вихор, схожий на чорну лійку, або на торнадо, яке часто показують по телевізору, підхопив його разом з братком і переніс через болото. На березі чорна повітряна лійка обм’якла, розсоталася і пасмом чорних водяних гадючок сповзла в болото. Але й це не здивувало втомленого пригодами Юрка. Навпаки, ще більше переконало, що хлопці, з якими його звела доля, можуть усе і, тим паче, здатні на все і навіть більше… І потверджувало цей здогад мерехтливе, зловісно-нетутешнє сизо-голубе світіння «майбаха» у лісовій гущавині.
— Іди і бери! То — гроші, ціла купа грошей! — наказав Йорик і, спалахнувши на мить сизим полум’ям, розчинився в темряві.
Тої ж хвилини на острів упала важка, мов розпарене в окропі сукно, задушлива і безпросвітна ніч.
СТРАСТІ ОТЦЯ ГЕОРГІЯ
… І раптом шалений брязкіт сталі впереміш із грізним риком бойових команд, переможними вигуками і зойком-стогоном смертельно зранених людей розпанахав нічну тишу, розтяв навпіл душу отця Георгія. Не тямлячись від наглої тривоги, кинувся бігти і впав… наткнувшись на темну глуху стіну тиші. Господи, воля Твоя… Знову! Усе повторилося знову — всоте, в тисячне! Знову його обступили козаки. Їх було ще більше, ніж минулого разу. Поміж них, чорних від запеченої крові і баговиння, біліли домотканими сорочицями кілька бородатих, схожих на святих, дідів, стояли з пониклими головами з десяток зовсім юних хлопчаків у солдатських гімнастерках часів Другої світової, цілий гурт по-сільському вдягнених «лісових хлопців»… Постояли довкола нього, розпростертого на землі, і розійшлися… Тоді прийшли Ходись, Дятлов і Сквирський. Але не помітили його: по жестах було видно, що вони сперечаються. За мить — теж злилися з темрявою… Запала мертва, як у гробу, тиша.
Знесилений, лежав у темній високій траві і шукав очима у темному низькому небі архангелів, які мали би звільнити його тлінне тіло від сум’яття духу. Зв’язати його уривчасті фрагментарні спогади в один логічний ряд. Але архангели не являлися… Вони явилися йому, це він добре пам’ятає, тільки двічі: перший раз — у той серпневий день (про те, що тоді було Спаса, він дізнається згодом, через роки), коли він прочитав собі вирок в заплаканих, винуватих очах дружини. Ніби Таня почувалася винною в тому, що він тут, в цій стерильно-білій палаті, пропахлій ліками, на цьому твердому ліжку, в цьому незручному, пронизаному невимовним, нелюдським болем тілі… Намагався пригадати те, що було раніше… Але те «РАНІШЕ» зливалося в суцільне чорно-багряне полум’я, з якого час від часу зринало холодне байдуже обличчя дружини, зовсім не схоже на те стражденне, що біліло крізь сірі тумани в його узголов’ї…
— Ради Бога, не вини себе. Ти ні в чому не винна. Це я… — казав навмання, аби заспокоїти Таню, і побачив, як заходять у палату двоє вродливих юнаків у сяючій білизною одежі. Подумав, що то студенти- медики, які практикуються в цій лікарні, а тому не заперечував, коли вони, не спитавши в Тані дозволу, взяли його попід руки і повели з палати. Думав — на обстеження. Але вони повели, чи то радше понесли його спочатку довгим лунким і ніби дзеркальним коридором, потім вниз — довгими крутими сходами, далі алеєю доглянутого розквітлого саду, обнесеного високою білою стіною, в якій темніла ледь помітною рискою вузенька, мов щілина, хвіртка, така вузенька, що він здивувався, як же ж це через неї люди проходять?
Та тільки подумав, як відчув, що сам проходить крізь неї, наче нитка крізь вушко голки, і падає — з квітучої оранжереї — у безпросвітну й смердючу, як вигрібна яма, темінь! Боже, чому?! А слідом сиплються на голову клубком зміїним неправедні його дороги і купою важезного каміння — його гріхи… І саме тоді, коли серце ось-ось мало розірватися, вибухнути від жаху, почув над головою лагідний голос:
— Іди! Там благодать…
І він, над силу винирнувши зі в’язкої смердючої ковбані, побачив далеко і високо над безмежним темним морем багнюки — три золоті маківочки…
Один Бог знає, скільки тривав цей жахливий сон, шлях випробування чи термін одужання? Здавалося, минуло тисячоліття, а він усе борсався, брьохався у багні, раз по раз провалювався з головою, захлинався смердючою тванню, однак щоразу — за міліметр, за хвилину до скону, встигав схопитися за очеретинку, за корч, за жменьку моху і виповзти, видертись на ослизлу купину моху, вихаркуючи з грудей груддя кривавого гною разом зі шматками легень… Та тільки здіймав голову над трясовиною, щоби передихнути, вхопити ковток свіжого повітря, як бридкі болотні почвари знову стрибали йому на голову, тручали назад, тягли за ноги в безодню. І так — день у день, рік у рік, бозна скільки століть… Врешті, коли його покинули останні сили і надії побачити золоті маківки, коли він втомився боротися і з розпачу був готовий сам перетворитися на багно, знову з’явилися ті двоє в білому, підхопили його під руки, висмикнули з трясовини, підняли в небо і…
І ось він тут… у Храмі на болоті, і не відає, чи це кінець чи середина шляху на Голгофу, чи, може, тільки початок нових випробувань? Але знає одне: навіть смертельно втомившись від нічних видінь, від щоденних страждань, він мусив розгадати таємницю свого воскресіння. Але спершу йому треба розібратись у самому собі, у своїй душі, у своєму житті. Спокутати свої смертні гріхи, свою власну провину перед Богом…
Впевнившись, що більше не засне, отець Георгій сів на похилену до самої землі стару вільху і задивився на мерехтливі тіні, що ткалися по болоті у голубуватому сяйві місяця. Наразі насторожився: гострим, відточеним довголітнім життям на безлюдді, слухом вловив тихий шерхіт скрадливих кроків, ледь чутний тріск сухої гілки, хруст розчавленого зілля. Зовсім поряд. Різко встав, роззирнувся: нікого. Ані лялечки. Зате крізь відчинені двері церкви чувся звичний, як на цю опівнічну пору, шум, гам, з якого вирізнилися суворі чоловічі голоси, уривки фраз… То полковник Джалалій робив свою звичну перекличку тим трьомстам відчайдухів, що ганьбу поразки під Берестечком відмивали з козацьких знамен власною кров’ю, зоставшись в обороні Кривого болота… Полковник чітко називав прізвища, а козаки йому відповідали, є такий чи нема:
— Нечай?
— Є!
— Бабилюлька?
— Є!
— Дармограй!
— Є!
— Семистяга?
— Є!
— Чоломбитько?
— Є…
— Ходись?
— Я тут…
— Бунчужний?
Кілька разів стривожений голос полковника перепитав:
— Бунчужний? Є — Бунчужний?
Але ніхто полковнику не відповів. І отець Георгій теж не обізвався. Йому знову, як і тієї трагічно-чорної чорнобильської ночі, мов заціпило. У церкві запала глибока похоронна тиша: чи то запорожці запечалились його долею, чи, може, долею якогось іншого Бунчужного, або ж мовчанням поминали загиблих побратимів…
— А гетьманські клейноди?! Де гетьманські клейноди?! Невже в ляських руках? Чи татарва погана разом з Хмелем прихопила?! — розколов зненацька тишу молодий гарячий голос.
— Клейноди… клейноди… Де клейноди? Де Бунчужний? Шукайте Бунчужного! — загуло розтривожене козацтво, роззираючись по церкві, шукаючи якогось Бунчужного з клейнодами.
Хоча ця фантасмагорична сцена повторювалась в його уяві (а може, й наяву?) від звуку власного прізвища отець Георгій щоразу ціпенів, намагаючись збагнути, який зв’язок між ним, його прізвищем — Бунчужний, і гетьманськими клейнодами? І чи це не його далекий якийсь предок у січі з поляками та в шарпанині з татарами — не зберіг символи козацької слави і Української військової держави? Невже боягузтво, як родове прокляття, разом з прізвищем переходить з покоління в покоління?!
