературної премії ім. Володимира Сосюри, літературної премії ім. Григорія Косинки, літературно-мистецьких премій ім. Сидора Воробкевича, Ольги Кобилянської, Ліги українських меценатів ім. Дмитра Нитченка, а також премій журналів «Березіль» та «Жінка». Її книги «Янгол з України» та «Сестра моєї самотності» визнані «Книгами року» на конкурсі Київської міжнародної книжкової виставки у 2007-му та 2009-му роках.
Твори письменниці перекладені на вісім мов світу.
Галина Тарасюк — нагороджена Орденом княгині Ольги, медаллю «Незалежність України» Міжнародної Академії рейтингових технологій і соціології «Золота фортуна» та відзнакою лицарського ордену Архистратига Михаїла.
Заслужений працівник культури України.
