далі рвуться вперед.
Отож вибачайте, майбутні Рокфеллери за візит. Спасибі за науку. І за перспективу. Ах, Лоро, Лоро! А може, розказати цим самовпевненим хлопчакам про одну ідіотку, яка пішла зі світу в розквіті сил, життя віддавши за рідний народ? Так-так, оцим заповзятим ґешефтменам взяти та й розповісти, як вечірню казочку, про твої народолюбні ідеї і люті митарства почерез них? Та, на жаль, вони не стануть мене слухати і просто викинуть за двері, щоб не заважала торгувати у вільній Україні.
Шкода, Лоро, що тебе немає, а то б ми з тобою, як дві старі шкапи, протупали гідно ці кола ганьби і розчарування… Хоча… ти сама усе знала наперед! Між пиятиками і чорними тижнями депресії ти, виявляється, писала свої новели, свої страшні пророцтва, свої правдиві безжальні утопії. У той час, коли я, як остання графоманка, як дурка, втішалася швидкоплинною славою, скороминущим ажіотажем довкола роману і фільму, ти — писала, аж доки смерть не поклала крапку. О ні! Не в комедії — в утопії твого життя. І ти це розуміла, і не противилась. Бо жахливіше смерті — розчарування в тому, що було сенсом твого існування, твоєї присутності на землі…
Але, Лоро, я ВИКОНАЮ свою обітницю, яку дала у тебе на кухні… по твоїй такій трагічній кончині. Я поверну тобі втрачену вічність, втрачену повагу ось цих… і тих… які вони не є, але вони — народ, твій і мій, і нема в нас з тобою іншого народу. І нам від нього нікуди дітись! Як і мені від тебе, Лоро! Ми, мов сіамські близнята: я тебе і мертву ношу на своїй спині!
І я пішла, пішла по другому колу жебрацького пекла, чи то пак — чистилища, на цей раз — по кабінетах керуючих приватними і комерційними банками, генеральних директорів фірм, підприємств, компаній, асоціацій… Стояла з гордо піднятою головою: не на дачку, не на тачку прошу, а на видання геніальних творів рано загиблої письменниці Лариси Орленко. Так-так, вовчики-братчики, встидайтеся: ви лиш про себе дбаєте, а я — хвора, квола жінка — думаю про Україну, її духовність, її резонанс у світі, її будучину.
Друге коло — рівень зовсім інший, можна сказати — вищий. Серед ймовірних майбутніх спонсорів добряча половина — колишні колеги Станіслава: секретарі райкомів, міськкомів, обкомів, інструктори ЦК КПУ. І всі, слава Богу, при здоров'ї і гараздах, і, як бачу, геніально «вжилися» в нові ролі енергійних підприємців. До честі всіх, впізнавали мене, щоправда, одні за першим разом, другі — за другим, коли з притиском називала своє прізвище, тобто, представлялася. Але — тримали на віддалі. Чемно вислухавши, вітали високу мету, далі драматизували обстановку, нарікали на податки, немудру економічну політику, застарілі технології, словом, викручувались. Та не на ту натрапили. З цими кадрами я вміла розмовляти. Як не крутилися, як не вертілися у модерних офісних кріслах, а під кінець візиту таки «відстібали» пару копійок, яких вистачило б на скромний обід в найдешевшій їдальні. Однак і ті вбогі подаяння скупих лицарів присвітили мені дорогу до мети і вселили віру, що досягну її.
Та найбільший «успіх» чекав на мене у фірмі «Ніколас»! О незабутнє враження! Лиш переступила поріг: ба! Таки Ніколас! Чи то пак — Коля Шолудько, мій юний шанувальник ще з тих, золотих часів… Сміх і гріх. Це ж я колись грайливо пришпилила йому це будуарне прізвисько, вірніше, кличку. А він нею фірму назвав! Молодець! Роки пройшли, а не змінився: вічний хлопчик, у джинсових підліткових обладунках, на рильці — темні окуляри, хоч і дощить надворі. Ах, ти ж крихітко моя, впізнав! Почервонів, засукав колінцями, певно, пригадав, як я його рятувала після того, як воно, обіймаючи посаду секретаря ЦК ЛКСМУ, десь на периферії сьорбнуло зайве, перевіряючи дисципліну комсомольську, та й пішло полохати дівок по готелі, і то так невміло та гучно, що стало чутно аж у столиці. А в столиці галасу не любили, а неспеціалістів «по часті загулов» — тим більше. От і погнали Миколку в три шиї, викинули з елітарної молоді, аби знав, як ганьбити славні ряди помічників партії, її зміну достойну. Отоді-то воно й придибало до мене, лизало ручки: «Ах, яка жінка! І талант, і краса, і розум!»
Звичайно, як кожна жінка, я танула від лестощів, а ще, дурна, пожаліла малявку, що вже настругала купку діток, впхала редактором до Вітька у видавництво. Тоді воно боготворило мене. А тепер, дивись, обчухалося, своє видавництво заснувало. Цікаво, який дядько закордонний відмер Шолодькові таку дорогу в нашім Зімбабве комп’ютерну техніку? Та про мене Семене… Головне, щоб видав роман. Бо кого — кого, а видати МЕНЕ він… мусить. Хоча б із вдячності. Тож викладаю щиро, як на духу, всі свої мрії видавничі. Наївна… А пан Ніколас, певно, теж пригадавши дещо, зашморгав дзьобиком, та так єхидненько, очками бігаючи, й каже:
— Раді безмежно стрічати в нашому скромному офісі таку визначну письменницю… І готові виконати будь-яку її забаганку, навіть видати геніальні твори, але то коштуватиме пані по п’ять долярів за сторінку.
Оце діждалася! Стою, мов помиями облита, але кажу йому в тон любенько:
— Прошу пана перевести мені на купони, бо я на базарах не торгую і гуманітарної допомоги в долярах, ані в іншій валюті не отримую.
— Що ви кажете? — аж захлинається жовчю Ніколас. — А за комуняцького режиму не запаслись? А то чого так слабо? А ви порийтеся по шухлядах, по банках швейцарських, може, який цент і знайдете… Отоді й балакати будемо. До речі, рекомендував би я вам, шановна, видати свої твори і… як там її — Лариси Орленко під однією обкладинкою і прізвищем. Звичайно, не вашим, дорога наша товаришко Рибенко- Ясінська.
Ах, ти ж наволоч недороблена, то це так ти мені мстиш за той шматок хліба з маслом, який я дала твоїм дрібним дітям і затовченій, дрібонькій жіночці після скандалу в ЦК комсомолу?!! Чи, може, простити не можеш, що іще жива? Що…
Ні, я не опустилися до гніву, крик… Нащо?! Мізерне воно і є мізерне, навіть у помсті. І зло його теж таке мізерне, що не заступить мені сонця.
Мовчки встала, мовчки вийшла. Мовчки сіла в авто. Жаль було тільки Лори, і всіх тих романтичних безумців, які наївно вірили, що цей світ можна змінити… І гинули ради цього…
Станіслав не питав. Взагалі, він не цікавився результатами моїх «ходінь по муках». Був радий, що, нарешті, вилізла з хати, зайнялася справою, не зчиняю від нудьги істерик із плачами та наріканнями на судьбу.
…Мовчки їхали. Мовчки їдемо… Не запиняючись… Куди?
Куди, жінко, несе тебе і яка сила — чиста… нечиста… нестримна течія життя? По що? За чим? Що жене тебе по цьому світу? Чого тобі бракує? Заради чого падаєш? Задля чого встаєш і зводиш муками ДУШУ? Від кого ти, ЖІНКО, — від Бога чи сатани? До кого ти, Жінко, до Бога чи до диявола так поспішала, так поспішаєш, забувши, згадавши себе? Ти тільки на півдорозі… До чого? До кого? До себе? До істини? Народу? До України?.. Але чому ти все ще на півдорозі, коли закінчується день і життя завершується, чому ти лише на півдорозі? Бо власною смертю вмирає довершений? Але невже шлях приниження веде до вершини довершеності?.. Це несправедливо і… жорстоко… І я вже не маю сили, і терпіння нема, і мета не наснажує. І такий жаль обіймає душу, що хоч криком кричи, хоч ридма ридай, хоч сльозами розлийся.
І я — плачу. Плачу, притулившись лицем до Лориного віддзеркалення у вікні автомашини… Мені гірко і солодко, мені — дивно, дивовижно… І не хочеться додому. Не хочеться в чотири стіни, в бетонний бункер поверженої Марії Стюарт, в обитель самотності, старості… Але — куди? Куди ти прагнеш, Жінко? І хтось спокійний, хтось дуже спокійно каже моїми вустами крізь плач у згорблену спину Станіслава:
— Хочу до церкви. Відвези мене у Володимирський собор…
Станіслав мовчки змінив маршрут, повернувши на бульвар Шевченка. А я питаю: Боже, що це зі мною? Адже я сто років… ні, ніколи ТАМ не була… Була скрізь, тільки не в храмі… Я не знаю туди дороги. Не відаю, як переступлю поріг, увійду, що робити буду? Боже, не покидай мене, не дай зганьбитися у твоєму храмі, приведи мене… до істини, Боже! Я так часто, так знічев'я, всує, Господи, згадую ім'я Твоє, не маючи Тебе в серці своєму… І Ти зглянувся наді мною, взяв за руку, як дитину малу, і ведеш, ведеш мою порожню, зимну, сирітську душу — крізь темряву поміж калік, убогих, жебраків… Як їх багато! Ніби зійшовся світ увесь, весь зібрався народ! Стоять тісним коридором, темним-теменним, і тільки відсвіти свіч вихоплюють з мороку бліді обличчя, погаслі очі… Простягають руки, бубонять, за поли хапають. Але я не маю що кинути у їх тремтячі простягнуті жадібні п’ястуки… Господи, до чого ми їх довели… людей своїх?! До чого понизили?… І я, я теж була серед облудних фарисеїв, серед тих, хто правив сатанинський бал, хто вів до погибелі Содом і
