це мерехтливе світіння, що німбом осяює його, насправді випромінюють водяні лілії та латаття, які він приніс Богородиці.
— Слава Господу, що дійшли! — перехрестився отець Георгій, ступивши на твердь. Парафіяни теж з полегкістю зітхнули, дякуючи Богові і Матері Божій, що перевели їх через безодню. Бо, нема де правди діти, щоразу перехід через болото був для них, не таких вже й молодих і ловких, неабияким випробуванням. Особливо, після того, як вони помітили, що стежка… рухається! Авжеж, вона щоразу пересувається то вліво, то вправо від куща калини, який служив їм поміткою з того дня, як вони вперше пішли через багну услід за козацьким попом. Тож один Бог відає, як отець Георгій непомильно знаходить стежку, і, взагалі, як їм усім вдається пройти по ній, не забруднивши, ба навіть не замочивши ніг?! Чудо та й годі! Присутність дива трохи лякала, але щораз все більше радувала людей. Отож схвильованим, веселим гуртом прихожани рушили до храму. Попереду йшов отець Георгій з Оксаниним хлопчиком на руках.
У церкві парафіян чекало ще одне чудо: переступивши поріг, вони не впізнавши свого храму, заквітчаного вінками водяних лілій, які, здавалося, випромінювали різнобарвне, як ялинкові гірлянди, сяйво.
Та найбільше вражений був настоятель. Попервах отець Георгій нічого не зрозумів, і був ладний сприймати все, що відбувається у храмі і поза ним, як видіння, послані йому Небом. Та роззирнувшись по церкві, побачив у самому кутку, біля столика з хрестиками, молитовниками і свічками того, на кого і сподівався… Юрій дивився на отця Георгія розгублено, ніби сам був здивований чи то власним вчинком, чи тим ефектом, який він справив на настоятеля і віруючих.
Отець Георгій вдячно усміхнувся юнакові і пішов готуватися до Служби Божої.
ДІДІВСЬКА П’ЯТНИЦЯ І ТРОЇЦЬКА СУБОТА
Тим часом, доки панотець, зачинившись у вівтарі, одягав ризи, жінки поставили справа коло престолу широкий ослін, застелили його вишитим рушником і почали викладати свої панахидки: хто хлібину, хто вузлик з крупами, хто баночку півлітрову цукру, а дід Петро Поліщук — куплену купно всією церковною громадою пляшку кагору для причастя. Усе, як наказував отець Георгій. Знаючи вельми скромні статки своїх парафіян, настоятель забороняв їм приносити в поминальні дні дорогі продукти та різні лакоминки, але найбагатша з них, вчителька на достроковій пенсії, позаяк в її селі зосталося більше вчителів, аніж учнів, Ольга Михайлівна, все одно приносила «на помин» то печиво домашнє, то горнятко з коливом, яке в довколишніх селах називають — «канун».
Ольга Михайлівна шанувала свого «козацького» попа, як називала проміж себе паства настоятеля Свято-Покровського храму. Але, певно, більше — жаліла… Як людину, котрій, якщо люди не брешуть, теж довелося, як і її покійному мужу, побувати в самісінькому кратері чорнобильського пекла. Ользі Михайлівні часом кортіло заговорити про це з панотцем, запитати, чи не знав він Євгена Ходися, але щось стримувало… Може, страх розтроюдити душу і свого, і його спомином про пережите? Бо аж страшно стає, коли згадаєш, скільки ж то їм усім довелося натерпітися! Вистраждати! Витримати такого, що й не всі витримували. От і Женя… не витримав… Не пережив…
Хоча, як часом думає Ольга Михайлівна, якби не його чесність, жив би Женя при здоров’ї й досі. Ніхто ж його не примушував кидатися у те пекло… Хоча… він теж, мабуть, передчував, що погано для нього закінчиться той експеримент. Був проти: боявся, що не витримають якісь системи. Конфліктував з начальством, особливо з одним… якого вважав порядним і знаючим спеціалістом з ядерної фізики, і який, на думку Жені, не мав права легковажити долею стількох людей ради чергового «авралу» на честь пролетарського свята. Чи ювілею, будь він не ладний! Певно, того чоловіка, як і Жені, вже давно нема… І за що, ради чого вони — такі ще молоді, красиві, такі мудрі і вчені, поклали голови, життям пожертвували?! Будь вона проклята та страшна система, в якій людина була нічим, ні ким, тільки гвинтиком і засобом для здійснення якоїсь… чергової високої мети заради світлого комуністичного завтра. А те «завтра» і «післязавтра» впало на голову, як сніг, тільки — чорний, радіоактивний, смертоносний, нежданий у квітні — сніг…
Часом жінці здавалося, що отцю Георгію теж хотілося поговорити про чорнобильські події двадцятирічної давності, розпитати детальніше про її чоловіка-небіжчика, можливо, вони були знайомі, авжеж, на ЧАЕС майже всі були знайомі, але певно теж не смів тривожити важких споминів… Адже кожен з них розумів: є печалі, які носиш в собі, мов іржаві смертоносні міни, і боїшся до них доторкнутися… Тим більше, що знав: вчителька й без того карається своїм атеїстично-комуністичним минулим. Був такий гріх… був. Усвідомлений. Бо ж ніхто її, рядову вчительку рядової середньої школи з міста Прип’ять не примушував ще «до Чорнобиля», вбивати вперто в голови дітям, що Бога — нема. Що справжній бог природи і творець світу — людина, яка сягнула у своєму розвитку такої висоти, що розщепила атом! І примусила його служити на благо усьому людству!
Як та людина розчепила той атом, вчителька історії Ольга Михайлівна не знала, але була щиро вдячна всім, хто той атом розчепив, і побудував Чорнобильську атомну станцію, бо тепер вона живе не в якомусь селі, а в сучасному місті енергетиків, в комфортабельній квартирі, має високооплачуваного чоловіка енергетика, і виховує сина — теж майбутнього енергетика, впевнена, що її простому людському щастю не буде кінця. І раптом — та жахлива аварія… мов кара Божа. І смерть Жені… І це вічне, не минуще почуття вини…
Поховавши через місяць після аварії на ЧАЕС чоловіка в його рідному селі Піщаному, що опинилося майже на межі 30-кілометрової Чорнобильської зони, Ольга Михайлівна відвезла сина-студента до своєї матері в Луцьк, а сама вирішила не шукати щастя-долі переселенської в чужих краях, не тинятися по приймах-комірних, а зостатися тут, в порожній хаті чоловікових батьків, тим паче, що й робота траплялася — у місцевій школі не вистачало вчителів. Однак не тільки страх перед переселенськими поневіряннями прив’язав її до Піщаного, а щось інше, в чому боялася зізнатися сама собі… Можливо, більша за горе — потреба покути? І тому вона тут, у цій церковці…
За мирськими думками Ольга Михайлівна не забувала про свої церковні обов’язки регента і читця Святого Письма. Що поробиш, кожному у їхній невеличкій громаді доводилося виступати в кількох ролях, тільки дід Поліщук займав одну посаду, зате найголовнішу, — церковного старости. Отож, доки жінки, розкладали панахидки, ставили свічі на підсвічниках і квіти у вази на престолі, Ольга Михайлівна відкрила молитовник на розділі «Зелені свята. Троїцька Поминальна Субота». Глянула на царські врата: за ними отець Георгій молився, готуючи душу до розмови з Богом і людьми. І на душу жінки зійшла тиха світла благодать…
Про отця Георгія, тоді ще «дивного чоловіка з хижки на болоті», Ольга Михайлівна прочула першою. Від школярів. Бігаючи по лісу, дітваки запримітили посеред трясовини якусь хатку і людину біля неї і подумали, що то вернувся бозна-звідки до свого куреня відлюдкуватий лісник Вовк, котрий пропав одразу «після Чорнобиля». Але ті, хто знали Вовка, заперечили, мовляв, чули від жінки його, що жила в сусідньому селі Корчувате, ніби він давно, десь за місяць «після Чорнобиля», помер. Тож, зрозуміло, що всі ці плітки і факти тільки розпалили цікавість місцевих до Робінзона з трясовини. А одного разу, коли Ольга Михайлівна із товаришками пішла не так по гриби, як прогулятися пущею, той Робінзон сам вийшов їм навстріч і назвався священиком Козацької церкви, якою насправді виявилася хижа серед неприступних мочарів.
Ольга Михайлівна, як єдиний у цих багнах дипломований історик, зацікавилась несподіваною зустріччю і підбила жінок піти слідом за попом лиш йому одному відомою і видимою стежкою через болото, щоб на власні очі побачити ту (уявити ж тільки!) трьохсотлітню, а може, й давнішу, церкву. Так почалося їхнє знайомство, а з ним і спільна дорога до замулених джерел рідної історії, які виявилися, з погляду християнського священика… теж гріховними, бо язичеськими.
Звичайно, з огляду на свій сан, отець Георгій у цих історичних бесідах не йшов далі за роки правління княгині Ольги та князя Володимира, зупинявся на часовій межі між Руссю язичеською і Руссю християнською, але вони часто говорили про тяглість і тривкість тисячолітніх прадідівських обрядів, звичаїв і символів, що
