своїй любові-заблуді, заважають їм будувати нову капіталістичну Україн!».
Крім того всезнаюча подруга таємничо натякає, нібито їй достеменно відомо, що не так новочасні заморські ідеї, як тугий гаманець і, певно, ще тугенький «живчик» цього член-кора заокеанського спородили серед наукового жіноцтва справжній ажіотаж і силу-силенну послідовниць. Цілу секту! Вау! А Хівря не бреше: он як в’ються коло цього дебелого і досить-таки привабливого гуру юні літературні діви!
Однак, думаю, моя вічно вимушено-вимучена цнотливиця-подруга у своїх білялітературних дискурсах дещо помиляється: при нинішній сексуальній свободі цим амазонкам-феміністкам не так в ліжко хочеться застрибнути, як в Америку, або ж бодай якогось гранта запопасти. Що поробиш, завжди, в усі часи з нащадасвіту двері перед кволою жінкою відчиняла дужа чоловіча рука…
ТИ чуєш, Лоро?! Агов, де ти там, у якому позасвітті? Давай, вали до нас на тусню-пупсню!
Між іншим, Лорі, непорочній діві Орлеанській, коли вона починала свій шлях у літературу, було приблизно стільки ж літ, як цій рано попсутій попсовій «діві» — популярній авторці порнушного читва… Хоча, ні, набагато менше, бо юна панна зблизька виявилася сорокарічною, виснаженою бурхливим творчим життям, тіткою, а Лорі… а Лорі ТОДІ було… вісімнадцять… Бо-о-жжже! Лише вісімнадцять! Ні! Станіслав має рацію: не варто було так затискати гайки інтелігенції! Не варто… Переборщили ленінці-дзержинці! А коли спохватилися, було вже пізно — підточила шашіль книжна залізобетонні стіни неприступної імперії…
Та як би мене не точила короїдом ностальгія за тими часами, а свобода і демократія, які вони вже не є в нас мучені-кручені, таки, грубо кажучи, кращі за дорогу мені автократію-партократію. Так, і це доводиться визнати, навіть попри увесь цей божевільний шабаш сірятини, збоченців та ідіотів, які, відтіснивши справді талановитих, поперли з усіх дір, як таргани, і захопили усі стратегічні висоти і то на всіх суспільних рівнях, опустивши їх нижче пупа і навіть плінтуса.
О! А ось і яскравий представник племені тарганячого, який промишляє у сфері духовності — культовий видавець, назвемо його пан Богдан-Іван Кізякевич… Перший продуцент вітчизняного порночтива, хресний татко усіх цих «наколотих пісятельниць». Навіть у наші «прокляті часи» «этакого мелкого беса» не пустили б на жоден поріг. А нині він формує смаки літературні… А точніше, втілює в життя «програму національного відродження і виховання підростаючого покоління»… Хотіла б я на цю тему поговорити із Станіславом, спитати, хто ж нині контролює цю «свободу» під девізом: «Їм — ваучери й порнуху, нам — владу і житуху»?.. Здається, вони передали куті меду… Деградація, як епідемія чуми, не питає, де цар, а де злидар, косить на всі боки… І, схоже, косовиця почалась.
Тим часом, помітивши мою печальну одинокість серед нинішнього «цвіту нації», до мене підрулює моя добра знайома Ірен. «Вам не скучно?» — питає. «Ні», — відповідаю. — «Мені цікаво. Стільки знаменитостей!» Ірен від гордості шаріється, готова віддячити люб’язністю за люб’язність. А коли так, то скористаємось цим, тим паче, що нам так бракує інформації про, авжеж, он ту пані, що корчить із себе «світську левицю».
— Та пані у вечірній сукні і в діамантовім кольє?! — рожевіє ще густіше «Ірен без колья» і переходить на шепіт, — то дружина олігарха М. Вона пише гламурні романи…
— Так вони ж ці… надцяті за рахунком зазвичай співають! Маліна, Мальвіна, Мівіна…
— Зазвичай — так. Але ця — виняток… До речі, вона ще й малює.
— Боже, як бідному олігарху пощастило! Що вона малює, видно по її, вибачайте, автопортрету, а от про що пише, цікаво було би почути…
— Пані, вибачте, але я… нічого не читала…
— А та пані, біля жони олігархової, трохи старша, у вишиванці і народно-демократичних коралях?
Ірен, за зовнішнім лискучим гламуром якої проглядається репана простолюдинка з чернігівських лісів Ірина, мій невинний жарт подобається, але посада зобов’язує до стриманої політкоректності. Н-да, поняття демократії — «понятие растяжимое»…
— То дружина народного депутата К. Теж романістка. І видавець. У неї своє видавництво…
— Ах, чували-чували…
Авжеж, наші «чували» про ваших чували… Але більше про мужа державного, замішаного в «газових» аферах… А що до самої «чували»… то яка тільки «чувала» маєтна нині не пише, не співає і не займається політикою! Свобода ж! А головне — гроші! Ох, Лоро, Лоро… ти уявляла собі таку «свободу»? Ох, якби уявляла, то не вмерла б наглою смертю, і нині дефілювала б собі на цьому великосвітському прийнятті з оголеним по саму цноту талантом.
— А та блонда пані, що бесідує з нашим геніальним художником? — хотіла сказати точніше — «треться коло художника», але політкоректність не дозволили…
— А-а, це дружина футболіста С. — галерейниця… Вона тримає приватну художню галерею… Її хобі — живопис… Ну, а пана Н. — нашого геніального художника ви знаєте, як бачу.
Авжеж, знаємо! І нам приємно, що в акваріумі-тераріумі пані Вейс рибка водиться не лишень золота і з «хобами», а й талановита. Однак, по перстенцях на білих рученьках та й одежинці видно, що живописне хобі в білявки на останньому місці, а на першому — ювелірне.
Ірен, переконавшись, що новій гості, тобто мені, дуже цікаво продавати витрішки на цьому ярмарку марнослав’я, відкланюється, мовляв, вона мусить поговорити із присутніми тут журналістами.
Невже з Хавроною? Ні, ті юні дівчатка, яких виловила в цьому багатолюдді Ірен, зовсім не схожі на пошарпану у битвах за копійку і місце на фуршеті акулу пера Зою Хавроненко. Але, справді, де ж вона? Шукаю очима потріпану Хіврю, а бачу… Ба-а-а! Кого ж це я рідного ба-а-ачу? Але зовсім не в тій кондиції, що колись лицезріла… Мій коханий Розум! От коли мені стало млосно і душа забігла в п’яти! Бо якраз цьому «красавцу» найменше мені зараз хотілося потрапляти на очі… А таки — красавєц! Мачо! Роки йому тільки на користь. Он, як обліпили… сучки… Тю! Та що це зі мною?! Призабута ревність в одну мить охопила мене, як полум’я. Як тоді, коли я, мов божевільна, гасала за цим жеребцем по зйомках, втративши розум… Виривала з обіймів артисточок! Досі руки сверблять вхопити за пачіски! Невже я справді любила цю… красиву картинку, за якою нема ні мужчини, ні таланту?
Схиливши голову, обминаю кількох відомих столичних артистів, з якими була знайома з юності, але вони, слава Богу, «не впізнали» мене. А навіщо впізнавати того, хто вже не стане в жодній пригоді?! Та й віддавати добром за колишнє моє добро не дуже хочеться… А бігали ж, ой як дріботіли — звання хто «заслуженого», хто народного хтіли. Аж доки не помогла. Та Бог з ними! А може, справді я так змінилася? Це ж роки пройшли… Можливо… Одна втіха, що бути невпізнаною — принаймні комфортно. Як у шапці невидимці. Хоча… перепрошую, як це — не впізнають?! Чому не впізнають, коли я тепер теж — телезірка?! Як ця… актриса Кумська! А вони не впізнають! Аж зло бере! Н-да, щось підозріло… А може, вони, ці «продвинуті», ніким, окрім себе геніальних, не цікавляться? А жаль, бо знає мене навіть пані Вейс, котра, як всі культурні люди, дивиться українське телебачення і читає газети.
А он, мабуть, і вона, моложава, висока, з американізованими слов’янськими рисами обличчя, — обходить гостей, обдаровує привітною славнозвісною американською усмішкою. От, здається, і до нас дійшла черга…
— Пані Ясінська? Я дужє, а дужє щєслива вас вітатати у себе вдома. Сьогодні ви — окраса нашого рауту. Я багато про вас чула доброго, шєную вашу працу і прошу до бібліотеки, де ми зможемо поговорити на теми літератури. Але за хвилин десять, доки зійдуться всі гості. А поки що хочу вам зарекомендувати цього джентльмена, гадаю, вам знайдеться про що поговорити…
Ще б пак! Знайдеться… Ще один підозріло несподіваний удар нижче пояса… Відрекомендований джентльмен не хто інший, як мій колишній залицяльник, а нині «біограф» Петько Курій. А цей старий пес що тут робить? Невже спеціально прийшов на побачення з обожнюваною спочатку, а тоді обпльованою жінкою? Але, видно по перекошеній морді, для нього наша зустріч теж не вельми приємна несподіванка. Певно, не сподівався зустріти героїню своїх бездарних опусів серед бомонду та ще й у салоні мадам Вейс.
Звичайно, перша реакція — плюнути в пику. Але пересилюю палке бажання і, вдавши, що не впізнала, і взагалі, нічого не зрозуміла зі сказаного, відходжу слідом за хазяйкою, яка, сяючи ідеальною фарфоровою усмішкою, самодостатня і самовпевнена, як і її країна, милостиво облагодіює увагою гостей. Далі непомітно виходжу із фарватера і з відстороненим виглядом блукаю в натовпі самотою, як рибка поміж рифами, прихопивши для шарму один з бокалів, що стрункими рядами вишикувалися на фуршетнім столі, демонструючи різнобарвні, сподіваюся, що й дорогі, вина. Принаймні, стіл не бідніший, як бувало на урядових прийомах, чи то пак — прийняттях. І дами розкішні… І розкішна колекція картин сучасних українських художників на стінах. По іменах видно, що цю колекцію пані господиня зібрала зовсім недавно і,
