Галина ТАРАСЮК
ХРАМ НА БОЛОТІ
Новочасна притча
Цього храмового острова серед болота не шукайте на карті України.
Він у душі кожного.
ЧОРНИЙ «МАЙБАХ»
Вийшовши з автобуса, Юрій роззирнувся, прислухався. До Кривого, чи Кривавого Болота якраз із цього місця вела колись просіка, яка непомітно переходила у стежку і врешті губилася в густому підліску. Авжеж, він добре пам’ятає, що саме за цим виярком, від цього старезного дуба починалася дорога, вузенька, на ширину селянського воза, у дві темні, втоптані колесами колії, між якими росла ріденька, невисока травичка. Однією колією йшов тато, а другою він, малий Юрась. Коли навстріч траплялися фури з буреломом і сухим хмизом, вони з татом відступали на обочину і чекали, доки проїде повз них довга й височенна купа дров, запряжена кіньми і дядьком із батогом… Того злощасного Першого травня вісімдесят шостого року вони теж бігли у ліс просікою… Але тепер, як Юрко не придивлявся, не те що просіки, навіть натяку на неї не було! Заросла! Воно й не дивно: стільки часу минуло…
Тож, не знайшовши ні просіки, ні стежки, вирішив іти навмання, орієнтуючись на захід сонця. При нормальній ході — завидна можна й дістатися.
— Щоб не заблудитися — наслухай. Його чути. Удень буслами клекоче. А ввечері — жабами галасує. І вогкістю тягне, — научав тато. — І йди строго на захід.
Та не встиг хлопець і кроку ступити, як почув за спиною тихе лиховісне шипіння. Злякано оглянувся і — здивувався: за кілька кроків перед ним зупинився… чорний «майбах»! Так, не що інше як чорний «майбах»! Юрій не вірив власним очам, бо зустріти на цій глухий лісовій дорозі іномарку, та ще й таку дорогу, було все одно, що побачити космічний корабель або… килим-самоліт! А розкішне авто й справді сяяло-виблискувало у мерехтливому промінні призахідного сонця, що сіялось крізь густі лісові хащі, мов прекрасна казка… Авжеж, сучасна казка-мрія про сучасного Коника-горбоконика для молодих і небагатих сучасних парубків. Звісно, що Юрій як один із таких молодих і незаможних теж марив подібним чудом техніки і дизайну і то так палко, що скоро незбутня мрія про власний автомобіль переросла у манію. Не маючи можливості колекціонувати оригінали, він збирав їхні рекламні світлини, ходив по шикарних автосалонах і скромніших «беушних» ринках, грав у авто-лото та інші всілякі теле-розваги, сподіваючись врешті-решт виграти омріяний приз.
Тож тепер стояв і зачаровано дивився на це диво, що невідомо яким чином і з якої притичини опинилося в його рідній глушині. Наразі тоноване вікно «майбаха» повільно опустилося, і з нього виткнувся голомозий молодик приблизно одного з Юрієм віку у чорних окулярах і чорному костюмі.
«Цей крутелик або на похорон їде, або великий чиновник, якщо в таку спеку запакувався у все чорне та ще й у рукавицях шкіряних», — не встиг подумати Юрій, як чорний крутелик спитав мовою високих чиновників, олігархів і тої «золотої молодьожі», кучеряве життя яких показують таким, як Юрій, по телевізору:
— Слышь, парень, ты случайно не знаешь, как проехать к Чертовому болоту?
— Не знаю, — зовсім розгубився Юрій. — Я не знаю такого болота. У цьому лісі є болото, але воно зветься по-місцевому — Кривим, а по-історичному — Кривавим…
— Что, в принципе, один и тот же черт! — засміявся представник «золотої молоді». — Поэтому болото и называется — Чертово. А ты разве не туда намылился?
— Та ніби туди… — зам’явся Юрій, здивований догадливістю «крутелика».
— От і добре, — перейшов той на мову народу. — Тоді сідай і показуй дорогу. Бо ми теж туди… з візитом. Чи не так, хлопці? — кинув позад себе.
Із присмерку салону почулося схвальне гигикання, від якого Юркові сипнуло по спині легким морозцем: «Оце влип! Братки, блін!.. Треба тікати, доки не пізно…».
— Та я сам не знаю дороги… Пам’ятаю з дитинства, що тут десь була вона. Від дуба, он того, просіка починалася, далі стежка… коли йти на захід сонця — через годину дійдеш… А як проїхати?.. Не знаю… Та й мені не зовсім туди… Я до села добираюся… На автобус не встиг…
— Ладно, не ври! — добродушно перебив Юрія водій «майбаха». — Валяй садись! И поехали! Гы-гы… на захід сонця.
У цю ж мить відчинилися передні дверцята справа, і Юрію нічого не зоставалось, як сісти поряд із нахабним братком. Коли залазив у салон, помітив: позаду водія, майже непомітні в сутінках салону, сиділи ще двоє молодиків теж у чорних похоронних костюмах і в сонцезахисних окулярах — «мінімум за 300 баксів», — відзначив подумки Юрій, кивком голови привітавшись із пасажирами. Але ті не відповіли. Сиділи, як мертві. Така безтактність неприємно кольнула і ще більше насторожила Юрія, але виходити з авто було пізно: він ще й двері не встиг зачинити, як важкий «майбах» раптом відірвався від землі і, мов пір’їна, легко й плавно полетів… Авжеж! Полетів! Спочатку просікою, тою самою, з його дитинства, але яка, і в цьому Юрій щойно переконався на власні очі, заросла самосійним підліском ще років з десять тому! Та знову ж таки — не встиг він здивуватися, як авто м’яко приземлилося в густих лісових хащах.
— Приїхали! — сказав впевнено «чорний крутелик», ніби то не він ще хвилину тому питав дороги в Юрія!.. І справді, як попереджав тато, у відчинені вікна салону повіяло болотною вільгістю, долинуло ліниве поодиноке кумкання розімлілих від спеки жаб. Лінивий вітерець хитнув підліском, крізь гущавину в промінні призахідного сонця щось сліпучо зблиснуло, і браток, мов ошпарений, чортихнувся, затулився рукою в чорних пальчатках, і натиснув на газ. «Майбах» ревнув і відскочив у глибину гущавини… Від різкого ривка Юрко ледь шию не зламав. Але навіть не це його стурбувало, і не увесь цей маскарад з окулярами, рукавичками, похоронно чорними прикидами, гробовим мовчанням, а реакція водія на… Юрій міг поклястися, що крізь гущавину зблиснуло не що інше як золота маківка величного собору… Але — звідки?! Те, куди вони добиралися, як він пам’ятав, схоже на звичайну селянську хату… Чи, може, тут, на цьому болоті, відбулися якісь зміни?!
«Сахнувся, як чорт від ладану… Атеїст, іновірець чи взагалі сатанист якийсь… Тоді… чого він сюди приїхав?» — губився в здогадах.
— Того, чого й ти! — обізвався дивний попутник, ніби вони щойно обговорювали в голос це питання, насмішкувато позиркуючи на бідного Юрія, який не знав уже, що думати, якщо ці круті пацани навіть думки його читають… І про плани його потаємні, про які навіть мама не знає, знають… Та й ведуть себе так, ніби вони — найбільші пани в цьому світі… Щось недобре, зловісне було в цій впевненості… Ба! Навіть не чесне, підле! І взагалі — хто вони? І чого причепилися саме до нього?! Може вони — з міліції чи служби безпеки? Вичислили його… Точніше… засікли… прочитали думки? Але як? Хоч тепер у них така техніка, що говориш в себе на городі, а в Америці чути!.. І от тепер його хочуть змусити силою на те… що він задумав, і взяти «на гарячому»… А якщо він передумає? Якщо вже передумав? А тому от просто зараз встане і спокійно вийде, подякує за товариство і піде собі назад… чи в ліс по гриби, чи ще куди схоче… А, може, вони збоченці- садисти, чи вбивці-маніяки, і хочуть його вбити?.. Втопити у цих болотах, в яких згинула вже не одна тисяча люду? Але — нащо? І за що? Він-бо нічого поганого не скоїв, і вже точно, що не вчинить!.. Хоч би вони в нього стріляли!
— Прошу виходити! — обірвав нагло Юркові тривоги «похоронний» молодик, але таким привітним тоном, ніби запрошував на пікнік до накритої «галявини». Вийшов сам, обійшов машину, відчинив перед Юрієм дверці і чекав, доки той вийде. Двоє на задньому сидінні навіть не поворухнулися.
— Краса ж яка! А повітря! Як на планеті Тенебріс у сузір’ї Водолія. Навіть повірити важко, що зовсім
