— А можна їх придбати? Для реклами? — питає Евеліна.
— Ні, на жаль, вони в мене в одному екземплярі. Давно не перевидавалися…
— А це правда, що вам… за вас… ну, ходили такі плітки… ніби за вас писала твори Лариса Орленко?
— Ні, неправда, що писала. Правда, що іноді редагувала. За що я їй платила. Якщо ви знаєте це ім’я, то мусите знати дещо і про її життя. Наприклад, те, що її було переслідувано за погляди, як тоді казали, націоналістичні, і за… вільнодумство, скажемо так. Бачите, вона думала і писала, не взирая на лица, от за це ті самі «герої», які нині видають себе за найбільших націонал-патріотів, і здавали її! А за доносом одного з них, якому Лора симпатизувала чисто по-жіночому, до речі, теж нині здравствующего і непогано, останню її збірку оповідань «Витязі Свитязя», уже підготовлену до друку, як говорили в ті часи, цензура «зарізала», а набір (тоді ж кожен рядок відливався в металі) у друкарні розсипали… А її саму вигнали з роботи без права працювати в пресі, і довгий час вона не могла ніде влаштуватися, майже голодувала… І всі, всі її колишні колеги, друзі, дружки, обминали її десятою дорогою, як прокажену. Усі, крім мене. Одна я не боялася підтримувати Лору, Ларису Орленко, і морально, і матеріально. Вона ж, як людина горда, щоб не бути в боргу, сама запропонувала мені відредагувати мій перший… великий твір — історичний роман. Ось він: «Криваві заграви».
— Той, за який вас звинувачували у… плагіаті?
— Не знаю, хто, в чому і коли мене звинувачував, але над цим романом я працювала зі студентських років. На цю тему і дисертацію захистила. До речі, у роботі над ним допомагав мені мій чоловік — теж історик.
— Це той, що працював… десь там… ну, як це тоді називалося? Не секретаріат, а…
— ЦеКа. Центральний комітет компартії України.
— Ага, точно… в ЦеКа!
— Так точно: він там працював. Але не один. Багато нині живих і здорових демократів там працювало… Навіть трохи і ваш босс…
— Справді?! — заблимала оченятами гола пупця, але, спохопившись, перевела розмову у «заданий формат». — А вам не приходила думка видати твори Лариси Орленко?
— Приходила, і не раз, але я не знаю, де вони?
— Рукописи?
— Так!
— А кажуть, що ви присвоїли архів цієї письменниці і кращі її твори видали під своїм прізвищем? Вибачте, так говорять…
— Я приблизно знаю, хто це каже і говорить… Але це — брехня! Усе, що написала Лора, було надруковане за її життя, окрім хіба що тих злощасних, арештованих цензурою «Витязів». Але новели з цієї книжки теж майже всі друкувалися в періодиці, і були настільки оригінальні, крім того розхвалені класиками і критиками, що присвоїти їх важко було. На жаль, Лору надто рано змусили піти з життя… деякі покидьки! Такий талант згубили! Не дали розквітнути… До речі, про це я теж збираюся нарешті повідати людям усю правду. І про тих, хто насправді був призвідцями її загибелі. А щодо архіву, то я не знаю, де він? Цілком можливо, комісія із спадщини його віддала у Інститут чи Музей літератури… А може, він у когось на руках…
— А це правда, що з вашої легкої руки, тобто впливової колись у владних колах жінки, почався в Україні відьмацький шабаш? Ну, йдеться про захоплення екстрасенсами всілякими, цілителями народними, контактерами з космосом…
— Він почався без мене, цей шабаш, і не тільки в Україні, а спочатку у світі, а потім — на всій території Радянського Союзу, що розсипався під рукою Горбі, як хатка із сірничків. Горбачов! От з чиєї легкої руки почалася не тільки Перестройка, а й уся ця дияволіада, яка досі не закінчується! І про це написав Борис Олійник…
— У яких стосунках ви перебували із таким екстрасенсом як… е-е, Аркадій Прише… чи Про-ше- мбовський?
— І про нього вам розповіли? Чудово… У ділових. Я, справді, спершу вірила в його талант цілителя, і тому намагалася допомогти, але не так йому, як тисячам хворих людей…
Гола пупця пішла, а я впала замертво на свою «дівоцьку» постіль і проспала до приходу Станіслава.
— Тобі погано чи щось трапилось? — стривожився він, помітивши, певно, мій збуджений стан по нервовому сіпанню щоки.
— Все нормально, мабуть, я просто перепрацювала над редагуванням роману «Криваві заграви». Я ж казала тобі, що хочу його перевидати без правок. Але мені потрібні гроші. Ти допоможеш мені? Чи мені просити Матвія… Ти чуєш?
Але Станіслав не відповів, демонстративно зачинившись у своєму бункері-кабінеті.
Так, це скидалось на злу містифікацію: усі, як змовились, як подуріли, питають мене про Ларису Орленко! Я ж бо думала, що її давно забули… Аж ні — масова ексгумація жертв більшовицького терору продовжується, але вже терором розгнузданої демократії і свободи слова… І я здогадувалася, хто за цим стоїть! Чуєш, Лоро?! Я здогадуюсь! Даремно ти вдаєш, нібито забула мене, і що взагалі тебе нема і не було… Що ти — просто вигадка моєї хворої фантазії, фантом божевільних ідей і невдоволених амбіцій, тобто виплід старечого маразму. Дурна! І дурний той, хто сказав, ніби мертві не старіють, що старість — жереб печальний живих! Але — яке відношення вічно юна душа має до тлінного тіла?! Хто-хто, а ти Лоро, мусила би це знати, принаймні зараз… Чи там, де ти нині перебуваєш, теж душі змушені носити це недовговічне, старіюче, хворе тіло? Хоча, як я помітила, у вас там у моді щось на зразок сутінків чи тіней. Думаєш, не бачу, як ти просотуєшся з якоїсь шпарини легким туманцем і сновигаєш-сновигаєш, як сновида, перед моїми очима, висотуючи з мене спогади, спомини, спеціально починаєш розмови, розворушуєш минуле, а з ним і забуте бажання… Так! Писати! Писати! Писати!
— Тихо… Не треба кричати, коли можна розмовляти й мовчки, — шелестить Лорин голос над самісіньким моїм вухом. — Ти ж лякаєш Станіслава… і Катю теж…
А, то ти тут, подружко?! А вдаєш, що нема тебе. Я не кричу, Лоро, я не кричу… Мені просто осточортіло чути з усіх боків, що я вкрала твій архів, що я не пишу тому, що… нема тебе! І взагалі, що письменниця Рибенко-Ясінська — це псевдонім Лариси Орленко! Добрі жарти! А те, що я не пишу, бо просто хвора, нікому в голову не може прийти! Мене взагалі були забули! Як… стару куфайку у старій розваленій хаті. Точніше — на руїнах імперії зла! І, може, зовсім не згадали б, якби не ти! Так! Якби не ти, товаришко дорога! Ти мені, голубко, не даєш ні вмерти, ні жити! І хочеш знати, чому?! Тоді — все по порядку! Лиш уважно слухай! Спочатку ми із Станіславом тихо-мирно коротали свої дні, намагаючись не вкорочувати один одному життя, хто де: він — у фонді, я — у своїй келії. Отож мала досить часу, аби нарешті, віддатися цілковито письменницькій праці. Правда, це надто пафосно звучить, та й не дуже схожі на письменницьку працю ті вбогі потуги щось мудрого вичавити з себе… Тож часто замість того, щоб писати, я, ізольована від світу хворобою, покинута товаришками, марнувала час у теревенях із… звичайно, з тобою! Більше достойних співрозмовниць у мене не було. Усі кудись пощезали! Навіть Пришембовський… До речі, про цього монстра. Випадково у якійсь телепередачі почула, що він нібито потрапив під амністію, достроково відбув покарання і виїхав спочатку у Польщу, а згодом в Америку, але позаяк там на його «спасительсько-цілительські» таланти попиту не було, то зайнявся дрібним бізнесом. О! Нарешті цей дрібний шахрай має те, що заслужив — дрібний бізнес! Я не зловтішаюсь, я просто констатую факти і більше про цього фігляра не хочу згадувати.
Але ти, Лоро — зовсім інша справа… Ти завше зі мною. Завше — поряд! Я ж це відчуваю! Часом мені навіть мулько від твоєї присутності, але я терплю, бо знаю: навряд хтось іще на цьому світі з тобою говорить, окрім мене. А коли хтось і згадує, то мимохіть, але щоб розмовляти годинами, розповідати все про поточні події, революцію, демократію і свободу слова?.. То тільки може така дурка одинока, як я! Повір, Лоро, я дуже шкодую, що ти так рано пішла з життя, не доживши до всього цього колоту. Бо це твій час, Лоро! Ти так прагла свободи, національної незалежності, державної самостійності!.. Ну, от — маєш… І незалежність, і націоналістів, які з’їхалися до Києва з усього світу, і ходять вільно Хрещатиком, живуть тут,
