Гоморру… Боже, прости мені! Дай розчинитися в тиші, у сяєві Твоєї обителі, зійти сльозами. як тане свіча… Уперше… вперше осіняю себе Хресним знаменням, але, Боже, я не знаю жодної молитви, не знаю, як звертатися до Тебе… Та прошу Тебе: дав муки, покарав зневагою людською, каліцтвом і злиднями, дай терпіння, дай сили не впасти у помсту, зло і ненависть. Смиренство пошли… поможи мені. Допоможи… Встати… і пройти путь свій земний, як Людина, Господи, як Ти бажаєш!
Сльози, пекучі, мов пекельна смола, течуть з моїх очей, і глухе ридання потрясає моє тіло. Я ще ніколи так не плакала… мов вивергала з душі запечене каміння. Я плакала вічність, а може, дві вічності, ридала три життя, доки не розтанула, не стекла сльозами чорна брила на моїй душі, доки ніч у мені, довга-предовга ніч, не розтанула до малесенької горошини, до останньої сльозини, до летючо-небесної, незбагненно- благословенної полегкості у єстві і душі.
Тиха і просвітлена виходжу на паперть Собору. Від світла Твого, Господи, світ грішний теж здається собором, на дзвіниці якого видзвонює золотий благовіст тепла осінь 1991 року.
У порозі підхоплює мене під руку переляканий Станіслав. Бідний, він так і не посмів… не наважився переступити поріг Святого храму… Господи, прости нам провини наші…
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Цей рядок з відомого вірша відомого поета Станіслав вигукував щоразу, тільки-но я починала нарікати на нові порядки. Але вигукував, звісно, не від страху перед реальністю, як на зорі радянської влади його автор, тим більше не від захвату перед ще страшнішим грядущим, а з оптимістичним сарказмом. Точніше навіть: «про-трез-вля-ю-щим» сарказмом! Бо щоразу від цієї цитати я ніби «тверезіла» і ловила себе на думці, що будь-який час, незалежно від політичної ситуації, у будь-якому його вимірі: епоха, рік, день, хвилина, — справді прекрасний і неповторний, і такий… такий приречено минущий! На жаль! Останнім часом я просто фізично відчуваю його плин! Він тече, стікає, невблаганно, як вода крізь пальці, мов пісок з розбитої клепсидри! Здається, лише вчора була осінь золота 1991, дощова зима 1994, холодне літо 1998, як уже сонячна весна 2000 року… І те, що було таким особистим, суб'єктивним: тривогами, радістю, страхом, болем — стало відсторонено-об'єктивними фактами і датами історії, які сьогодні, з висоти проминулого десятиліття по-новому бачу і розумію. Воістино, не тільки велике, а й дрібне краще видно на віддалі…
Що ж до згаданих поетичних гіпербол, то Лора гнівно заперечувала плітки про те, нібито сотворити їх Тичину змусив страх перед чекістами. Була свято переконана, що поет, який, безперечно, був містиком (як і вся тогочасна підрадянська інтелігенція), і вірив у магічну силу слів, написав ці рядки як своєрідне заклинання до жорстокої, кривавої епохи — стати прекрасною! Або ж, була ще одна версія у Лори, тим гнітючим безталанням помстилася Павлу Григоровичу його Муза, яку він з богині Поезії спочатку перетворив на комсомолку-трактористку, а згодом «підвищив» до секретарки Голови Верховної Ради України, яким був призначений по всіх екзикуціях…
Мені ж інтуїція підказує, що то так Павло Григорович, за прикладом Тараса Григоровича, помстився своїм царям-благодійникам: нищівним, байдуже, що прихованим сарказмом. Бо не могла, не могла скрипка його душі так сфальшивити! Бо не може небесна гармонія збожеволіти какофонією! Цей «дир-дир, ми — за мир»… Навіть за лаври і золоті литаври — не може…
Хоча це тільки припущення… Правду про справжні почуття, які водили рукою Поета, ніхто ніколи не дізнається… Н-да, непростим чоловіком був Павло Григорович! Та й чоловік, який так часто цитує його, непростий і досі нерозгаданий. І поведінка його, і слова, і настрій мені не завжди зрозумілі. Тим паче зараз, у цю хвилину, коли час насправді був прекрасним. На вулицях Києва кипіла каштановим цвітом весна двохтисячного (подумати тільки!) року, сповнюючи душі вільних і незалежних громадян надією на краще життя. А мою — смиренням і спокоєм. Слава Богу, ось уже минає десятий рік під зорею незалежності, а ми, хоч і не зовсім здорові, зате живі! І «прокляте» радянське минуле здається майже сном, а нинішнє, «благословенне», — усвідомленою реальністю…
— Прекрасний час великої зради! — із вдаваним пафосом каже Станіслав, і сумно зітхає. — Що поробиш?.. «ЗРАДА» — ключове слово усієї української історії… А сьогодні — основна інтрига української політики.
Я ж мовчу. Справді, що поробиш, коли чоловік і досі сприймає розвал Радянського Союзу як власну трагедію, а Горбачова — як призвідцю цієї драми і як взірець найбільшого зрадника. Та, власне, так вважали тисячі «вірних ленінців». З цим відчуттям гірким більшість із них і в могилу пішли, не пробачивши зради ні Горбачову, ні Кравчуку. Правда, більш помірковані, рядові чесні партійці стали під прапори соціаліста Мороза. Запеклі ж, а це були переважно ветерани війни і праці та низові «вожді», потяглись за Симоненком. Наївні! Вони просто не можуть уявити, що той, хто їм присягався відновити справедливість і соціальну рівність, насправді, зовсім не той кришталево чесний ленінець, яким вони його вимріяли!..
Однозначно, що всі ці метаморфози з вождями пролетаріату в кінці «перебудови» і на початку «руїни» певною мірою обурювали амбітного Станіслава. Однак він вперто принципово зостався осторонь цієї метушні з багатьох причин: по-перше, вважав себе «білою кісткою», таким собі партократичним аристократом, якому колишній рівень посади не дозволяв «носити шлейф» за новими вождями, вихідцями з народних і партійних низів, по-друге, не хотів брати участь у безперспективних проектах, по-третє, вважав, що минула пора його активного життя, по-четверте, вибрав позицію спостерігача, такого собі «беушного сірого кардинала», який пильно вивчає ситуацію і сучасні політичні розклади, впевнений, що його знову затребують. Однак даремно Станіслав лукавив зі мною, вдавав байдужого до всього, що відбувалося в країні і відбивалося на екрані телевізора. Я ж бачила, що симпатії чоловіка, як і мало бути, на боці Кравчука! Бачила, як Станіслав, затамувавши подих, спостерігав за головуванням свого шефа у новій, так званій демократичній Верховній Раді, і ждав, коли його згадають і покличуть.
І діждався. Спогади знову повертають мене у тривожне передвесня 1991 року, коли весь народ кинувся на вулиці і площі із синьо-жовтими прапорами… Якось опівночі, добре пам'ятаю, що опівночі, різко, бо несподівано, в сонній тиші задзвонив телефон. Але не міський, а той, про який ми забули, оскільки він давно онімів, — урядовий. Станіслав автоматично кинувся до «вертушки», однак пересилив себе і не взяв слухавки. По виразу обличчя було видно — остерігався. Бо й справді, хто йому міг дзвонити в таку пізню годину з кабінету Щербицького, якого там уже давно не було?
Але телефон не вгавав, дзвонив з впертою впевненістю, що от-от хтось таки візьме трубку. І я, незважаючи на німі протести Станіслава, взяла. І впізнала голос…
Так, це був голос Кравчука. Природно, що я здивувалась і розхвилювалася… Виявляється, він знав про мою хворобу, вибачався, що тільки тепер знайшов час зателефонувати і т. д. і т. п.
Я слухала, думаючи, що взагалі-то, раніше Макарович був непоганою людиною, хоч і хитруватим, але добрим і, головне, не конфліктним. Принаймні, Станіслав зізнавався, що йому з Кравчуком було, і, я думаю, було б цікаво працювати…
— Та ви що… не вибачайтесь!.. Ми ж розуміємо… ви ж… Президент! — розчулена увагою, залепетала, плутаючи посади і, взагалі, грішне з праведним, та прощаючи за цей дзвінок Макаровичу всі гріхи, аж до зради комуністичних ідеалів. Що вдієш: слаб чєловєк! І запнулась, почувши у слухавці кахикання, а далі й знічене:
— Та… який президент… Поки що лиш голова сільської ради… Але… вашими молитвами та мудрими порадами Станіслава Альбертовича, може, й справді… колись ним стану…
— І не колись, а скоро! Це я вам гарантую! — пожартувала, не відаючи, що наразі напророкувала Макаровичу президентство. Трохи спантеличений Кравчук, подякував за гарантію, і, спішно попрощавшись, попросив до бесіди Станіслава. І я, люто вирячившись на чоловіка, аби не подумав віднікуватись, грубо тицьнула йому в руки гарячу слухавку.
