ПІД ОМОФОРОМ
Якби хто того суботнього вечора на передодні Зелених свят прибився до Кривавого Болота, то побачив би ідилічну картину. На острівці посеред трясовини світилася зсередини золотавим сяєвом свічок церковця, а біля неї просто неба на траві сиділи й гомоніли люди. Трохи оддалік високий чоловік у чорній довгій одежі чаклував біля невеличкого багаття…
… Отець Георгій розпалив невеличке багаття, щоб заварити чай у солдатському котелку, що його бозна-звідки приніс Юрій, Ольга Михайлівна розстелила на траві скатерку, розіклала, припрошуючи вгощатися, своє фірмове печиво. Одне подала Оксаниному хлопчикові. Той, взявши печенинку, довго і уважно розглядав її.
«Наче вперше бачить, — зажурилася Оксаниними злиднями Ольга Михайлівна. — Таке ж худесеньке, біднятко, що аж світиться…».
Хлопчик справді світився в лілових нічних сутінках, мов світлячок. Але на те ніхто не звертав уваги, бо лице отця Георгій теж світилося при молодому серпику місяця, як і кожного, хто сидів при багатті, а чи просто під рясними зорями.
— Гарно як! Начіє у раю, усе цві-і-єте… — цвірінькнула синичкою баба Настя Синиченко і знічено вмовкла.
— Як під омофором Богородиці… — шелеснула Поліна — скромна жіночка з найдальшого хутора Сосниця.
— А я Бога прошу, щоб так було гарно там, де зараз мій Женя, — зітхнула Ольга Михайлівна.
— А як прізвище вашого чоловіка? — несподівано запитав отець Георгій, не відриваючи зачарованого погляду від вогнища, що весело потріскувало, розсипаючи на всі боки рожеві іскри. — Він, ви казали, працював на ЧАЕС?
— Так, працював… Женя Ходись… Так звали його… Наше прізвище Ходись, правда, Лесю? — відповіла, як видихнула Ольга Михайлівна і пригорнула до себе внучку.
— Ходись? Ви сказали Ходись?! — в голосі отця Георгія почулися тривожні нотки, а обличчя у відсвітах багаття взялося червоними плямами.
— Авжеж — Ходись… Чудне прізвище, правда, і рідкісне. Казав Женя, нібито так прозивали його прадіда за те, що мав звичку казати: «Ходись ту, маю щось казати».
— Будьте певні, там, де зараз… наш Женя Ходись, набагато краще, ніж тут, бо то — коло Бога… — сказав тихо отець Георгій по якійсь хвилі.
— Слава Богу, — теж ледь чутно озвалася Ольга Михайлівна, не звернувши увагу на прийменник «наш», бо саме в цю мить, ніби артисти, що зачекалися за кулісами, у нічну тишу увірвалося зі співами- переливами лісове птаство, защебетало-затьохкало, засвистіло на всі голоси, лади й регістри. Мовби перекривлюючи пернатих співаків, дружно й весело заквакали, задеркотіли на болоті жаби, заплескала по воді, скидаючись, риба.
— Оце то концерт! — захоплено вигукнула внучка Ольги Михайлівни. — Ви чуєте, бабусю? А я… я ще ніколи такого не чула! Супер!
— Під таку музику і спати шкода, — позіхнув, підмощуючи під голову кашкета, старий Поліщук.
— Діду, не спіть, будемо вечеряти, чай пити, — заклопоталися своїм єдиним дідом жінки, розливаючи по кружках запахущий, заварений з цілющого зілля отцем Георгієм, чай.
Та вже за півгодини зморені за день прочани спали покотом у теплій траві, вкрившись ліловою ковдрою літньої ночі. Не міг заснути тільки отець Георгій: тривоги не давали. Вже й молитви всі по третьому разу прочитав, а сон не йшов. Мимоволі пошукав очима те місце у високій траві, де лежав Юрко: спить сном праведника, хоч так і не признався, якими шляхами прибився на острів через трясовину… А може, тими самими, що й він, Георгій Бунчужний, змій повзучий, якому згодом судилося поповнити воїнство Георгія- змієборця? Ох, справді, «не суди й тебе не осудять».
І раптом отець Георгій аж сахнувся. Виявляється, не один він цієї ночі не спав: над темною травою світляною кулькою «зависла» непорушно голівка Оксаниного хлопчика, а очі… очі — блискучо-темні, як люстерка в пітьмі, дивилися в небо, всіяне міріадами різнобарвних зір, з такою зосередженістю, ніби хотіли щось там розгледіти, або когось побачити.
Отець Георгій перехрестився: свят-свят, що це йому, грішному, таке погане мерещиться?! Дивиться собі дитя на небо, то й дивиться… А йому, схимникові, який тих дітей і близько не бачив, мерещиться казна-що!
Сердитий на себе, священик перевів очі на болото. Відсвіти самоцвітних небесних розсипів відбивалися у його темних водах, зливалися із роями блукаючих світлячків, творячи феєричне і прекрасне світляне видовище. Пахло аїром, дикою гвоздикою, вереском, чебрецем, м’ятою… У цьому медово-пряному коктейлі приємно гірчив запах полину. У верховітті дерев солодко зітхали натомлені за день пустощами молоденькі вітерці-леготи, здували з листя росу і вона, перламутрово подзвонюючи, осипалась у сонні трави…
Велично і розкішно сходили на сонну землю Зелені свята.
БИТВА
Мимоволі отець Георгій зіщулився — з болота різко війнуло холодною запліснявілою вільгістю. Ніби раптовий протяг зненацька відчинив заржавілу браму в потойбіччя, погасивши і зорі у вишині, і світлячки на болоті. Стало темно й глухо, як погребі. Отець Георгій глянув угору і не побачив неба. Глянув униз і не побачив землі і людей на ній. Одна темінь. І тиша. Та за якусь мить цю глуху, мов залізобетонну, тьму розколола з тріском і ляскотом сліпуча блискавка. Ударив грім, рвонув вітер, затріщала земля, захиталося болото, розпліскуючи по берегах брезклу віковічну твань. Закричали перелякано невидимі в пітьмі парафіяни.
Отець Георгій, злякавшись, щоб вони в паніці, не дай Боже, не втопились у трясовині, схопився і, перекрикуючи бурю, заволав, рвучи голосниці:
— До церкви! Усі — до церкви! Негайно! Тримайтесь за руки!.. За мною! Де дитина?! Хто бачив дитину?
І вражено вмовк: на рівні власних очей побачив… дзеркальні очища Оксаниного хлопчика. Дитина… (ні, це йому не ввижалося!) дитина мовби висіла в повітрі! І… просилася на руки! Але дивуватися не було коли, тож отець Георгій підхопив маля, прихилив до грудей, і рушив до храму. Острів, залитий каламутною дощівкою, гойдався, як дірявий човен. Сильний ураганний вітер з дощем і градом буквально збивав із ніг, виривав з рук дитя, яке, на диво, не плакало, а тільки міцніше чіплялося ручками за шию настоятеля, який все намагався перекричати бурю:
— До церкви! Усі — до церкви!
І перелякані на смерть люди, заскочені зненацька дикою стихією, почувши крізь ревіння бурі голос отця Георгія, отямилися й собі вслід за ним стали виборсуватися з водяного варива і гребти щосили на рятівний вогник єдиної свічечки, що одиноко догоряла на свічнику біля престолу.
Благополучно діставшись до церкви, отець Георгій переніс хлопчика через поріг, посадив на встелену зіллям долівку, а сам кинувся назад у темне ревище негоди — рятувати старших жінок. І зіткнувся з Юрієм, обвішаним знесиленими пенсіонерками. Десь поряд у буряній темені метався розпачливий лемент сердешної Оксани:
— Де дитина?!.. Боже, де дитина?!
— Дитина у храмі! Жива-здорова! Дайте руку! — прокричав панотець, намагаючись допомогти жінці вибратись із водяного виру. — А де Ольга Михайлівна з внучкою? Де Поліщук?
Але мокра з голови до ніг Оксана не знала, де вони, ридаючи, але вже від щастя, що дитина знайшлась і жива. І тут отець Георгій побачив, як у глибині темряви мутна злива ніби полоще білу сукенку дівчини Лесі. Почув приглушений буревієм крик-стогін:
— О-о-ой!.. Бо-о-оже… О-о-ой, лю-ю-юди… Хто живи-ий, ряту-у-уйте! Оо-ой… спаса-а-айте!
