— В Богуна! Клейноди — в Богуна! — долинуло луною… Чи з глибини болота, чи з далини століть. І козацьке коло звільна зітхнуло. Та по зітханню знову вибухнуло тривогою: чи рятуватися, оголивши тили, а чи всипати ляхам по саму зав’язку, щоб тим часом полки Богуна, ними прикриті, з найменшими втратами вибралися з цього розпроклятого болота?!.
А з темних рублених стін (чи крізь них?) все сходили і сходились на раду-пораду козаки, закривавлені, заляпані баговинням, в посічених шаблями кривавих сорочках…
— А чи готові пани-брати кістьми лягти за честь козацьку й віру християнську? — накрив басюрою розтривожений рій голосів хоробрий полковник Джалалій.
— Готові, Джалалію! Готові, полковнику! — гримонули дружним хором козаки. — Усі! Усі!
— Тоді — з Богом, пани-товариші! За рідну землю і волю!
— З нами Матір Божа! — задзвеніло стотисячною надією воскресле для перемоги пошарпане козацьке військо.
Щоразу після цих слів: «З нами Матір Божа!» — отцю Георгію легшало на душі і світлішало в голові, і відступив страх перед безумством, яким був загрожений його кволий убогий дух. Щоразу зривався на рівні, готовий стати в козацьке коло, і разом із їхніми розтривоженими, заблукалими у цих болотах душами благати Матір Божу дати змогу козакам завершити з честю цю нескінченну тяженну війну і вийти незаплямованими з цього Кривого, вже — Кривавого болота. Але — не мав права, бо не годен був їм допомогти… Хоч молився денно й нощно, і тримав суворий піст, і ще суворіші єпитимії, служив молебні і панахиди, благаючи Бога і Сина, і Богородицю почути його, простити йому гріхи власні і послати Благодать на відпущення чужих гріхів, але… — у Вишніх його не чули… І не відспівані ним, бунтівні, неупокоєні душі трьохсот українських спартанців знову і знову виходили з болота, і збиралися у своїй козацькій церкві на вічну свою раду, викликаючи мимоволі на спит і душу Георгія Бунчужного.
Гул у церкві і в голові поволі стихав. Із бездонного неба опускалася на землю така трепетна небесна тиша, яка буває тільки після немилосердного побоїща, а може, то Господь, почувши, нарешті, запізнілі молитви негідного Його Благодаті самозваного козацького попа, думав, що ж робити Йому з цими мучениками за Україну, загубленими в тисячолітній земній твані, замішаній на крові, славі, гріхах, зраді та геройстві?
«Господи, Отче всемогутній і милостивий, почуй мене, пошли на душу роз’ятрену раба твого негідного супокій, мир і благодать», — молив Небо отець Георгій, і відповіддю йому була тиша. Мовчали навіть болотяні жаби, а пташки лісові, причаївшись у листі, з подивом спостерігали, як безшелесно-перламутрово осипаються росою у рогозу їхні співи-щебети.
Нарешті душа отця Георгія зовсім втихомирилась, і він повернувся в церкву. Там теж було тихо. Перехрестившись до чомусь невидимої сьогодні в темряві ікони Пресвятої Богородиці над вівтарем, намацав на свічнику сірники, запалив погаслу свічечку. Світло розійшлось по церкві золотавими колами, відтісняючи темряву, осяяло святий скорботний лик і добрі, як у його рідної матері Федори Никонівни, очі. Погляд Богородиці був спокійний і трохи жалісний. Певно, Вона жаліла його, хотіла зарадити його мукам, відвернути від нього нічні змори, але… чомусь не могла. Чому, Мати Божа?!
І він здогадувався: чому?.. Певно, ноша гріхів його минулого життя була така важка, що Син Жінки, Яка дивилася на нього, отця Георгія, очима рідної матері, у гніві праведному просто не бажав перекладати їх ні Собі, ні Матері на плечі… І це пекельне знаття, цей Страх Божий отець Георгій носив у собі, як русич — стрілу половецьку, як останній гетьман України — тавро каторжанське… Він лякався самого себе, схоплювався серед ночі і міряв, міряв у важких роздумах церковне подвір’я, свою неопалиму купину, свій довічний чернечий притвор. Страшними зусиллями волі намагався примусити мозок відновити в матриці пам’яті усі події, що відбулися понад двадцять років тому, до найменших подробиць, хвилина до хвилини… Іноді йому здавалося, що хтось зітер в його пам’яті всю інформацію про причини і наслідки катастрофи, яка переламали світ навпіл… Але — хто і для чого?! Можливо, відбулося це в наслідок шоку… А може, тому, що тільки безпам’ятство могло врятувала його від… божевілля або ще жахливішого — самогубства? Жахливішого — перед Богом, але не в порівнянні з цими пекельними муками, що терзають його душу уже котрий рік поспіль!
Часом у мороці свідомості спалахували сяючо-білі постаті його несподіваних рятівників. І знову його мозок, просякнутий отрутою зневір’я і сумнівів, корчився над розгадкою дилеми: хто були ті двоє в білому — посланці позаземних цивілізацій чи цілком земної наукової інституції? І ради чого або задля якого експерименту принесли його на цей острівець посеред бездни, про який він ніколи не чув і не здогадувався?! До якої істини і благодаті він ішов і продовжує йти, тупаючи на одному місці — на цьому крихітному, з долоньку дитячу, поміченому Богом острівці, на цій п’яді земної тверді посеред трясовини, під Омофором Богородиці, але й перед її недремними очима?
А душа його зверталася до господа: «Отче наш, спаси й помилуй… Мати Божа, Пресвятая Богородице, моли Сина Свого за мене грішного…».
І раптом йому знову почулися людські кроки. Але вже під самою церквою. Ніби хтось, тупцюючи, переминався з ноги на ногу, не наважуючись переступити її поріг.
Так часом люди не наважуються переступити закон Божий чи людський…
КАЗКА ПРО СТРОНЦІЄВОГО ХЛОПЧИКА
Не зважаючи на грізний наказ і силу, яка вперто, навіть зло штовхала його в спину, Юрій так і не наважився переступити поріг церковці, хоча й двері були відчинені, і золотавий пломінець свічечки обіцяв заблудлій у темряві ночі душі подорожнього спасенний притулок. Стримував який несосвітенний жах. Здавалося: переступить поріг і… відлетить назад — у чорну прірву трясовини… У прірву гріха! Так! Гріха… Він згадав слово, яким називається ця страшна безодня, яка допіру, щойно він стрівся з «чорними хлопцями», дихнула йому в обличчя цвинтарним холодом. І відчув на собі погляд… Хтось дивився йому в душу і — не пускав через поріг! Хлопцеві стало незатишно. Охопило непереборне бажання заховатися від тих… всевидящих очей… Втекти! Але — не міг. За спиною ще чорнішою прірвою дихало болото, сопів невидимий у темряві браток, зловісно поблимував з пущі «майбах»…
Двічі Юрій підходив до дверей і двічі — відступав. А коли, нарешті, таки наважився, почув глухе, як стогін, зітхання: піп не спав! Потім — скрип, зойк, якийсь гармидер, і… з дверей церковці, ледь не збивши Юрка з ніг, вилетів чоловік у чорній довгій сорочці і впав, як підстрелений, у траву.
— Вперед! — грубо штовхнув у спину Юрія нетерплячий голос братка. — Не проґав момент!
І Юрій переступив поріг, і… полегшено зітхнув, відчувши під ногами не провалля, а тверду дощату підлогу. Роззирнувся — нікого. Лиш у лівому кутку, біля столика з іконками і хрестиками, виднілося щось схоже на порожню розкладайку. Пошукав очима по стінах — голі! Жодної ікони. Чи він… осліп? Боже, невже він осліп?!! І знову страх кари Божої паралізував ноги. Вони стали… як дерев’яні! А мозок обпік спогад: якось тато розповідав йому, малому, нібито всі ті, хто колись руйнував церкви, здіймав з них хрести і палив образи, — або сліпнули або калічились!
Перехрестився тремтячою, як оловом налитою, рукою, благаючи:
— Прости Господи, а ж я — не зо зла! І не з користі! Я ж — з добрими намірами, заради тих, хто не може сюди прийти!
І в очах прояснилося, ніби полуда спала: при світлі єдиної тоненької, як соломинка, воскової свічечки, побачив ті самі стіни, але вже прикрашені звичайними, як для кожної сільської церковці, дешевими іконами у біленьких вишитих рушниках. І все тут було скромне і звичайне, і нічого, жодна з цих іконок, не світилася. Але від серця відлягло: слава Богу, він — не осліп! Він бачить! Переляк минав, натомість душу охоплювала тривога: що з ним відбувається? Чого він весь тремтить, як перед стрибком у прірву? І хто за ним… авжеж, постійно стежить?! Підняв погляд вгору і… побачив — просто перед собою… очі! Такі знайомі, мигдалево- золотаві очі… Вони дивилися на нього стривожено, скорботно, як тоді… Коли? Коли це «тоді» — було? Дай Боже, пам’ять… Так, це було дуже давно, двадцять років тому… Першого травня, в день, коли йому виповнилося шість рочків і коли… несподівано з його голови почало осипатися волоссячко… Як білий пух з рано посивілої кульбабки…
… Того дня хлопчикові було дуже весело, бо в нього ще ніколи не було… такого веселого дня
