видавничої справи в Україні та прийде кому в голову посягати на цю посаду. То в Радянському Союзі м'якенькими кріслами у видавництвах нагороджували перевірених, вірних і надійних комуністів з нахилами до літератури.
Наразі пригадала, що колись сама рекомендувала Вітька на посаду директора найвагомішого в республіці видавництва. На віддяку Вітьок потішив мене, хоч і «підправленим», зате шикарно (на рівні класиків) виданим романом, себто в якійсь мірі став хрещеним батьком молодого романіста Рибенко- Ясінської. Цікаво, що він скаже сьогодні? Невже теж відомстить чорною невдячністю?! Отож, набираю номер і, почувши буденно-безперспективний голос Вітька, кажу бадьоро:
— Салют! Не впізнаєш? Ага! Це я — воскресла з мертвих і забутих. І знаєш, з якого приводу? Атож, вгадав, хочу, по-перше, перевидати свій роман… Як який? «Криваві заграви»! По-друге, нарешті, видати повне зібрання творів Лариси Орленко.
У слухавці — здивоване мовчання. Так і хочеться єхидно запитати: «І ти, Брут?» — і кинути слухавку. Однак — терпіння, і ще раз — терпіння, бо за нього, як відомо, Бог дає істинним християнам спасіння! А мені конче, доконечно потрібне твоє спасіння, Господи!
Тим часом Вітьок, пом’явшись, каже:
— Ідея — прекрасна, але ти, мабуть, давно у Спілці була, тим паче — у видавництві. На мілині ми, дорога, на мілині… Коштів — нема, паперу — катма, люди порозбігалися… Зосталося кілька пенсіонерів та я. Ледве кінці з кінцями зводимо. Перебиваємося тим, що видаємо комерційну літературу та трохи художньої, але за власні кошти авторів…
— Та бачила я цю комерційну літературу, — лагідно вставляю своїх п’ять копійок, — Один секс… Невже наші люди таке читають?!
— Дорогесенька! Та ти, бачу, і на вулиці давненько була! Наші люди тільки це й читають!
— Дорогенький, але ж ти інтелігентна людина, як ти можеш… такий бруд видавати, навіть якщо його розхапують? — щиро дивуюся моральному падінню Вітька.
— А можна встрєчний вопрос? Скажи-но мені, з якого монастиря ти мені дзвониш і чи давно постриг прийняла, свята Олександро? — перебиває весело Вітьок. — Інакше ти б знала, що у нас уже давно свобода нравов, що секс давно вийшов із комуністичного підпілля і впевненим кроком крокує по країні, що нарешті починають діяти і в нас ринкові закони…
І зачав нудно і детально пояснювати новий ринковий механізм книговидання. Н-да! Ой там на риночку… Оце то так! Потрясаюче! Це ж тепер мало нашому брату писучому написати геніальний твір, здихаючи від перенапруги і голоду рік, а то й два, а ще й по трудах праведних позичити в Сірка очей, зігнути в три погибелі хребет і шкандибати з простягнутою рукою по офісах та крамничках спороджених економічним хаосом нуворишів: дайте — не минайте!
Аж зареготала, уявивши згорбленим котрогось із колишніх гордо-пишних секретарів Спілки письменників, заголублених увагою і любов’ю рідного народу. Хотіла б я бачити, як то ниньки той народ рідний кидатиме в облізлу шапку класика останній «купованець» або не останній долар! На, видавай свої розтакої мами геніальні творіння, жебраче! Слава тобі у віках! Адже це ви, інженери людських душ, розвалили державу і віру в комуністичне майбутнє! На словах славили-хвалили Радянську Батьківщину, а тишком-тишком — валили! І от розвалили, і поробили нас усіх жебраками-мільйонерами!
А таки скаже! Бо не раз казав… Дивовижний народ, дивна країна: що б не сталося-трапилося в суспільстві — крайня інтелігенція. Почалася традиція ще з часів Шевченка… Ух, гниляки! Мало на вас було постанов ЦК, мало Гулагів-Магаданів і громадянських розправ! Мало вас до стінки ставили та по тюрмах гноїли! Здавалося, так уже пересіяли, що на ситі зосталися одні золоті, вірні і куплені. Аж ні! Лиш попусти, як вони вже хором кличуть «обух сталить та добре вигострить сокиру», ніби ще вчора не співали оди вождям і тиранам! Мало, мало… Але нині вже… по самісіньку зав’язку матимете. От що вже вас доб’є, вовчики- братчики, то здорова ринкова конкуренція! Точніше, отой «грошовий мішок», про який ще Ленін попереджав, а ви не вірили. І видавали всю свою муру за щире золото. Секретарську літературу, написану секретарями Спілки для секретарів ЦеКа і їхніх секретарок. А тепер — побігайте по… риночку, може хто й купить…
Давно я так не веселилася! Бо давно не бачила дурнів, які б самі та під собою сук рубали. І от — геп! В самісіньку калабаню! Відгула Спілка Гуляйполем, здала в оренду приміщення, бо треба виживати… Відкричали демократи у першому українському парламенті, і — тихо… А далі що? Куди кликати народ, в який бік вести, коли одні — в корчмі, другі — на базарі, а треті — ще досі в чергах, якщо не за світлим майбутнім, то за вареною ковбасою. Зате маємо свою незалежну державу і свого, омріяного Президента, як там його народ називає, дорогого Леоніда Макаровича? КУПОН ПЕРШИЙ?!
Як я тоді сміялася — це ж треба було вміти, обікравши, обібравши до нитки народ, зробити його мільйонером! Народ-мільйонер! Де ви ще таке бачили? Україна за президентства Кравчука побила всі світові рекорди у сфері шахрайства.
У той час, коли народ під проводом інтелігенції боровся за свободу, по всіх рівнях ледь живої радянської влади було розіслане таємне розпорядження забирати із банків вклади, заощадження, страховки. Моментально запрацював штучно організований підпільний ринок нерухомості, на аукціонах якого власть імущі скуповували заводи, фабрики, магазини, квартири. А населенню видали сувої купонів і сказали, що їхні вклади забрала Москва. От якою ціною українці здобули довгождану незалежність! Слава Богу, в нас ні копійки не пропало…
Я й досі, як згадаю, сміюсь… і наразі… відчуваю, що я справді воскресла, щодо мене повернувся мій звичний душевний бійцівський стан, збудження скакової кобилиці перед забігом на іподрому. Це ж колись я іржала так радісно перед кожною новою перепоною, перед бар’єром, переповнена бойовим духом, шаленством борця, приреченого власною вдачею на перемогу. За будь-яких обставин. За будь-яких умов!
Що ж, спасибі, Вікторе, що прояснив ситуацію. А ми вже в ній — зорієнтуємося!
Тож на другий день, «реставрувавши фасад», або, як образно висловлювалася моя колишня «косметичка» Дора, «сдєлав ліцо», звісно, настроївшись на «гуморну хвилю», запрягла Станіслава в тачку і… поїхала по жебрах. Вітьок має рацію: письменник мусить бути серед свого народу, особливо, у час випробувань!
Перше коло свого приниження вирішила почати із дрібних крамничок — «шопів», різних фірм і магазинів. «Волгу» зі Станіславом залишала десь за рогом, аби меценати не запідозрили мене в достатку. І шкандибала через набиті турецьким, китайським непотребом салони магазинів з несосвітенними назвами — «Ругвіс», «Офамія», «Рімпекс», у яких мене, правду кажучи, не чекали…
Чистої води — НЕП. Тільки замість Леніна — Кравчук, а непмани — «прості» хлопці-комсомольці і спортсмени-рекетири, які називають себе теж «просто»: «ті, що вирвались уперед». І мають рацію. Вони, ці самовпевнені, «пальци вєєром», скоробагатьки, ці смішно екіпіровані круті хлопці, і справді, дякуючи демократії і власним талантам, «вирвалися вперед» — на «мерседесах», «фордах», «вольво», залишивши далеко позаду своїх ровесників в університетських аудиторіях, охлялих від науки і мізерних стипендій. Вони знайшли свою економічну нішу — ці родоначальники нового класу капіталістів, лихварів, крамарів, юні буржуа — і почуваються в ній досить упевнено. Але, Боже, в якій дрімучій темряві перебувають їх калькуляторні душі! Іще мине не одна сотенька літ, поки захочеться їм перегорнути мудру книгу чи зупинити погляд на картині художника… І мине не покоління, доки з них виродиться доморощений Сава Морозов!
Так гадала собі, вистоюючи перед «бізнесменами», що приймали мене, розкинувшись у шкіряних кріслах своїх «офісів». Моє ім’я їм ні про що не говорило, а слова — тим більше. Однак була переконана: якби перед ними постав і сам Тарас Григорович, реакція була б та ж.
Що ж, грошовиті мої співгромадяни, за «нема» — суду нема. З яким задоволенням я б плюнула на вас усіх разом узятих, але — мушу! — мушу пережити це добровільне приниження, щоб відчути неповторну чарівність нової рідної капіталістичної реальності, що проростає з трупних останків соціалізму. Мушу осягнути слабким розумом і вбогою уявою народження нової формації на древніх хохлацьких теренах. Отак напружившись, мушу видертися на щабель, із якого починається новий виток спіралі суспільного розвитку. Але, вважай, Олександро! Роззирнись та хутенько — вбік, у шанець, аби не розчавили іномаркою ті, котрі й
