писак, серед яких, здається, уже немає професійним письменникам, місця… Отака внутрішня еміграція- резервація! Чом не Америка? До речі, чому Віталик не дзвонить із тієї Америки? О! Вже дзвонить! Ні, не син… Зате, як завжди, першою вітає Сашуня. З іподрому. Там у них гулянка. Але скоро всі поїдуть на Майдан! Кажуть, що Мілленіум треба зустрічати разом із усім людством!
Авжеж, і радіти, що дожили, що Всевишній відсунув на невизначений строк кінець світу! Це я так думаю, але вголос теж вітаю Сашуню, і питаю, хоча наперед знаю відповідь:
— Тато ще не дзвонив? До речі, коли ти, нарешті, поїдеш в Америку? Там уже всі діти і внуки наших знайомих… А тобі…
— А мені добре тут! З новим щастям, Бусю!
Отакий патріот-націоналіст моя Сашуня! Чисто я! І хоч дорікаю внучці непрактичністю, а серце щемить від гордості: щоб ви не патякали, сестрички-лисички і вовчики-братчики, а мою родову генетичну порядність засвідчують внуки.
Що ж до генетичних виродків, то буквально напередодні Нового року таки задзвонила Полятицькому, знаючи, що в передсвяткові дні навіть рецидивісти і маніяки беруть слухавку, бо кому не хочеться почути добрі слова привітань і побажань? Цей теж взяв. Почувши моє ім’я, здивувався, певно, що жива ще. Але вдав, що радий чути, та, коли попросила про зустріч, старий пес, завертів хвостом: у Канаду їду! у Мюнхен… пишу книгу про репресованого… І заткнувся. Певно, про когось із тих, на кого доноси в ЦК і КДБ носив. І я про це знала. І він про те, що я знала, теж знав. Отакий глухий кут, псявіро! Тож нічого цьому холуєві усіх режимів не зоставалося, як врешті-решт таки погодитись на зустріч зі мною. Що ж, Господь милосердний і для цього грішника день Страшного Суду відкладається…
Але менше з тим! Геть з душі погані спомини, геть чорні тіні минулого, геть думки про нинішні клопоти! Оскільки кінець світу відсувається на невизначений час, можна кликати Станіслава до новорічного столу. Катя ж недаремно цілий день поралась на кухні, парила-шкварила, готувала святкову вечерю за традиційним меню. На столі у цей вечір, окрім холодних закусок і гарячих м’ясних страв, обов’язково мали бути кулінарні атрибути-символи минулого щасливого життя: салат «олів’є», холодець з риби, «Советское шампанское».
Гукаю Станіслава, котрий, чути, теж дивиться телевізор у своєму кабінеті, і ми разом йдемо на кухню. Вечеряти будемо, звичайно, в інтимній обстановці, удвох, але на нейтральній території. Молодець Катя — усе зробила, як я веліла. Стіл уже сервірований, грає всіма барвами колишнього радянського добробуту — тарілками знаменитого сервізу «Мадонна», кришталем, навіть серветки — з тих часів — з білоруського льону, вишиті синіми квіточками… Н-да, «а льон цвіте синьо-синьо…» Посеред усієї цієї розкоші — смарагдовий бутель шампану… Станіслав підігріває у «мікрохвилівці» гарячі страви, знамениті Катині пироги з калиною, я ж розкладаю закуски. Ідилія! Від цієї неспішної святкової суєти, від гарно сервірованого столу стає затишно і світло. Справді, як мало треба людині для щастя! На жаль, людина про це рідко здогадується… І ще рідше — цінує.
— З новим Мілленіумом, дорогий! З новим щастям!
Слава Богу, Земля не зійшла зі своєї осі, дещо повернулось на кола свої, і дай Боже, дочекатися, щоб нас знову покликали!
Новорічне побажання здійснилося буквально на другий день: нас покликали. Цього разу на президентський прийом з нагоди Нового тисячоліття, який мав відбутися за кілька днів. Це було справді приємною несподіванкою — така увага з боку Президента, хоча, як на мене, за великим рахунком, заслуги Станіслава перед владою і державою варті були більшого… Та менше з тим, тим більше, пардон за каламбур, що за обережного Кравчука, який старався і нашим, і вашим, ми й того не мали. Тоді на Віденських балах вальсували із своїми дружиноньками-калиноньками націонал-демократи. А тут раптом — такий сюрприз!
Диво дивне, але мене охопило таке радісне, чисто дівоче хвилювання, як Наташу Ростову перед її першим великосвітським балом. Звісно, рефлекторно кинулась до шафи, і, звісно, в моєму гардеробі нічого годящого для цієї урочистої події не знайшлось. Та й звідки могло взятися серед цього ще радянського лахміття, колись дорогих костюмів і суконь, допотопні фасони яких давно вийшли з моди? Та що фасони?! Уже не те, що таких тканин — фабрик, які їх ткали, давно нема! А в шикарні, хоч теж уже фізично застарілі лахи від паризьких кутюр’є, не влазила… Н-да… Розкоровіла ти, девушка… Цікаво, що сказали б, мене побачивши, колишні мої «воздыхатели»? Та ну їх… усіх… Я ще маю журитися! Тим паче, що навіть подруга бойова Хаврона «заливає», нібито я зовсім не постаріла. Звичайно, бреше. Те, що я за ці страшні для мене роки не зійшла на пси, правда. Проте дзеркало — не Хаврона, воно, на жаль, каже правду. Але… ж я не до шлюбу збираюся і не на конкурс краси, а на поважне прийняття…
О, ліпше б не згадувала! Уявляю, в яких ексклюзивах від яких «арманів» являться на бал дружини тих олігархів! Лишень від однієї думки про той «гламурный беспредел», на який здатні розбагатілі плебейки, настрій падає нижче плінтуса. Звичайно, можна не йти. Тем более, милая Сашенька, что девушки в вашем возрасте уже никуда не ходят… Та з іншого боку: чому б не скористатися нагодою ближче подивитися на те, що там твориться, на теперішній «Горі»?! Які вони, нинішні небожителі?
І раптом… Раптом стає так прикро, так гірко, так люто на мінливу долю-мачуху! За секунду переживаю увесь крах, увесь жах катастрофи, падіння… Так! Падіння!
О, Олександро, де ти думала, що так високо літаючи, можна так низько впасти! І не піднятися… Бо це прийняття, як і повернення Станіслава в політику, насправді тільки… підтвердження того, що справжнього повернення на Гору не може бути. Бо святі місця на ній давно вже зайняті іншими!
Та все ж, та все ж… якось ніби й відмовитись не зручно… Ні, таке пропускати — великий гріх. Врешті, в цій ситуації, як вчить премудрий американець Карнегі, можна вибрати ігрову роль такої собі відстороненої спостерігачки, або таємничої жони таємничого кардинала…
Що ж, у даній патовій ситуації, це ідея! Але, о, Олександро, невже ти забула науку свекрухи: головне — завжди і при всіх обставинах — рівно тримати спину?! І на все чхати!
Не буду згадувати, скільки пішло нервів на пошуки вечірньої сукні. Скажу лишень, що довелося викликати Сашуню, наймати Станіслава у фірмани і їздити по модних магазинах, де на мене чекав, як каже моя золота внучка, ще не один шок.
Авжеж, перше, що вигукнула нікому невідома рядова українська пенсіонерка, переступаючи поріг дорогого приватного бутика, було: «Але ж і ціни!». А друге: «Хто ж це може купити?!» На жаль, серед тих, хто ЦЕ міг купити і носити, тебе не було, о, Олександро Рибенко-Ясінська! Помітила, що Станіслава теж пригнічують чужі розкоші, тому волів сидіти в машині, щоправда, віддавши мені гаманець. Врешті, серед того дорогого, а насправді, нікому непотрібного мотлоху спільними зусиллями знайшли відповідний моєму вікові і розмірам чорний італійський костюмчик і, віддавши за нього три державні пенсії Станіслава, щасливі поїхали додому.
А потім довгі два дні чекання-нервування: чи впишемось у президентське оточення, у коло тих, хто там треться біля першої особи держави? І нетерплячка: коли ж, нарешті, настане той день? І, нарешті, той день настав, і пристаркувата Попелюшка вийшла зі своєї карети-драндулети, і під руку зі своїм сивим принцем ступила на червоні килими царської резиденції…
І яким же було моє здивування, коли в шикарному ресторані «Президент-готелю», замість страшних монстрів-олігархів, побачила весь колишній партійний Олімп! Блаженно усміхненого Кравчука, усіх старих компартійних зубрів, змужнілих колишніх комсомольських секретарів, між якими мерехтіли відомі з телеекрана «зірки» естради та «смущенные лица» розбагатілої самотужки донецької шпани… Ах, ось ви які — рідні наші буржуа-капіталісти — власники заводів і фабрик, пароплавів і аеродромів, земних надр та «голубого ефіру», «мальчиши-плохиши»! Такі знайомі, такі близькі люди, от тільки мені цікаво, чого нас із Станіславом серед вас нема? Хоч ми нібито і є, і нас навіть помітили. І покликали. Та, як любить повторювати біблійну сентенцію мій улюблений поет Борис Олійник: «Багато покликаних, та мало обраних»…
