вченого інженера, бундючного фізика-атомника Георгія Бунчужного, а нині смиренного ченця-схимника, то він все ж таки вірить, як і вірив, що Чорнобильська трагедія не обійшлася без втручання вищих сил, інакше… інакше не зосталося б на землі ні цього лісу, ні цього болота, а ні храму Божого на ньому. А нас із вами, Юрію, й поготів… Того страшного чорного дня Господь врятував світ від Диявола, що сидить у нас…
І обидва чоловіки, не змовляючись, важко зітхнули.
ЖИТІЄ ВОСКРЕСЛОГО ЛАЗАРЯ
Якби хтось запитав отця Георгія, як він, Жора Бунчужний, опинився у Храмі на болоті, він не відповів би, не відповів би й на Страшному Суді перед Богом. Бо поки що це зоставалося таємницею і для нього самого. Таємницею, покритою пеленою безуму.
… Біль опаленого радіацією тіла був такий нестерпний, що він іноді годинами лежав непритомний, аж доки не впав зовсім у безпам’ятство, схоже на величезний, підвішений до неба і наповнений рваними жмутами жовтуватої скловати, мішок. Скловата огидно прилипла до шкіри, запорошувала очі, набивалася до рота, від чого усе його тіло, навіть нутрощі, навіть кістки — пекли і свербіли. І від тої пекельної фізичної муки не було спасіння, не було ради. Здавалось, він перетворився на колючий жмут використаної брудної скловати, глухий і сліпий. Лише часом крізь сіру мішковину страждань мерещились білі халати лікарів і заплакане обличчя Тані. Чув її обурений голос:
— Чому ви його не відправите літаком у Москву, як інших? В опіковий центр? Ви що, хочете, щоб я дзвонила самому…
— Дзвоніть хоч самому Богові. А не відправили, бо він не долетить. Він помре від больового шоку раніше, аніж ми його донесемо в простирадлі до дверей палати. Хіба ви не бачите, в якому він стані?! — відповідав Тані терпляче один і той же чоловічий голос.
А одного разу, коли не було біля нього ні дружини, ні лікарів, зайшли в палату двоє молодих, схожих на студентів-практикантів, юнаків. Нахилилися над мішком, виловили Жору Бунчужного з пекучого хаосу, взяли попід руки і… майже понесли — спочатку коридором, лунким, довгим і ніби дзеркальним, що плавно переходив у сонячну алеєю розкішного саду, сповненого пахощами квітів і щебетом пташок та обнесеного високою білою стіною. Спершу він побачив стіну, а потім хвірточку в ній, таку вузеньку і маленьку, що крізь неї міг протиснутися хіба що людський палець. Та не встиг здивуватися цим, як відчув, що сам вільно проходить крізь неї, мов нитка крізь вушко голки. І… скрикнув, провалившись по шию у смердючу, як вигрібна яма, темряву! Та в ту ж мить хтось знову нахилився над ним, але не рятував, лиш промовив лагідним голосом:
— Он бачиш — світло? Йди туди. Там — благодать.
— Боже, спаси! — заридав — заборсався в темному болоті Георгій Бунчужний, зрозумівши, ЧИЙ то Голос. Але відповіддю йому було безпросвітне безмов’я.
Скільки він брьохався, борсався, брів і плив по тій трясовині, провалюючись із головою, захлинаючись огидною тванню? Рік? Десять? Століття? Втомлений, знищений, смертельно знесилений… Та коли, здавалось, останні сили покидали його і жадібна бездонна драговина ось-ось мала проковтнути його, перед очима спливала соломинка-очеретинка, купина або корч, і він хапався за них, виповзав, щоб глитнути ковток свіжого повітря. Однак за мить бридкі болотяні тварюки стручували його з рятівної купини, виривали з рук спасенну соломинку, і, втелющившись смердючими задами на голову, запихали назад у багно, а бувало, що й тягнули за ноги на дно. І так — до безкінечності… Але, мабуть, усьому людському, доброму і злому, колись настає кінець, бо, нарешті, скінчились і Жорині страждання. Неждано. Раптово. В той самий момент, коли вирішив змиритися із долею і розчинитись у своїх брудних бридких муках, щось зблиснуло в його закаляній душі, в осліплих очах, і той самий лагідний Голос сказав:
— Це тільки половина дороги. Другу мусиш пройти по землі…
Коли Григорій Бунчужний прийшов до тями, то побачив себе розпростертого на підлозі якоїсь майже порожньої, якщо не рахувати високого столика посередині, дерев’яної хатки, або радше старої сільської церковці з потемнілою від часу єдиною дерев’яною іконою над вівтарем. Хотів пригадати, що було перед цим, але нічого, окрім болю, страждань, мішка зі скловатою і смердючого болота, не міг пригадати. Тому здивувався, що зараз, саме в цю мить його нічого не болить! Навпаки! Відчував таку полегкість, таку невагомість в душі і тілі, ніби щойно випав із вікна палаючого будинку у чисту прохолодну річку.
«Мабуть, я вмер і потрапив у чистилище… Чи куди там ще потрапляють душі грішників? — подумав. — Цікаво, як виглядає безтілесна душа?».
Боячись поворухнутися, щоб, бува, не розсипатись, почав з жадібною цікавістю обдивлятися себе. Спочатку побачив руки в рукавах брудно-сірої сорочки, тіло, прикрите якимсь дрантям. Значить: живий і тілесний! Спробував піднятися, встати на ноги, але тіло не підкорялося, мов паралізоване. І цей факт стривожив воскреслого Лазаря, як подумав про себе Бунчужний, але не приголомшив. Навпаки, відчув пристрасне бажання — вижити, жити! Тож, зібравшись на силі, поповз до відчинених дверей, перекинув неслухняне, обважніле, як мішок з піском, тіло через поріжок і скотився з невисокого дощатого ганочку (чи то паперті?) в густу траву. Довго лежав, перевертаючись то горілиць, то долічерева, водив очима по голубому небу, по білому світу, по деревах і кущах, що росли на ньому. Зупинився на хижці, з якої щойно викотився. Вона справді була схожа на капличку, або на мініатюрну старовинну церковцю, які ще де-не-де зустрічаються у глухих селах Полісся… Злегка піднявся на лікоть, далі сів, і здивувався, побачивши, що стоїть вона… на теж крихітному острівці серед, здавалося, безмежного болота! Але не смердючого, страшного, через яке він брьохався, а порослого зеленими кущами верболозів, вільшини, куртинами лепехи, осоки-рогози і ще якогось незнаного квітучого зілля. Згадався Робінзон Крузо… Відкриття засмутило, однак згадка про Робінзона втішила — значить, він не зовсім втратив пам’ять, якщо згадав улюбленого літературного героя зі свого дитинства. Дасть Бог, пригадає, як він сюди потрапив… І зрозуміє — куди? Де він? Та не це важливо! Важливо, що він, Жора Бунчужний, живий! І при розумі! Що бачить таке синє, таке дороге небо над головою, чує шум лісу, відчуває прісний запах трави, тонкі пахощі дрібненьких квіточок, і… втому, від якої хочеться просто спати.
Невідомо, скільки він спав… Чи марив, час від часу прокидаючись: у гарну погоду — просто неба на траві, в негоду — в церкві на підлозі, крізь щілини якої теж пробивалася молоденька травичка. Потім знову провалювався в небуття, переконаний, що таки вмер, однак те, куди він потрапив після смерті, і не рай, і не пекло, а інший, якийсь паралельний, матеріальний чи віртуальний, але дуже схожий на земний — світ. Проте — для чого він сюди потрапив і дякуючи кому — знову ж таки не міг ані пригадати, ані уявити.
І тут раптом він прокинувся від гострого відчуття голоду! Так! Саме — голоду. Майже звірячого голоду! Він хотів їсти! Жерти! Як звичайний живий чоловік! Значить… Він, Жора Бунчужний, таки живий! Матеріальний! У звичному своєму фізичному тілі! А не просто душа, прикрита фантомною оболонкою і недотлілим лікарняним лахміттям!
Трохи дико звучить, але якраз голод примусив Бунчужного остаточно ожити. А згодом у дурній від голоду його голові з хаосу думок, з плутанини химерних уявлень, нарешті, виплуталася перша розумна думка: «єдиний вихід не вмерти остаточно — почати… пастися. Так, пастися! Слава Богу, що трави на острові, грибів та ягід у ній — їж не хочу».
Так Бунчужний почав повертатися до «людського життя»: скубав листя трави, шпортав корінчики, дзьобав суниці-чорниці. Спрагу тамував росою та соком м’ясистих стебел, які смоктав, мов льодяники. Але його шлунок люто вимагав м’яса. У такі хвилини в лісах за болотом чулося голодне вовче виття, і чоловік лякався, і ховався в церкву. На ноги ще не міг стати, але по-пластунськи і на чотирьох пересувався спритно.
А якось вночі його розбудив страшний кошмар — приснилося, що став вовком, чи то пак перекинувся у вовкулаку, і тепер бігає пущею, спраглий людської крові. Непогамований рослинним їдлом голод, що зжирав його із середини, тільки посилив страх перед імовірністю різних генетичних мутацій та духовних деформацій від здичавіння. Тільки тепер Бунчужний зрозумів, як легко перетворитися у звіра, якщо нічого в тобі не
