обнімаються та лижуться привселюдно. Подейкують, ніби вони, як це там… лесбіянки. От і зараз, агій, мнуть одна одній коліна… І не збагнеш, чи це в них любощі такі, чи новомодний якийсь лікувальний масаж на свіжому повітрі? Може, люди на ходу лічаться, а мені секс в голові?.. Фу!
Скажу одверто, дивитись на таке не дуже приємно — каліцтвом тхне. Але що їм, бідним робити, коли хлоп їх обминає десятою дорогою? Не вішатися ж! От і паруються одна з одною. Ай, вони нікого не чіпають, нікому не заважають, тож хай живуть, як знають. Хоч… хай-нехай, а на закохану химерну парочку он вже повитріщались обмурзані морозивом школярки, видно, думають, що так воно й треба.
Доїм морозиво і піду, а то ще до мене будуть приставати. От вже одна, молодша, ласо позирає в мій бік. Не вистачало, аби мене ще в такому товаристві добірному побачили! Правду кажучи, хоч мені те гидке, але, може, в такій спілці є резон? Мені часом так не вистачає ще однієї пари жіночих рук! Та й остогидло горбатитись на тих чоловіків. От мала б таку подругу — горя б не знала. Удвох би за товаром з'їздили, удвох за лотком стояли б, удвох попрали, і наварили, і містом погуляли… Удвох — веселіше. А так — все сама, все сама…
А ті дві Венери ніби мислі мої читають. Вже й старша почала підморгувати. От-от покличуть до кумпанії. Ні, треба йти. Подалі від содоміцького гріха. Досить своїх, цілий міх за плечима, встати не годна… Тим більше що духовий оркестр заграв мій улюблений марш — «Прощання слов'янки». Треба прощатись і собі з усіма і йти. Вечеряти варити. Бо де б і з ким той мій Каліґула не волочився, а додому приповзе…
Пригадую нашу першу шлюбну ніч. Але спершу вартувало б вияснити, навіщо ми розписувались. Він настояв. Не без того, звичайно, щоб мати право на прописку. І на квартиру, бо ж ніхто йому ніколи в нашому місті квартири дурно не дасть, аби він був самим Ейнштейном чи Езенштейном. Та про це потім, не хочеться підозрами псувати собі настрій святковий. Тож повернуся до спогадів про першу шлюбну ніч. Хочу сказати, що він до неї довго готувався, себто збирався на силі. І приємно мене здивував, бо, признатись, останнім часом я нічого спільного з ровесниками чи старшими не бажала мати. Ти так довго чекаєш, так довго зважуєшся та відважуєшся, а воно — трах-бах і ніякого враження. Одне розчарування і дикий головний біль по всьому. А з молодими заводитись соромно. Отак і дівуєш…
Як би там не було, а Каліґула все-таки розбудив мої приспані інстинкти. В основному — технікою, удосконаленою за довгі роки донжуанства. І дуже зле, бо через рік все ся скінчило, як каже той пасталака старий Гунька. Погас вогонь пристрасті. А далі все пішло по… нисхідній, себто вниз… Все знову повторилося. Як з Любчиком, як з Григором. Тепер ми тільки хропемо по черзі в одному ліжку. І це мене бісить, бо я ще жінка молода і я не збираюся бути якомусь потріпаному бабієві безплатною прислугою, тим паче завершувати своє життя у психушці.
Останні два тижні ходжу люта як меч. Самій страшно. Мене почали боятися навіть базарні мої цигани. А все тому, що нагромаджую в собі злі сили, аби виставити свого Каліґулу за двері разом з його дірявою валізою.
Побачене сьогодні на репетиції, маю на увазі оте лапання за груденята малолітку, було останньою краплею у чаші мого терпіння…
На тому й порішила і, сповнена нових сил і пекучої люті, поперла додому, навіть не попрощавшись із тими двома залицяльницями. Цікаво, як то у них все те відбувається? Треба подивитися порнуху про тих лесбіянок, що її показують опівночі московські канали. Хоча… туди їх всіх до біса, збоченців усіляких! Ще ними голову не сушила!
Вдома, одягнувши свій шовковий бордовий халат (одягаю лиш на врочисті події), міряла роздраконеною тигрицею квадратуру квартири. Але він не прийшов. Невже відчув наближення грози? — дивувалась його чутливості. Однак не явився він і вранці… Не було й на ніч. А другого дня місто облетіла страшна і водночас ганебна звістка, в яку я спершу не повірила. Тому поїхала просто в міліцію. Чутка була правдою, але такою, що я би воліла замість неї брехні. Чого-чого, а такого я від Каліґули не чекала. Всього сподівалася, лиш не цього.
Якась патологія, гидота та й решта, інакше не скажеш… Соромно було містом пройти… Мамко моя, він, той мій Каліґула нещасний, і вмерти не міг без, Господи прости, спектаклю. Ще й досі лице моє горить вогнем від згадки та лупиться від встиду, що мого третього і останнього шлюбного чоловіка застав зі своєю жінкою не то у власній постелі, не то в машині в гаражі полюбовник моєї дочки Паша Пахан, сам великий любитель отого содоміцького свинського чи свингаразького сексу, про який пишуть у всіх тих поганих газетках, і яким розважаються на дозвіллі скоробагатьки. Але застав… як над ним, ще теплим, жіночка його ридала… Чи то з переляку, що чоловік у двері шкрябається, чи з любощів серце не витримало в мого Каліґули? Чи «віагри» передбрав? А може… Хто його знає, як там було, але хто знає Пашуню, той ще подумає, чи не було четвертого варіанту… Самі здогадуєтесь якого… Атож, у них, цих уродів накручених, як в енкаведе колись, стрийко Іван розказували, розборки на місці, без суду і слідства… Є ще й п'ята версія, моя: «швидка» забарилася. Ви ж знаєте, як вони зараз на виклики спішать… А він якраз того дня забув інгалятора вдома… Так гнав, бідашку, до лярви молодої. А коли я спохопилася, за ним і слід схолов… як виявилось, навіки… Та й де мала шукати? Ніби вони дружинам адреси лишають, як ідуть до коханок!..
Про похорон не хочу згадувати. Гріх так казати, але думаю, що це був найкращий, найвелелюдніший його спектакль. Вперше за останні двадцять літ того дня в театрі був переаншлаг: все місто зійшлося, щоб подивитись на головного героя та режисера-постановника… Лиш її не було, тої убивці-збоченки, на чужих дідах помішаної. Говорили люди потому, що Пахан її так припахав круто, що навряд чи вона вийде на люди аж до власного похорону. Їхня гриза, але я б водно і Пашуню ланцами в підвалі до труби водогінної припаяла, аби мені не робив колоту з Мирославою.
Чи я плакала? Ще й як! Ніби ви не знаєте, що на похоронах плачуть не стільки за покійником, як… звісно — за собою, над власним невдалим життям, долею-недолею… Але я й за ним плакала, не таким вже й поганим, не найгіршим з чоловіків, а в дечому й ліпшим, якби не та паскудна судьба його, що таку йому наостанок свиню здоровенну підсунула… Та найбільше не могла пережити те, що все в нас так добре починалось і так зле закінчилось… Але що поробиш: такий наш з ним сраний льос, як каже моя кума Вікторця. А я в судьбу вірю.
Не знаю, хто там що думав про мої плачі, але вони були щирі. Взагалі, як би там воно не було, а мій Каліґула мав би зостатися контетним: свою роль скорботної вдови я зіграла достойно. Найбільше горда з того, що не купилась на дешеві театральні штучки і не начепила на себе той дурнуватий капелюшок з чорною вуаллю, знайдений для мене костюмеркою Лізою серед реквізиту бозна-якого століття, а покрила свою вдовину голову позиченим у Вікторці мереживним чорним шарфом. Тож, на думку Вікторці, яка підтримувала мене в горі, виглядала на тлі театральної мішури по-справжньому пристойно і достойно — як благородна дуенья в жалобі…
Сьогодні роковини його смерті. Якраз на День міста. І я вперше за цей рік покинула свою ятку на базарі і прийшла пом'янути порцією морозива свого Каліґулу на те саме місце в імпровізованому кафе на Центральнім майдані, переповненім колективами художньої самодіяльності і шелендаючими городянами.
Схоже, що я одна лиш поминаю. Театр мовчить. І влада. І я їх розумію: якби не така кончина та розголос публічний, Каліґулу мого давно б святим зробили. В нас люблять покійників. Тож хай вибачає і чекає, доки забудеться погане, а добре залишиться…
Звідси добре видно і виставку-продаж творів місцевих художників разом з їхніми дружинами. Але вже не маю з ними більше нічого спільного, як і з театром, бо скоро по ганебній смерті Каліґули і Григір переставився. Втопився. Чого я від нього теж не сподівалася. До сих пір не годна збагнути, чого його понесло на ту річку, він же води боявся як чорт ладану!
Поховавши Григора, я схопила свого Ромчика, як шуліка курча, відпоїла травами і відправила в Бельгію до брата. Ігорьок пише, що все в них нормально. Ромчик працює в порту вантажником, не п'є і збирається женитися на гувернантці свого хазяїна, нашій-таки дівчині, що поїхала туди по обміну студентами і залишилась. Слава Богу! Я тішуся, хоч голову довбе одна думка: де мої діти? Де моя земля? Чого так бездарно пішли з цього світу всі мої чоловіки? Може, я винна: не так жила, не те робила, не так говорила, Бога гнівила? Що це з нами робиться? І що нам робити?
Налякана смертю вітчима і скандалом у сім'ї полюбовника, Мирослава притихла і взялася за виховання та лікування Алінки. Навесні возила в приватну наркологічну клініку, десь під Київ. Допомогло. Каже, що вже не колеться. І вчитися стала краще. Дай Боже!
Я й далі працюю на базарі. Але вже у своїй палатці. Сама собі ґаздиня. Сама їду то у Львів, то в Одесу,
