А потім, спостерігаючи, як міниться лице Станіслава, молила Бога, щоб він хоча б вислухав Кравчука, бо чим чорт не шуткує, може й справді є шанси повернути бодай на одну шпицю колесо історії назад?! У добрі старі часи, ну, може, не для всіх такі добрі, та все ж… Отож, якби тоді комуністи усі гуртом підставили плечі під стіни держави, поставили на місце «дах», який «з’їхав» з вини кремлівських старперів, цього б не сталося! Правда, ще не пізно зупинити трагедію! Не допустити, щоби була похерена вимріяна людством ідея комунізму…
І раптом чую глумливий сміх:
— Ви ж її, комуністи, і похерили ненаситністю своєю!
Лора! Слава Богу, Станіслав не чув! Був зайнятий розмовою з Макаровичем. Відтак, посвітлівши на виду, попрощався, поклав слухавку, одягнувся і, нічого не пояснюючи, вийшов спішно з хати.
Повернувся під вечір в доброму гуморі. Сказав, що був на екстреному засіданні «колишніх», яке збирав Кравчук. Далі, пом'явшись, пояснив:
— Розумієш, Макарович просить підтримати ідею від’єднання від Союзу, але розумно, щоб, у разі перемоги, всі думали, що це його ініціатива, а на випадок провалу, звісно, ні за що не відповідати… Думаю, що єдино правильний вихід у даній ситуації — референдум… Хай народ вирішує, як йому жити. І вовки ситі, і вівці цілі… Ну і просить підтримати його на президентських виборах. Обіцяє, що його перемога буде і… нашою. Головне, утримати владу і зберегти на керівних посадах усіх рівнів і напрямків свої кадри… Переконує, що самостійність вигідна не так самостійникам, як комуністам, втомленим від усіх цих горбачовських реформ та заворушок… Мовляв, відділившись від Москви, нарешті, станемо повноправними господарями у власному домі.
— А як же Рух? — вжахнулася, «не врубавшись» у зміст сказаного. — Ти подивися, що робиться?! А ці заклики: «Комуняку — на гілляку»? Вони ж скоро вішати почнуть?! Або стріляти! Як в Югославії! Ти подивись, що з Чаушеску зробили?! Не пожаліли навіть бідної Єлєни! Боюсь, що рухівці теж на все здатні!
Станіслав лиш плечима стенув. Можливо, тоді він, як і я, теж не знав, що на «горах компартійних» повним ходом іде… свій «рух». Що під шумок оксамитової національно-визвольної революції партноменклатура гарячково випотрошує банки, партійні і комсомольські каси, переховує по закордонах «золото партії», спішно закриваючи державні, створює нові, «спільні підприємства», «комерційні структури», одно слово, чисто по-ленінськи, бере в руки всі стратегічні об'єкти аж до Головпошти, зовсім не збираючись капітулювати, а якщо й доведеться, то лиш з капіталом і під прикриттям рекетирських банд і бригад, укомплектованих із спортсменів і бійців «спецназу»…
Та все ж мені досі не зрозуміло: невже про цю «мобілізацію-прихватизацію» нічого не відав Станіслав? Або ж, навпаки, відав, але мовчав, добре знаючи, що «верхи» ні з ким ніколи не ділилися «по-крупному»: ні з рідним народом, ні з вірними слугами. Правда, згодом і нам перепадуть якісь крихти, принаймні, не пропадуть на ощадкнижках власні збереження… Тому мене й досі так гостро шкребе та «всенародна», у Москві придумана, шкуродерська «приватизація» з міфічними акціями, завідомо фальшивими ваучерами! Авжеж, саме та, отримана від держави, дуля з маком, і ріднить мене з рідним народом. Але — це тепер. А тоді я журилася долею соцтабору і Чаушеску, і боялася Руху… І сердилась на Станіслава, який на моє святе переживання катастрофою «комуністичного раю», сказав з досадою:
— Не мели дурниць! Кравчук — не Чаушеску! Знає, що будь-яку стихію можна приборкати, очоливши ініціативу… Або домовитись… У даний момент головне — не допустити до влади ярих «нациків»!
— Кого?
— Ну, цих… реабілітованих націонал-демократів! А коли й допустити, то лиш кількох поміркованих, своїх хлопців. З інтелігенцією, ну, твоїми писаками, каже, нібито домовився…
— Бачиш, а ми недооцінювали його… — обережно кинула своїх п’ять копійок на Кравчукову шальку. — Добре, що добре… Я так втомилася жити в страху і непевності!
— Твоя правда, часом і зі сміху люди бувають, — зітхнув не дуже весело Станіслав, і це мене насторожило: невже він і зараз не сприймає Кравчука серйозно? Чи боїться ризикувати? Але ж — не має чим! А по-справжньому ризикують тоді, коли вже нема чим ризикувати. Тож якомого лагідніше попросила:
— Не жартуй так сумно… Прошу тебе, ризикни, поможи йому на виборах! Ти ж не можеш допустити, щоб владу взяли ці… тюремники?! Я їх боюсь! Я боюсь людей, які побували у наших тюрмах! Я знаю порядки й умови наших в’язниць: звідти практично вийти нормальною здоровою людиною неможливо! Одне з трьох: люди там або гинуть, або стають каліками, і моральними теж, або — паханами! І ти це знаєш! Але через свою… впертість, так впертість! не хочеш йому допомогти! Якби не хвороба, я б… я б уже була там, біля Кравчука! Мені здається, що в даній ситуації його кандидатура найбільш підходяща на… першого президента.
— Другого… Першим, здається, був Грушевський, — усміхнувся іронічно, — якщо, звичайно, починати перелік президентів за історичним календарем нациків. Тож, мабуть, ти маєш рацію… Схоже, що й справді немає іншого виходу… і претендента… Гаразд! Умовила. Завтра ж вирушу до Кравчука проситися в демократи.
На цьому наша розмова закінчилась. Уночі не спали обоє. Станіслав — у кабінеті, я — в спальні. Була рада, що переконала чоловіка. Станіслав мусить бути там, де всі — з Кравчуком. Той лис знає, що робить… Гріх віддати цьому повсталому бидлу, очоленому тюремниками, таку золоту Україну! Злочин!
О, Олександро! Чула твоя душечка — Кравчук усе зробить, аби таки стати президентом!
І таки став, і, звичайно ж, не без допомоги, розуму і досвіду відставного «сірого кардинала» ЦК КПУ… Тому, з огляду на цей мало відомий широкому загалу факт, мала всі підстави вважати перемогу Кравчука на президентських виборах і нашою із Станіславом. Принаймні, після інавгурації всенародно обраного першого (чи другого?) Президента України, розтривожені суспільними бурями наші душі, нарешті, ввійшли в береги.
І все було б добре, якби не ті дві традиційні українські біди: фатальне протистояння у середовищі «козацької старшини», метання між «сходом і заходом» і… тотальна зрада! Собі! Власній ідеї! Оплаканій- оспіваній ненці-Україні! Зрада усіх поспіль посполитих: від гетьмана — до козака-нетяги. Від рядового громадянина — до президента! І поголовна — чужість! Так, саме — чужість!
О, Олександро! Чи могли, до прикладу, ви із Станіславом сказати про Кравчука, поклавши руку на серце: «Мій Президент»? Можливо… Адже Кравчук, хоч йому й далеко було до Щербицького, витримав випробування не на любов до України, а тільки на ідейну (чи кланову?) стійкість: не порушив кодексу честі справжнього комуніста, виконав свою обітницю перед товаришами і «колишню» велику партійну номенклатуру зробив «теперішньою», повернувши їй владу разом з народним добром і привілеями (високі посади, зарплати, пенсії, Феофанію!..), а дрібнішу — відпустив під прапори, точніше під надійний патронат Симоненка — боротися за світле минуле, якого його, радянський народ, нібито позбавили демократи. І новоспечений вождь з ентузіазмом довершив святу справу розколу суспільства: мрією про комунізм і ненавистю до націоналістів зцементував поріділі ряди наївних і порівняно чесних бійців партії в монолітний електорат, готовий хоч щодня йти в «последний и решительный бой против бандеровцов»…
Не знаю, чи мав до того причетність Станіслав, але тоді ж була розроблена стратегія і тактика захоплення влади, а під неї створена надійна і віддана комуністичній ідеї армія резервістів, яка перекриє уже пригодованим олігархами демократам усі підступи до булави: на других президентських виборах 1994 року посадить на український престол космополіта Кучму, а на третіх, 1999-го, — уже самі «рухівці» спровокують населення, ба, навіть «національно свідомих» галичан дружно переобрати президентом того ж таки Кучму, «аби тільки не прийшли до влади комуняки на чолі із Симоненком». Націонал-демократи такий тоді організований хай здійняли, ніби той піонер з його контуженими фронтовиками, той штучно вигаданий «жупел» і вічний технічний кандидат, був рогатим «ісчадієм», а оспівана-облизана ними компартія проклятим пеклом! От лукаві!
Коли ж у березні 1999-го прибрали з дороги (і з виборчих перегонів) «зарвавшегося» рухівця Чорновола, влаштувавши йому автокатастрофу, а за ним й інших гіпотетичних опонентів-претендентів на українську булаву, ти зрозуміла, що з убієнними спочила у Бозі і фантомна утопічна мрія націоналістів збудувати українську Україну…
Але чомусь не відчула ні щасливої втіхи, ні тим паче зловтіхи… Навпаки, нежданий гіркий жаль стиснув
