Тут на нас і наскочив мій Каліґула. Він, як згодом вияснилось, полював тоді на одиноких інтелігентних жінок середнього віку і достатку. Ми з Тамарою були якраз такими. Але сподобалась я. Бо мовчала. А Тамара кинулась на мисливця, як здичавіла лань, з криком: що це робиться, що людей нема, а де влада, де школярі-студенти?! — і т. д. і в тому ж дусі.
Спочатку Каліґула розгубився, однак, зрозумівши, що перед ним дві одержимі театралки і його фанки, почав бідкатись, на народ бездуховний та державу антинародну нарікати, та так, що довелось його запросити на вечерю, звісно, до Тамари. Тоді в мене ще Ромчик жив. Звісно, після вечері Каліґула змушений був мене проводжати, на чорну заздрість приятельки. По дорозі, розбалакавшись, ми й зрозуміли, що створені одне для одного. Каліґулу не збентежило навіть те, що я працюю на ринку. Проте мене його розуміння соціально-економічної ситуації в країні зворушило на стільки, що я дала йому свій номер телефону…
І почалось… О незабутній телефонний роман! Він дзвонив мені з темного свого кабінету, а я слухала його на своїй темній кухні часом до світанку. Я знала, що дзвонить він не одній мені, але що було робити? Зоставалось лиш чекати… Я нікому не признавалась, навіть Тамарі, підозрюючи, що він і їй надзвонює, інакше чого б то вона ходила з таким замріяно-загадковим виразом на лиці? Але ця підозра лиш розпалювала мене, заохочуючи до рішучих дій. Та все-таки я вичікувала, вислуховуючи плітки про його амури з іншими жінками. Але прощала. Що вдієш, коли так мало нормальних самотніх чоловіків, і так багато самотніх спраглих любові жінок?
Нарешті я знайшла вільне місце в імпровізованому кафе просто неба на майдані і замовила собі морозиво з шоколадом. Біля мене, як показилися, запихаються морозивом та цілуються підлітки. Як собі хочте, а такої розпусти на цій землі ще не було! Три вершка від горшка, а воно… А що дивуватись: надивляться американських фільмів, наколяться та надихаються трійла від тарганів та й самі тарганіють… Боже, Боже, що ж це буде з цим народом нашим, коли молодь його — як не наркомани, то на СНІД слабі?! А де ж воно нормальне візьметься, коли всі берега пустилися?.. Я часом ловлю себе на страшній думці — що це комусь треба… Треба, щоб цей народ до решти звироднів, ловив разом з тарганами кайф (чи торчав- стирчав) від дихлофосу та клею, і не заважав жити тим, хто над нами з нашими грішми в кишенях…
Роззираюся стривожено — Алінки серед них немає. Слава Богу! Що та Мирослава собі думає, дитина ж гине… А їй лиш би гроші та мужики! Пора вже прийти до голови по розум, не дівчинка ж, що вперше чоловіка побачила…
Я знаю всіх його жінок. Всіх. До одної. Якось по телевізору, неждано для нього, крутили старий фільм, в якому він ще студентом зіграв свою єдину маленьку роль солдата, що повернувся після дембеля у рідний колгосп. Не дивлячись на нього, живого, я зразу ж вичислила, з котрою із зайнятих у фільмі актрис він тоді крутив. Така собі маленька, чорнявенька і вертка, як вивірка. Комсорг. Він любив усіляких, але найбільше — ініціативних і активних, себто тих жінок, які першими кидаються під танки. Але згодом йому такі набридли, бо такі хотіли женити його на собі.
Коли він став режисером обласного театру, захопився героїнями, жінками високими, ставними, красивими і недосяжними на сцені. Але в житті вони виявилися нещасними і легкодоступними і теж хотіли заміж, тим більше за режисера, щоб мати ролі. І він переключився на завлітів, дівчат начитаних і строгих, які носили окуляри і вчилися заочно в ГІТІСі. Та виявилось, що і в таких мудрих дурне в голові. Далі пішли продавщиці, завмаги і директорки ресторанів, і на одній він одружився, але скоро застав її в порожньому банкетному залі із зальотним грузином і відтоді ненавидить усіх, хто на них, тобто грузинів, схожий.
Він мені цього ніколи не розповідав. І ніхто не нашептав. Він тоді був далеко, в іншому місті, але я все про нього знаю, бо що там знати? Скрізь — однакове життя, однакові люди, і всі жінки, хоч і діляться на якісь там типи, схожі, і видно їх наскрізь.
Неважко уявити собі, чим скінчився другий шлюб мого Каліґули з молоденькою танцівницею, що паралельно жила з директором макаронної фабрики, який мав огрядну дружину і комплекс неповноцінності, і від обох лих рятувався тим, що спав лише з худими, як висушені макаронини, і дуже молодими дівками. Такі директори є скрізь, в нашому місті — теж. І танцівниці такі є. Отож, ясно, що після криків і мордобоїв вони розбіглись в різні боки: танцівниця — в ансамбль Вірського, а Каліґула — в черговий обласний драматичний театр черговим режисером. Тепер, крім кавказців, він ненавидить всіх директорів, тобто всіх розбещених начальників — від гори до долини, аж до директора, чи як його там, майстерні на розі, де він ремонтує черевики. Ніби решта, себто рядові — святі. Господи, як все в чужому житті просто й нецікаво!
Сиджу, ласую морозивом і уявляю, як мій Каліґула страждав від подружньої зради. Звісно, що по всьому він дістав комплекс, став зневажати жінок, всіх поспіль, а тому почав дружити з хлопцями з кордебалету. І то були найкращі його часи, однак псувала голубу гармонію маленька дрібничка, тільки те, що їм по черзі доводилось прати та готувати їжу. А чоловіки, як відомо, всі до одного, нє взірая на цвєт і національність, як каже моя всевідаюча кума Вікторця, того не люблять і уникають всіма способами.
Тож, як я собі думаю, скоро він розчарувався у своїх партнерах. Потребував наймички, та й обласні центри зазвичай тісні: все видно в них, як на долоні. І один про одного знає все, навіть те, чим снідав. Тому-то він вирішив, допоки ще не пізно, різко поміняти орієнтацію і місце проживання.
Так Каліґула приземлився в нашому забутому всіма і всіма покинутому театрі, готовий розпочати нове життя з простою жінкою-трудівницею, зрілою, при дітях і внуках, яка вдень пахне дешевими дезодорантами, а вночі борщами і печенею з часником. Коротше кажучи, запраглося простого людського щастя…
Тепер його, схоже, потягнуло на малоліток… Вікторця, каже, що це в нього вікове, мовбито у чоловіків буває криз тоді, коли вони передчувають ранній клімакс. Дзвонила ж недавно. Видно, не дає їй спокою чергова трагедія мого життя… От пліткарисько невгамовне! Все вона тобі знає, геть і про клімакс хлопський! А я би вмерла й не відала, що й вони, ті жеребиська, мають на старість щось до чинення з тими функціями.
— Оце в мене завелась клієнтка, сексолог, така вся крута, така вся із себе, так я їй, звичайно, імен не називаючи, нібито родичка моя, ну, сама розумієш, має з чоловіком проблеми, так та й каже, що це нормально, що це скрізь і всюди і нічого в тому страшного, перебіситься, це їх тягне на німфеток (так вони, сексологи, малоліток звуть) від страху перед старістю, вони думають, що молоді їх… їхні, ну, сама розумієш, здохлі бобики з могил підіймуть. — І Вікторця залилась таким незлобливим щирим сміхом, що я простила їй пліткування про мене з так званим сексологом (точно, котроюсь із старих знайомих, та й не одною) і сама засміялась. І теж щиро, бо на всі сто відсотків згодна була із Вікторцею, що кричала в слухавку, аж у вусі лящало:
— Дівко, пожалій його! Пожалій його, сердешного, бо він того вартий!
Раптом гарнізонний духовий оркестр врізав марш із такою силою, що всіх пересмикнуло. І позакладало у вухах. От чого-чого, а воєнного в мене не було. І все тому, що маю алергію на запах людського поту. Чхаю і шмаркаюсь. Варто проїхатись у тролейбусі поряд з якимось немитим бомжем чи розгарячілим молодиком, як починаю чхати. Жах! Мені пропотілі онучі військових за верству крізь кирзу і хром смердять. І чихачка нападає. Але — про що це я? Та все ж про те, що все життя себе дурю, ніби чим чоловік інтелігентніший, тим порядніший. Авжеж!
Шлюб у зрілому віці зовсім несхожий на шлюб замолоду. Тоді ти все чогось від того чоловіка хочеш: то кохання, то грошей, все чіпляєшся до нього, ревнуєш як несамовита, допікаєш і хочеш перевиховати. А на старість — приймаєш все, як є. Жалієш і прощаєш. Все: його простатит, постійне здуття живота, читання в туалеті, лінощі і надмірну нервозність. А найбільше — самі здогадуєтесь що. Часом здається, що ви не чоловік і жінка, а брат і сестра, які чомусь сплять в одному ліжку, або, ще веселіше, дві приятельки, які поселились разом, аби на пару бурчати і пліткувати. Коротше, ставишся до чоловіка як до друга по нещастю і самотності, з яким хочеш, а дуже таки хочеш в мирі та злагоді дожити віка, зістарітись і вмерти за компанію. Бо й вмирати за компанію легше. Гірше, коли сімейне життя схоже на печальний тандем хворого і няньки… Але мене від того ще Бог милує…
Я все це розумію, всіх жалію, ну, тіпа Мать Тереза всім, як регоче кума моя серомудра, хоч часом питаю себе: а хто мене пожаліє? Я ж не стожильна конина, я — людина… А відповіді нема, бо нема поряд нікого доброго і милосердного. І, видно, вже й не буде…
Не стає моє життя щасливішим ні з роками, ні з черговими чоловіками…
За сусідній столик вмощуються, повискуючи та хіхікаючи, як прищаві гімназистки, дві старі шкапи. Товсті зади обтягнуті секандхендівськими штанами, обвислі пазухи обвішані дешевим намистом. Я їх знаю. Та хто в нашому місті не знає цю дивоглядну пару?! Скільки себе пам'ятаю, лазять по місту, за ручки взявшись,
